Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 2

Нора заходить додому десь за чверть до п’ятої. Лишивши Вільяма біля мотелю, вона залагодила ще кілька справ, щоб якось пояснити свою відсутність. Фейт на футбольному тренуванні, але має скоро повернутись. Раян, мабуть, кудись поїхав, бо його машини нема. Її чоловік Ал прийде ближче до шостої. У неї немає часу на душ, щоб змити запах Вільяма. Запах того, що вони робили. Як вона пояснить душ посеред дня, якщо раптом з’явиться Раян? Тож вона швиденько обтирається губкою над раковиною у ванній.

Дає волю сльозам. Але вона повинна була це зробити. Її власні почуття тут не мають значення. Вона мусить жити з тим вибором, який зробила. Вона сильна й має про нього забути. Але це буде непросто. Вона кохає Вільяма. Тепер вона розуміє, що взагалі ніколи не була закохана в свого чоловіка. Між ними з Алом ніколи не було справжньої пристрасті. Такої, яка була між нею і Вільямом.

Їй лише сорок два. У неї досі витончена фігура, вона чудово виглядає. Вона вже не така приголомшлива, як двадцять років тому, але чоловіки все ще на неї озираються, коли вона заходить у приміщення. Вона нічого не може вдіяти з тим, що закохалась у Вільяма, привабливого і милого лікаря. Вона не винна, що досі хоче бути бажаною. Але вона може взяти себе в руки. Вона може перестати з ним зустрічатись. Це надто

небезпечно. Вона була егоїсткою. Надто багатьом людям буде боляче, якщо їх викриють. Її чоловікові й дітям. Дружині та дітям Вільяма. Вона цього не хоче. Доведеться покинути волонтерство в лікарні. Вона не зможе бачити його, просто не витримає.

Імпульсивна ідея Вільяма розлучитись і одружитись одне з одним її шокувала. Невже він серйозно? Вона ніколи навіть не розглядала таку можливість. Якщо він і серйозно, це не обговорюється. Її діти, Фейт і Раян, ніколи цього не пробачать, а вони для неї — весь світ. Ні, вона не може ризикувати їх втратити.

Вона правильно вчинила, поклавши цьому край. Це диво, що їх досі не викрили. Ніхто ніколи не повинен про це дізнатись. Вона переживала, що близькі могли почати щось підозрювати. Могли помітити, що вона почувається молодшою, гарнішою, щасливішою — живішою. Вона намагалась це приховати. Вона мусила з усім покінчити, поки хтось не помітив. Поки не помітив Ал. Якщо вже не помітив. Останнім часом він якийсь мовчазний і відсторонений. Та, може, у нього щось сталось на роботі. Звідки він міг дізнатись про неї та Вільяма? Вони ж були такі обережні.

Майкл добряче спітнів після баскетбольного тренування. Сьогодні тренер явно ним задоволений, що змушує хлопця буквально сяяти. Він хоче розповісти мамі й тату, що тренер сказав про його гру. В роздягальні він ретельно витирається рушником. Знімає баскетбольні шорти, одягає спортивки та світшот, які дістає із сумки. Вже майже середина жовтня, тож надворі прохолодно. Він неохоче прощається з друзями,

які разом виходять зі школи. Він би дуже хотів піти з ними й ще трішки побути частиною команди. Натомість він іде коридором до кабінету музики на іншому боці школи, щоб забрати молодшу сестру. Його бісить, що він щовівторка мусить це робити. Чому мама не може раз на тиждень раніше піти з роботи й сама забрати Ейвері? Цю малу скалку в дупі. Йому вже дванадцять, він у шостому класі й хоче гуляти з друзями. Немає нічого крутого в тому, щоб іти додому з молодшою сестрою. Цікаво, що про це кажуть його приятелі.

Він повертає за останній ріг перед кабінетом музики. Його сестри немає на її звичному місці на лаві. Здебільшого саме там вона сидить, з рюкзаком на плечі, і нетерпляче водить ногами по підлозі, чекаючи його. Спершу зазирнувши в кабінет, він заходить. Вчителька музики, міс Берк, з усмішкою дивиться на нього. Вона його пам’ятає. Він теж був у хорі, доки не зайнявся натомість спортом. Він оглядає кімнату, але Ейвері там немає.

— Ти шукаєш сестру? — питає міс Берк.

Він киває:

— Так.

— На жаль, мені довелось відправити її додому. Вона погано поводилась.

Майклу опускається серце. Тільки не знову. Коли Ейвері встрягає в халепу, його батьки, зазвичай, сваряться. Ейвері забирає всю їхню енергію. Його вони майже не помічають. Останнім часом Майклу доводиться робити щось неординарне, аби привернути їхню увагу. Ейвері ж достатньо просто повикаблучу-ватись, що вона постійно й робить. А він тим часом

тихенько добре вчиться, грає в баскетбол і стриже газон. Це нечесно.

— Їй не можна ходити додому самій, — каже він учительці.

На обличчі міс Берк проступає занепокоєння.

— Вона мала б тебе дочекатись, якщо ви так домовлялися.

Майкл виходить із кабінету й іде порожнім шкільним коридором. Його настрій стає ще гіршим. Радість від похвали тренера випарувалась, як не було. Тепер у Ейвері будуть неприємності. Батькам не сподобається, що вона сама пішла додому. Але що він мав зробити? Він був на тренуванні. Він цього не знав. Тепер він теж на неї злий.

Він швидко йде додому, опустивши голову й знаючи, що сьогодні всі будуть у кепському настрої. Всім буде байдуже, що, на думку тренера, він чудово грав. Зазвичай вони з Ейвері йдуть зі школи двадцять хвилин, але зараз він вкладається в п’ятнадцять. Коли приходить додому, парадні двері виявляються зачиненими, що досить неочікувано. Він відмикає їх своїм ключем. Його мама скоро має бути вдома, десь о 17:30. Раптом йому спадає на думку, що вони з Ейвері можуть сказати, ніби прийшли разом. Або можна взагалі нічого не казати. Мамі не треба знати, що у Ейвері були проблеми й вона сама пішла додому. Хороша ідея. Але що, як міс Берк зателефонує їхній матері? Чи варто так ризикувати? Батьки розсердяться, якщо дізнаються, що трапилося, не від нього. Він ніколи їм не брехав.

Майкл іде на кухню, гукаючи сестру:

— Ейвері! Ти де?

На кухні її немає. Якби Ейвері була вдома, її рюкзак лежав би на підлозі. Він починає хвилюватись. Обходить увесь перший поверх. «Чорт», — бурмоче він.

Гукає голосніше:

— Ейвері, де ти?

Перестрибуючи по дві сходинки, він підіймається нагору й дивиться в спальні. Її там немає. Заглядає у власну кімнату. Вона нерідко копирсається в його речах. Але її немає і там. Тепер він хвилюється по-справжньому. Її немає в спальні батьків, у кабінеті, в жодній з убиралень, в порожньому гаражі. Як і в підвалі. Його серце вже вистрибує з грудей від страху. Він за неї відповідає, але не знає, де вона. Він відчиняє розсувні двері їдальні, що виходять на патіо, і гукає її на задньому подвір’ї. Але ніхто не озивається. Він іде до паркану, озирається й дивиться на дах. Вона вже якось туди залазила. Але не бачить її й там. Він нажаханий. Вона не прийшла додому. Де вона? Можливо, грається в лісі за будинком. Та вона може бути будь-де.

Він дістає зі спортивок мобільний. Ейвері лише дев’ять, у неї немає свого телефона. Він набирає мамин номер.

— Так, любий, що сталось?

Здається, мама зайнята. Втім, як і завжди.

Він ковтає клубок у горлі:

— Ейвері немає вдома.

— Як це її немає вдома? — різко питає мати. — А ти де?

Він мусить розповісти їй правду.

Слухаючи свого сина, Ерін Вулер заплющує очі. За мить вона вже мчить до дверей кабінету. Вона пробурмотіла

босу «сімейні обставини» й отримала кивок на знак того, що може йти.

— Давай не будемо панікувати, — каже вона дванадцятирічному сину. — Вона, мабуть, пішла до Дженни. Я вже їду. Можеш піти до Дженни й перевірити? Набери мене, коли її знайдеш. Я буду за п’ятнадцять хвилин.

Вона йде на парковку, сідає в авто й закріплює телефон на панелі приладів, звідки його легше дістати. Звісно, вона хвилюється, але не боїться, ще ні. Вона любить свою доньку, але Ейвері часто випробовує їхнє терпіння. Порушує правила. «Чому вона просто не робить, що їй кажуть?» — думає Ерін розгублено. Коли її знайдуть, треба буде вирішити, що з нею робити. Як їм змусити Ейвері зробити з цього висновки, замість ще дужче їм опиратись? А саме так і буває, коли вони намагаються її приборкати.

Ерін лише зараз думає про свого сина, Майкла, і його наляканий голос. Він така хороша дитина. Він відчуватиме провину. Вона має запевнити його, що винна Ейвері, а не він, і що його не звинувачують за поведінку сестри. Він такий чутливий, так боїться когось розчарувати, особливо батьків. Вона тисне на газ. Ніхто не попереджає людей, наскільки складно бути батьками. Скільки енергії це забирає. Як це впливає на шлюб. Коли ти ростеш у родині, це не надто готує тебе до своєї власної.

Поки Ерін їде, починається дощ. Вона постійно дивиться на мобільний, сподіваючись, що він от-от задзвонить. Ейвері має бути у своєї подружки, Дженни, через дорогу. Але тоді вона пригадує, що Дженна теж ходить на хор, і її додому не відправляли. Тоді ліс. Ейвері

любить гратись у лісі за домом, у своєму будиночку на дереві. Коли Ерін паркується, дзвонить телефон. Вона швидко знімає слухавку.

— У Дженни нікого немає вдома. Я в будиночку на дереві, але тут її теж немає, — каже Майкл.

Вони очевидно думають про одне й те саме. Її син важко дихає, і вона чує тривогу в його голосі. Ця тривога миттєво змушує панікувати і її. Але ж вона доросла, тож має зберігати спокій.

— Гаразд, Майкле, іди додому. Де б вона не була, вона скоро з’явиться, бо пішов дощ. Якщо не прийде, ми її пошукаємо. Я зателефоную твоєму батьку. — Вона кладе слухавку й виходить із машини.

Парадні двері відчинені. Вона швидко забігає в дім. Скидає взуття біля дверей і заходиться шукати, гукаючи Ейвері. Можливо, вона прийшла додому, поки Майкл її шукав. Вона бігає туди-сюди сходами, зазирає в кожен куток. Може, Ейвері сховалась, щоб над ними пожартувати. Вона шукає під ліжками, за одягом у шафах. Ейвері ніде немає. Вона знову й знову вигукує її ім’я. Та ніхто не відповідає.

Коли вона повертається на кухню, туди заходить Майкл. Він наскрізь мокрий, тремтить, а його обличчя бліде, хоч він явно біг.

— Я наберу твого батька, — каже вона. — А тоді зателефоную в поліцію.