Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 21

Раян Бланшар ніби на автопілоті відпрацьовує свою ранкову зміну в притулку для безхатьків, опустивши голову. Він не хоче, щоб його бачили. Йому досі соромно тут бути. Йому тут не місце. Він належить до середнього класу, має бути в коледжі. Цей притулок, ці люди… Йому тут некомфортно. Це місце не для нього. Він щойно прийняв душ, одягнув чисті недешеві речі. Нещодавно він усвідомив, наскільки йому пощастило народитись у забезпеченій родині, де про нього добре дбали батьки. Але то було короткострокове просвітлення, яке скоро минуло. Найогидніше тут — це запахи. Сеча, блювота, піт. Все це так в’їлось у їхній брудний одяг, що йому хочеться блювати. Все це дуже пригнічує — бачити, як люди перетворюються на непотріб. Він уже дочекатись не може, коли скінчиться його випробувальний термін і він зможе це кинути. Двісті годин. І він рахує кожну.

Та могло бути значно гірше. Він знає, що опинився тут з власної вини. Але йому боляче це визнавати навіть перед собою, тож, зазвичай, він одразу думає про щось інше. Про друзів, які вчаться в коледжі, ходять на вечірки, зустрічаються з дівчатами. Та сьогодні він про це не згадує. Сьогодні він згадує вчорашню ніч у відділку поліції. Пригадує, яким страшним був той детектив Бледсо, як йому було лячно. Зберігання наркотиків — дрібниця порівняно зі звинуваченням у викраденні чи вбивстві.

Після допиту він на пару хвилин лишився наодинці з адвокатом. Олівер Фуллер подивився йому в очі й сказав:

— Це дуже серйозно, Раяне.

— Я цього не робив, — відповів він.

Фуллер ледь помітно кивнув.

— Тільки не встрягай у халепи. Якщо пощастить, той свідок не з’явиться.

Він злякано глянув на нього:

— Ви про що? Я думав, немає ніякого свідка.

— Очевидно, є анонімний свідок, якого вони не можуть знайти. Але якщо вони копатимуть далі…

— Але я її не бачив! Вона не сідала до мене в машину, присягаюсь, — запанікував Раян. — Це брехня!

— Ходімо до твоєї мами, — сказав Фуллер.

Потім, коли вони приїхали додому, був ще допит від батька. А тоді прокинулась Фейт. Довелося сказати їй, що відбувається. Вона не дурна. Він помітив страх в очах батьків. Впізнав його. Так само вони дивились на нього, коли його заарештували за зберігання оксикодону. Вони не могли в це повірити. Їхній хлопчик і наркотики.

Та цього разу страх і відраза були значно сильніші, адже йдеться про зниклу, можливо, вже мертву дитину. У них був такий вигляд, ніби вони на похороні. Він знає, що вони більше йому не довіряють. Він шокував їх тим оксикодоном. Це було так на нього не схоже. Та вони не знають його, не знають усього. Вони не знають, скільки його друзів приймають оксикодон та інше лайно. Вони не знають, як усе це тисне на нього, і як приємно про все забути. Та його друзів не спіймали.

Він знає щонайменше двох людей, які мали б бути тут із ним, витирати сечу й блювоту в притулку для безхатьків. Та він їх не видав.

Він знову й знову переживає ті події, коли миє підлогу, посуд, перестеляє ліжка. Як він до цього докотився? Він уже не знає, хто він такий. За кілька місяців його життя настільки змінилось, що він уже нічого не розуміє. Фуллер не дав кинути його за ґрати. Батьки заплатили штраф, а йому присудили випробувальний термін і громадські роботи. Тепер у нього є судимість. Могло бути й гірше. Він міг на рік сісти до в’язниці.

Все це дуже непросто. Кожен день — це боротьба зі спокусою. Іноді напруга така, що він ледве тримається.

Невже він скінчить так, як оці люди в притулку? Як же йому хочеться втекти звідси, на свободу й свіже повітря.

Ґаллі бачить похмурий вираз на втомленому обличчі Бледсо. Вони щойно дізнались, що Вільям Вулер повністю вимив машину на станції Euro Autobody минулої неділі, за два дні до зникнення Ейвері. Це пояснює, чому його авто таке чисте.

— Дідько, — бурмоче Бледсо. — Отже, якщо він її кудись відвіз, мабуть, він загорнув тіло в поліетилен чи ще щось.

Ґаллі замислено кусає губу. Під час першого обшуку вони знайшли рулон пластикової плівки в гаражі Вулерів. Але неможливо визначити, чи загортав у неї тіло Вільям. Втім, він міг. Можливо, саме тому вони не виявили слідів Ейвері. А може, він цього й не робив.

Ґаллі відчуває, що падає духом. Вона дуже мало спала.

— Щодо хлопця, — каже вона. — Можливо, у мене є зачіпка.

Вона розповідає, що сказав Майкл про брата Джен-ни, Дерека.

— Ми знаємо, що Ейвері любила будиночок на дереві. Його вже обшукали, але ніщо не вказує на те, що з нею щось там сталось. — Вона робить паузу, а тоді додає: — Під тим будиночком знайшли використані презервативи. Очевидно, туди ходять підлітки.

Бледсо втомлено киває:

— Поговори з цим Дереком.

— Спершу я хочу оглянути будиночок на дереві ретельніше, — каже Ґаллі.

Ерін стоїть біля вікна у вітальні, виглядаючи крізь шпарину між завісами. Зараз полудень, на вулиці сонячно. Біля будинку ще є кілька репортерів, але вже менше, ніж до цього. Хочуть зробити фото переляканої матері. Упирі. Їй уже байдуже. Вона знає, що дехто з них поїхав до готелю Вільяма. Вона бачила їх у новинах.

Дзвонить телефон. Номер невідомий. Вона бере слухавку.

Це Вільям. Він швидко говорить:

— Хтось каже, що бачив, як Ейвері сідала в машину Раяна Бланшара у вівторок вдень, — каже він.

Вона ледве впізнає його напружений голос.

— Що?

— Є анонімний свідок. Не знаю, правда це чи ні.

— Звідки ти це знаєш?

Він не відповідає.

— Я купив новий телефон. Тепер у тебе є номер, якщо я знадоблюсь. Мені треба йти, — каже він і кладе слухавку.

Вона сідає, приголомшена цією інформацією. Невже Ейвері сіла в машину Раяна? Навіщо? Вона ж його ніби не знає. Хіба що… Хіба що таки знає. Можливо, це він — той старший хлопець, якого шукає Ґаллі. Це вже занадто. Ерін біжить на кухню й схиляється над раковиною. Їй вивертає, але їй нічим блювати, бо в шлунку нічого немає.

Вона просто хоче, щоб її донька повернулась. Навіть якщо Вільям не винен, з ним покінчено. Вона лише хоче, аби Ейвері повернулась, жива й здорова.

Вона знову йде до вікна й дивиться на будинок Се-тонів. Її шлунок стискається. Що, як це правда? Що, як хтось дійсно розбещував Ейвері, а вона й не здогадувалась? Їй гидко. Яка мати не помітила б, що таке відбувається? Вона знає, що Ейвері не все їй розповідає. Вони не такі близькі. Ейвері завжди мала бунтівну вдачу. До неї дуже складно близько підібратись, за винятком рідкісних випадків, коли вона послаблює захист. Ерін пригадує, як кілька місяців тому Ейвері плакала й жалілась їй, що вона самотня й на має друзів. Це краяло їй серце. Вона одразу вирішила, що має це виправити. Влаштовувати їй зустрічі з однолітками? Спробувати вмовити Ейвері піти на якусь спортивну секцію? Та вони все це вже пробували, і жодного результату не було. Зрештою, Ерін нічого не зробила, а лише втішила її та пояснила, як заводити друзів. То було востаннє, коли Ейвері їй довірилась.

Вона її підвела. Можливо, саме через те, що вона була така самотня та вразлива, хтось зміг нею скористатись.

Вона вже не витримує всього цього горя та провини. Вона не захистила свою доньку.

Може, Вільям насправді вдарив її та залишив удома саму. Це на нього схоже. Він зривається, а тоді присоромлено тікає. Можливо, хтось інший викрав Ейвері. Вона знову думає про сина Бланшарів. Вільям каже, хтось бачив, як Ейвері сідала в його авто того дня, коли зникла. Якщо це так, тоді винен не Вільям, а Раян. Вона знає, що у Раяна вже були проблеми із законом. Вона хоче піти до Бланшарів, відвести Раяна в окрему кімнату й трясти, доки він не скаже правду.

А брат Дженни, Дерек. Чи міг Дерек розбещувати Ейвері? Вона завжди думала, що Дерек хороший хлопець. Але він міг бачити Ейвері частіше, ніж хто-небудь інший, адже дівчинка бувала в них удома.

Вона вже не може ховатись тут і чекати. Вона має щось робити, щоб знайти свою доньку.