Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 52

— Що?

Ейвері не сподобалось те, що щойно сказала її мама.

Зараз неділя і вона снідає за столом на кухні. Ей-вері добре виспалась у своєму ліжку. Майкл встає пізно, тож він ще не спустився. Натовп журналістів і допитливих перехожих надворі трохи розсіявся, порівняно з учорашнім днем. Ейвері кілька разів виглядала з-за завіс у вітальні, хоч мати просила не робити цього, ігнорувати їх і не хвилюватись. «Не звертай уваги, й вони підуть», — сказала вона стривожено. Але Ейвері не хоче, щоб вони йшли. Людей, які вітали її з плакатами, вже немає, але репортери ще тут. Хочуть узяти у неї інтерв’ю, зробити фото, почути її історію. І вона хоче все це їм дати. Вона хоче бути в центрі уваги, стати відомою і заробити купу грошей. Вона хоче сама керувати своїм життям. А її мати каже їй ховатись?

— Думаю, буде краще, якщо ми переїдемо, — каже мама. — Ти ж не хочеш після всього цього повертатись у свою школу?

Ейвері швидко міркує.

— А як же твоя робота? — питає вона.

— Я знайду іншу.

— А Майкл?

Її мати киває.

— Я знаю. Я про це думала. Але, може, він і погодиться. Він теж навряд захоче жити в цьому божевіллі. Мабуть, це найкращий варіант для нас.

— Тобто для тебе, — каже Ейвері.

Мати ошелешена:

— Ні, Ейвері, йдеться не про мене. Йдеться про те, що краще для тебе. Для всіх нас. Ми можемо почати все спочатку, де ніхто нас не знає.

Ейвері хитає головою.

— Я не хочу переїжджати.

— Справді?

— Адже новини все одно скрізь нас дістануть, — каже Ейвері.

— Ні, якщо ми цього не захочемо, — заперечує її мама. — Якщо не говоритимемо з пресою, заляжемо на дно, то все заспокоїться. Не думаю, що ти хочеш жити наче під мікроскопом.

«Знову вона за своє, — думає Ейвері. — Каже мені, чого я хочу. Вона не знає, чого я хочу».

— Мене це не турбує, — каже вона й тягнеться по ще один тост.

Мати дивно на неї дивиться. Ейвері знає, про що вона думає. Думає, що вона ще дитина й не тямить, що робить. Але Ейвері чітко знає, що робить.

— Думаю, мені варто з ними поговорити, — каже Ейвері.

— Що? Ні, Ейвері, — відповідає мама стурбовано. — Не думаю, що це вдала ідея.

— Чому?

— Бо ти ще дитина. Вони хочуть на тобі нажитись. Вони візьмуться за тебе й уже не відчепляться. Вони

перекрутять усе, що ти скажеш, вириватимуть слова з контексту. Преса — це велика сила, ти не уявляєш, на що вони здатні. Все, що вони надрукують, переслідуватиме тебе довіку. Повір, ти цього не хочеш.

— Я їх не боюсь, — каже Ейвері. — Я знаю, що казати.

— Ні, — наполягає мати. — Давай усе обміркуємо. Не поспішаймо. Можливо, за пару днів ти думатимеш інакше.

Ейвері замислилась. Вона може почекати пару днів. Так навіть краще.

Нора виходить із дому й сідає в машину. Сказала, що їде купити продуктів. Зазвичай вона не їздить у крамницю в неділю вранці, але всі мовчать. Ал старанно її ігнорує.

Вона має вийти з будинку, де в неї вже починається клаустрофобія. Їй хочеться кричати. Діти зрозуміли, що між нею та їхнім батьком щось дуже не гаразд. Вони бачили синець у неї на обличчі, але побоялись питати. Це трохи зіпсувало радість від того, що Раян повернувся, а Ейвері знайшлась живою. Вона має розповісти їм про них із Вільямом до того, як вони почують про це в новинах. Вона знає, що опівдні поліція збирає пресконференцію. І тоді стане зрозуміло, чому Меріон усе це зробила. Всі дізнаються. У неї таке відчуття, ніби вона захворіла.

Вона думає про Вільяма. Де він? Удома? Вона проїжджає повз будинок Вулерів і бачить, що натовп журналістів там роїться досі, чекаючи на щось. Вона не

знає, чи там він. Його машини не видно, але вона може досі бути у поліції.

Вона їде в готель «Люкс», де він зупинявся. Та чи там він зараз? Репортерів тут більше немає. Вона паркується й чекає. Чи варто заходити? Про неї теж уже, мабуть, чули. Це дуже консервативне місто. Люди ходять до церкви. У них є своя думка, вони схильні засуджувати. Вона знає, адже вона одна з них.

Вона має вирішити, що їй робити й як бути. Вона не може далі жити з Алом, після всього, що сталося. Коли вона уявляє, як він сидить за смітником біля мотелю, їй стає гидко. Щоразу, коли вона згадує, як потім він повертався додому та вдавав, що все гаразд, їй стає страшно. Вона вже не знає, хто він. Вона вже не знає, що ховається за досі знайомою маскою.

Вони ненавидять одне одного. Ця отрута торкнеться і їхніх дітей. Усім буде краще, якщо вони розійдуться. Якщо ж вони залишаться разом, стане ще гірше. Вона має піти від нього. А, можливо, він і сам запропонує. Найліпший для неї варіант — лишитися вдома з дітьми. Та що, як він не піде? Що, як звинуватить у зраді й вижене її? Якщо так станеться, вона забере дітей. Але це змушує замислитись. Що, як він вимагатиме опіку над дітьми? Чи отримає він її? Вона не безгрішна. Чи має жінка бути бездоганною, щоб дітей лишили з нею? Вона не знає. Їй страшно.

Тепер Вільям знає, що Раян не чіпав його доньку. Вільяма нема в чому звинувачувати, крім того, що він у неї закохався. Єдине, що не дає їм бути разом, це почуття провини та сорому. І, звісно ж, думка оточення. Чи зможуть Нора та Вільям жити під загальним

осудом, коли спливе правда про Меріон? А як щодо її дітей?

Вона довго так сидить, потім заводить авто і їде додому. Вона так не зможе. Вона більше не бачитиметься з Вільямом. Перш за все, вона мусить дбати про своїх дітей.