Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 3

Вільям приїжджає додому о 17:40, після дзвінка Ерін. Він чув тривогу в її голосі, хоч вона явно намагалася приховати її перед Майклом. «Ейвері зникла, — сказала вона. — Я дзвоню в поліцію». Біля їхнього будинку припаркований поліцейський позашляховик. Від цього видовища йому холоне в шлунку.

Він ставить машину в гаражі й глибоко вдихає. Треба зібратись. Він має бути сильним у цій ситуації. Саме цього від нього всі чекають. Він голова родини, лікар. Не можна розклеюватись. Напружений голос дружини відлунює в його голові. «Ейвері зникла. Я дзвоню в поліцію».

Зайшовши в дім, він бачить у вітальні свою дружину, сина та двох поліцейських у формі. Жінка-коп старша, а чоловік здається аж надто молодим. Він робить нотатки.

Ерін підіймає на нього очі. І тут він розуміє, що відбувається. Йому важко дихати. Дружина не підводиться, щоб обійняти його, а він не підходить до неї.

Жінка-коп підводиться й каже:

— Містер Вулер?

— Доктор Вулер, — ледве говорить він.

Вона киває.

— Я офіцер Голліс, а це офіцер Розалес. Кілька хвилин тому ваша дружина повідомила, що ваша донька зникла. Ми щойно приїхали. Ми запишемо все, що

ви розповісте, а тоді почнемо пошуки. Скоро приїдуть детективи.

Кивнувши, він сідає в крісло. Дивиться, як дощ б’є в шибки на дверях їдальні, котрі виходять на заднє подвір’я. Який же дивний день.

— У вас є нещодавні фото Ейвері? — питає Голліс.

— Всі в моєму телефоні, — каже Ерін.

Вона дістає його, гортає знімки й показує поліцейським. Її рука тремтить.

— Можна? — питає Голліс і відправляє кілька фото з її телефона на свій. — Біляве волосся, блакитні очі, — каже Голліс, вивчаючи знімки. — Зріст? Вага?

Ерін каже:

— Зріст — сто двадцять сім сантиметрів, а вага — десь двадцять сім кілограмів.

— У що вона була сьогодні одягнена?

Вільяма ніби взагалі тут немає. Ерін замислилась на секунду.

— Темно-сині джинси, відносно нові. Рожеві кросівки. Біла футболка з ромашками спереду. А ще джинсова куртка й синій рюкзак.

— Якісь характерні ознаки? Шрами?

Ерін хитає головою і дивиться на Вільяма. Він теж хитає головою.

— Ви кажете, ніхто не бачив Ейвері, відколи вона пішла з репетиції хору, — каже Голліс до Ерін. — О котрій це було?

У Вільяма ніби пропав голос. Наче його паралізувало. Нагода минула.

Ерін повертається до Майкла.

— Я не знаю, — каже Майкл нервово. — Її вигнали з репетиції. Я не знаю, о котрій точно. — Потім додає: — Репетиція починається після школи, о третій тридцять, і триває до четвертої тридцять.

Голліс дивиться на молодого копа поруч:

— Треба поговорити з учителькою.

— Її звуть міс Берк, — каже Майкл.

Голліс киває.

— То вона вийшла зі школи, але не відомо, куди пішла. Вона не приходила додому?

Ерін хитає головою:

— Її рюкзака немає. І у неї немає свого ключа, бо вона не повинна сама ходити додому.

Вільям досі мовчить. Йому паморочиться в голові, ніби він стоїть на даху хмарочоса, перехилившись через поручень. Він знає, що сьогодні після школи Ейвері була вдома. Вона скористалась ключем з-під килимка. Він із нею говорив. Він її вдарив. Він монстр і брехун. Йому стає дедалі гірше з кожною хвилиною. Хоч би його не знудило. Він має триматись. Прокашлявшись, він каже:

— Може, вона втекла?

Дружина повертається до нього:

— Навіщо їй тікати?

Він ховає очі.

— Може, розлютилась, що її покарали на репетиції. Ти ж її знаєш. — Він одразу хоче забрати ці слова назад.

Голліс акуратно питає:

— А яка вона, Ейвері?

Глибоко зітхнувши, Ерін каже:

— Вона складна. Тобто вона чудова дев’ятирічна дівчинка. Дуже розумна й талановита. Але з нею буває непросто. У неї труднощі з навчанням і синдром порушення активності та уваги. А ще проблеми з поведінкою.

Голліс дивиться на подружжя.

— Що саме ви маєте на увазі?

Вільям дає змогу говорити дружині.

— Вона розумна, але в школі їй важко. Вона легко відволікається. Вона імпульсивна. Часто щось робить не подумавши. Вона вперта, не визнає жодних авторитетів. Власне, робить усе, що хоче. Але ми робимо, що можемо.

Здається, Ерін не проти їм усе це розповісти, але Вільям знає, що, коли зникає дитина, до батьків ставляться з підозрою. Тепер копи думатимуть, що вони щось із нею зробили. Даремно вона це розповіла.

Але Голліс лише киває:

— Гаразд. Вона вже колись тікала з дому? — Тепер вона дивиться на нього.

Вільям відчуває, як трохи червоніє, і каже:

— Ні.

Пильно роздивляючись його, Голліс питає:

— У вас усе добре вдома? Є якісь проблеми, про які нам варто знати?

Вільям дивиться їй в очі й каже:

— Звісно, ні. Все добре.

Ерін мовчить. Майкл дивиться на свої коліна.

— Гаразд. — Вона повертається до Ерін. — Дякую вам за фото. — Вона підводиться й каже: — Якщо ви не проти, ми б хотіли оглянути будинок. Вона могла

десь сховатись. Ви здивуєтесь, наскільки часто таке трапляється. Діти десь ховаються, а тоді засинають.

— Ми вже скрізь шукали, — нетерпляче каже Ерін.

Але Вільям знає, про що вони думають. Звісно ж, вони їх підозрюють. Сподіваються щось знайти в домі.

— Звісно, — каже Вільям. — Але, будь ласка, покваптесь. — Його голос зривається. — Ви мусите її знайти.

Ерін складно тримати себе в руках, коли починаються пошуки Ейвері. Її фото та опис потрапили до кожного поліцейського й журналіста. Її шукають патрульні машини, копи вже стукають у кожні двері й говорять із людьми, які живуть між початковою школою Еллсмер та будинком Вулерів. Вони ретельно прочісують їхню вулицю. Може, хтось її бачив. Ерін знає, що сталось щось погане. Ейвері обов’язково прийшла б на вечерю, якби могла.

Історія потрапила в місцеві новини, що виходять о сьомій. «Термінове повідомлення… Дев’ятирічна дівчинка зникла дорогою зі школи додому в місті Стен-гоуп, штат Нью-Йорк…» На екрані з’являється її знімок. У все це важко повірити. Ерін здається, ніби вона бачить страшний сон, як під час лихоманки.

Попри рясний дощ, швидко організували наземний пошук під керівництвом поліції, до якого долучились місцеві добровольці. Вже жовтень, скоро стемніє. Стає холодно. Час — це головне зараз. Але Ерін застрягла вдома, наче муха в смолі. Вона не може нікуди піти, не може шукати свою доньку. Вона мусить лишатися в будинку й відповідати на питання детективів.

Вільям теж тут. Сидить поруч, на дивані у вітальні, періодично неспокійно підводячись і визираючи з великого вікна, ніби сподівається побачити, як Ейвері йде додому. Наче вона могла якось уникнути всіх тих людей, які її шукають, і непомітно прослизнути повз них. Майклу теж не дозволили приєднатись до пошуків. Його тримають на кухні, з жінкою-копом, щоб поспілкуватись окремо від батьків.

Два детективи приїхали одразу після того, як перші офіцери, не знайшовши нічого в будинку, вирушили до вчительки музики. Детективу Бледсо років за сорок. Це звичайний чоловік у сірому костюмі. Такий, якого не помітиш у натовпі. Ерін сподівається, що на ділі він розумніший, ніж на вигляд. Стенгоуп — досить маленьке місто. Скільки досвіду в таких справах вони можуть мати? Вона не пригадує, щоб тут колись зникали діти. Напарник Бледсо, детектив Ґаллі — темношкіра жінка, років на десять молодша за нього, з коротким волоссям і в гарному брючному костюмі. Вона сподобалася Ерін більше. Можливо, тому що жінка. А може, через те, що в її очах і на обличчі більше співчуття, ніж у напарника.

Телефон Бледсо дзижчить на журнальному столику, від чого Ерін аж підстрибує. Її серце завмирає від страху почути погані новини. Він говорить кілька слів і кладе слухавку. Потім нахиляється вперед у кріслі, яке підтягнув до столика.

— Це була Голліс, — каже він. — Вони поговорили з міс Берк. Вона каже, Ейвері погано поводилась від самого початку репетиції. Вона робила їй зауваження, але каже, що мусила відправити додому десь о третій сорок п’ять.

— А вона має право так робити? — питає Ерін пронизливо. — Невже вчителька може відправляти третьокласницю додому саму? — Здається, вона хапається за думку про те, що їй є кого звинувачувати.

— Давайте зараз не будемо на цьому зациклюватись, — каже Бледсо. — Тепер ми знаємо, що вона вийшла зі школи приблизно о третій сорок п’ять.

— Якщо вийшла, — каже Ґаллі.

Ерін обертається до Ґаллі. Вона сказала те, що мало б бути очевидним. Натомість Бледсо припустив, що з Ейвері щось сталось дорогою зі школи. Вони всі це припустили.

Покусуючи губу, Бледсо дивиться на Ґаллі так, ніби його роздратували її слова. А може, він злий на себе. Глибоко вдихнувши, він киває.

— Треба обшукати школу, — визнає він. Бере зі столика мобільний і йде в їдальню, щоб трохи усамітнитись, але всі чують, як він дає інструкції обшукати кожен сантиметр школи.

Ерін заплющує очі, уявляючи, де може сховатись маленька дівчинка у величезній школі. Комора, шафки, підвал, дах. Її могли затягти в порожній клас. О такій порі ніхто б цього не побачив. Ця думка підкошує Ерін. Вона хапається за диван, поки відчуття не минає. Оговтавшись, вона розплющує очі й нахиляється до детектива Ґаллі, котру вважає розумнішою за Бледсо. Вона каже:

— Пообіцяйте, що знайдете її.

— Я зроблю все можливе, обіцяю, — каже Ґаллі.