Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 7

Вільям перепрошує та йде в туалет. Вбиральня є й на першому поверсі, але він підіймається нагору. Він відчуває, як очі детективів свердлять його спину, поки він іде. Нагорі він проходить коридором і замикається в туалеті. Потім схиляється над унітазом і заходиться блювати. Весь спітнілий, він просто хоче померти. Він уявляє свою маленьку Ейвері. Не такою, як бачив її востаннє, а усміхненою та щасливою, і тихо ридає. Нарешті, натискає на злив, умивається холодною водою та миє руки. Він не може дивитись на себе в дзеркало. Він ненавидить себе.

Треба вирішити, що робити.

Та клята куртка.

Це він повісив куртку, яку Ейвері кинула на підлогу, коли почав бездумно прибирати й спитав її, чому вона вдома сама. Він про неї не згадував, поки її не помітили детективи. А тепер поліція знає, що хтось був із Ейвері вдома, а він так і не наважився сказати, що це був він. Якщо він зараз скаже, що був тут, бачив її, повісив куртку, і що з нею все було гаразд, коли він ішов, вони йому нізащо не повірять. Але що йому казати? Де він, нібито, був? Вдень його довго не було. Він був із Норою, а потім повернувся додому. Але він не може в цьому зізнатись. Він не був ані у себе в офісі, ані в лікарні. Ніхто не може підтвердити, що був із ним. Йому кінець.

Поліція обшукає будинок. Але вони не знайдуть тут чужих відбитків чи ще чогось такого, адже більше нікого тут не було. А тоді вони візьмуться за нього з Ерін. Хіба не так завжди буває? Якщо не знаходять інших підозрюваних, то звинувачують батьків. А у нього немає алібі.

А тоді йому спадає на думку ще одна проблема. Дещо, що поліція таки знайде. Його другий телефон. Кілька секунд він навіть дихати не може. Нору теж у це втягнуть. Їхню таємницю розкриють, і її найбільший страх реалізується. Господи. Нора порвала з ним саме сьогодні. Ніби передчувала, яка насувається буря. Цікаво, що вона подумає, коли ЗМІ напишуть, що головний підозрюваний — батько зниклої дівчинки.

Мабуть, внизу вже дивуються, що він тут так довго робить. Він випростується й глибоко вдихає. Сподівається, що ніхто не бачив, як його машина заїжджає в гараж, а потім виїжджає. Його охоплює страх, який він мусить заспокоїти. Цілком імовірно, що його ніхто не бачив, адже інакше хтось би вже про це сказав. Копи вже розпитували їхніх сусідів. Це ризик, але він мусить гнути свою лінію. У найгіршому випадку він може все заперечувати, сказати, що люди помилились.

Їхній будинок стоїть у самому кінці вулиці Коннахт, яка тягнеться з півночі на південь, паралельно з річкою, і впирається у глухий кут. Єдина інша вулиця, з якою з’єднана їхня — це Ґрінлі Авеню, що прямує на схід, до центру міста. На північ від їхнього дому тягнуться необроблені поля, які межують із лісом. Будинки стоять на пристойній відстані один від одного і, наскільки йому відомо, ні в кого із сусідів немає камер.

У Стенгоупі немає злочинності. Це маленьке містечко. Безпечне. Принаймні було таким досі.

Ґаллі лишається вдома у Вулерів, але не має нової інформації про Ейвері. Родина оселилася в готелі «Люкс» у центрі міста на одну ніч. Їх супроводжує вже знайома поліцейська. Бледсо повернувся до відділка, щоб організувати командний пункт. Саме звідси він керуватиме розслідуванням, підтримуючи зв’язок із пошуковими групами, колегами, які працюють на виїзді, та тими, що вивчають справи ґвалтівників у відділку.

Ґаллі дивиться, як прискіпливо працюють криміналісти. Вони шукають відбитки пальців, сліди змитої крові, волокна тканин, волосся, та й узагалі будь-що. Звісно, місце злочину вже скомпрометоване. Але, може, їм таки пощастить. Ґаллі здається, що тут надто чисто, враховуючи, що маленька дівчинка була тут після школи. Хіба вона не захотіла б перекусити? Можливо, у неї не було часу. А, можливо, той, хто був тут із нею, все прибрав, аби здавалось, що її тут не було, а з курткою просто припустився помилки. Не кожен ясно мислить, коли чинить злочин. Ґаллі не може не думати про те, що повісити куртку на гачок — це одна з тих речей, які часто роблять батьки.

Ґаллі піднімається в кімнату Ейвері нагорі. Одягнувши рукавички, вона вмикає світло і роззирається. Кімната пофарбована в брудно-білий, ліжко акуратно застелене гарною жовто-рожевою ковдрою. Біля ліжка стоїть біла тумбочка, маленький білий стіл і стілець. На стінах висить кілька картин, які, очевидно, вибрала мати. Складно зрозуміти щось про Ейвері, глянувши на її кімнату.

Темрява і злива тиснуть на вікно спальні. М’яке світло створює досить затишну й безпечну атмосферу. Ґал-лі відчуває напад тривоги за дівчинку. Вже пізно, вона невідомо де, а не лежить у своєму ліжку, як мала б. Ґаллі проходить далі й відкриває шухляди стола. Вона обережно роздивляється, що там є. Ручки й папір, обгортка від шоколадки, бальзам для губ, а під усім цим — щоденник. З маленьким золотавим замочком і ключем на червоній стрічці. Треба його прочитати. Вона дивиться, чи немає чогось незвичного за картинами, на столі, в шафі для одягу. Підіймає невеликий килим на підлозі. Вона шукає будь-що, що допоможе зрозуміти, що могло трапитись із дівчинкою. Навіть у дев’ятирічних дітей бувають таємниці.

Вона сідає на ліжко й розгортає щоденник. На перших кількох сторінках препоганим почерком написано щось про школу й те, як їй там важко. Здається, у Ейве-рі немає друзів. Вона пише, що нікому не подобається, крім однієї дівчинки, Дженни, яка живе через дорогу, але ж вона не може завжди розраховувати лише на неї. На якусь мить Ґаллі стає дуже шкода цю самотню дівчинку. А тоді записи закінчуються, ніби вести щоденник їй набридло. Ґаллі гортає сторінки, щоб перевірити, чи не сховано нічого між ними. Але звідти нічого не випадає. Жодних секретів тут немає.

Нора чує, як заходять Ал і Раян, вішають куртки й знімають черевики. Вона ще кілька секунд лежить на дивані у тьмяно освітленій вітальні, побоюючись того, що вони можуть розповісти. Вона дивиться на годинник і бачить, що вже перша ночі. Тоді сідає і вмикає лампу.

Коли Ал заходить у вітальню, вона кидає на нього обережний погляд, сподіваючись прочитати на обличчі хороші звістки. Але ж, якби її знайшли, вони б уже увірвались у вітальню з новинами.

— Щось знайшли? — питає вона, коли за батьком у кімнату заходить і Раян.

Ал хитає головою:

— Жодних слідів. Зранку пошуки продовжать.

— Ви наскрізь мокрі. Мабуть, замерзли, — каже вона.

Обидва трусяться і втомлено кивають. Губи у них сині.

— Ви теж підете шукати вранці? — питає вона.

Ал дивиться на сина.

— Я візьму вихідний на роботі. Всі зрозуміють.

Раян киває.

— Я теж піду.

— Нам обом не завадить гарячий душ, — каже Ал. — Іди перший, Раяне.

— Ні, йди ти, тату, — відповідає Раян.

Ал киває і збирається йти нагору.

— Я швидко, — каже він сину.

На мить Раян затримується біля матері. Ніби хоче щось сказати. Або хоче, щоб вона його втішила. Йому лише вісімнадцять. Він ще дитина. Мабуть, усе це дуже важко для нього. У нього є молодша сестра, не набагато старша за зниклу дівчинку, яка вчиться в тій же школі та щодня ходить додому тією ж дорогою. Нора робить крок до нього, але він відвертається.

— Добраніч, мамо, — каже він.

Вона дивиться йому вслід, поки він підіймається сходами.