Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 40

Ерін рішуче прямує східною стороною вулиці, обійшовши будинок Бланшарів. Вона стукає в двері, терпить перелякані й співчутливі погляди. Деякі люди дійсно щиро хочуть допомогти. Інші не хочуть із нею говорити, наче вона прокажена. Та ніхто не зізнається, що був тим анонімним свідком, і, здається, ніхто не бреше. Вона доходить до кінця вулиці й переходить на протилежну сторону. На поштовій скриньці наступного будинку написано Вінтери. Ерін нічого про них не знає. Вона стукає.

Коли двері відчиняються, Ерін одразу розуміє, що жінка за ними знає, хто вона. Як їй не знати? Її фото було в усіх новинах. Ерін питає:

— Можна зайти на хвилину? Я Ерін Вулер.

Трохи повагавшись, жінка каже:

— Я знаю. Я дуже вам співчуваю. Заходьте. Я Ґвен.

Здається, вона з тих, добрих. Вони заходять у вітальню, де в кріслі, згорбившись, сидить симпатичний юнак з айпадом.

— Адаме, ти не залишиш нас на хвилинку? — питає його мати.

Він підводиться, не дивлячись Ерін в очі, й мовчки виходить із кімнати.

— Я знаю, чому ви прийшли, — каже Ґвен, коли вони вмощуються.

Серце Ерін починає калатати. Невже вона знайшла свідка?

— Але запевняю вас, Адам нічого не робив вашій доньці. Це просто злі плітки через те, що він інакший. У Адама аутизм. До нас уже приходила поліція, вони знають, що він до цього не причетний.

Ерін приголомшена.

— Я цього не знала. — Вона на мить замовкає. — Мабуть, це непросто, — каже Ерін. — Коли у дитини аутизм.

— Так, це дуже складно, — каже Ґвен.

— Ейвері теж дуже непроста, — зізнається Ерін. Вона не збиралась цього говорити, але не втрималась. — У неї проблеми з поведінкою, вона дуже бунтівна. — Вона стримує плач. — Я понад усе хочу, щоб вона повернулась.

— Звісно, — каже Ґвен. — Ви ж її мати. Ви її любите, хай там що.

— Є анонімний свідок, який каже, що бачив, як Ейвері сідала в машину Раяна Бланшара, — випалює Ерін.

— Я чула про це в новинах, — каже Ґвен.

— То були не ви?

— Я? Ні. Я нічого не бачила. — Нахилившись ближче, вона лагідно каже: — Ви хочете дізнатись, хто той свідок, щоб із ним поговорити. Я б теж хотіла. Але, на жаль, я не можу вам із цим допомогти.

Здається, це правда. Ерін киває.

Ґвен питає:

— Вам щось принести? Може, чаю?

Але Ерін хитає головою і підводиться.

— Я маю знайти свідка. Я повинна знати, чи правду він розповів.

Ґвен також встає і каже:

— Якщо захочете з кимось поговорити, заходьте. Здається, вам не завадить друг.

Ал Бланшар сидить у своїй машині, припаркованій за смітником біля мотелю «Морський бриз». Він не знав, куди ще їхати. Нічого не спало на думку. Він нісся по шосе, відчуваючи тяжкий тягар на серці, а коли побачив мотель, той ніби його покликав. Дивно, але йому чомусь спокійніше тут, де він стільки разів бував. Де все це почалося. Тут усе знайоме, безпечне. Він майже відчуває ностальгію. Бо тоді, коли він ховався за цим смітником, він знав лише, що йому зраджує дружина. Його сина не підозрювали у викраденні та вбивстві маленької дівчинки, і дружина не звинувачувала його в цьому огидному злочині. Він сидить, дивлячись невидющим поглядом у темряву, іноді схлипуючи, схилившись над кермом.

Йому холодно, і він не знає, що робити. Здається, він втрачає здоровий глузд. Чого б він хотів, то це поїхати додому, зчепити руки навколо довгої красивої шиї Нори й душити її, доки вона не помре. Він уявляє, як вона, з виряченими очима, благає про пощаду, поки життя покидає її. А тоді він поклав би її в машину, привіз сюди й викинув у цей смітник. Далі — нічого. Його думки плутаються. Він не бачить нічого після викидання тіла у смітник, що став свідком її вчинку та його сорому. Тут їй і місце.

Меріон на кухні, заварює собі чай. Вона чує стукіт у двері й завмирає. Що, як це знову поліція? Світло

увімкнене, вона не може вдати, що її немає вдома. Вона ставить чашку на стіл і йде до дверей. Відчиняє. Це не поліція. Це ще гірше.

— Можна зайти? — питає Ерін Вулер, нею аж трусить. Світло на ґанку вихоплює її виснажене обличчя.

Меріон фізично відчуває, як блідне. Вона не може пустити сюди Ерін Вулер. Її донька в підвалі.

— З вами все гаразд? — питає Ерін, пильно придивляючись.

Меріон згадує, як училась на медсестру, й намагається зібратись. Це чергова надзвичайна ситуація. Це просто надзвичайна ситуація. Ти впораєшся.

— Вибачте, — каже вона, притуляючи до чола долоню. — У мене впав тиск, а я надто швидко підвелась. На секунду подумала, що знепритомнію.

— Можна зайти? — повторює Ерін.

Меріон намагається відкараскатись:

— Взагалі-то я збиралась набрати ванну. — Але Ерін не зважає на натяк. Вона рішуче дивиться на неї. — Та, звісно, заходьте на хвилинку.

Меріон веде її на кухню в задній частині будинку. Якщо вони говоритимуть тихо, Ейвері може навіть не здогадатись, що її мама тут була. Та навіть якщо вона й почує, то не викаже себе. Вона дотримуватиметься плану.

Але що, як не дотримуватиметься?

Кухня розташована не над кімнатою, де ховається Ейвері. Навряд вона почує їх звідти. Меріон не пропонує Ерін чаю. Вона зиркає на двері підвалу, але швидко відвертається. Потім дістає Ерін стілець.

— Я вас впізнала, — каже Меріон тихо. — Ви дружина доктора Вулера, мама зниклої дівчинки.