Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 4

Нора Бланшар не може відірватись від вечірніх новин. Шок затьмарив її мізерні переживання. Вони всі зібрались перед телевізором у вітальні — вона, Ал, Раян і Фейт. Зникла донька Вільяма. Це надто страшно, щоб одразу усвідомити.

Вона згадує, як кілька годин тому порвала з Вільямом, і шкодує, що зробила це саме зараз. Як же йому зараз погано. Вона намагається уявити, через що він проходить. Її серце крається за нього. Як би вона зараз хотіла його втішити. Його дружина цього не зробить. Між ними вже немає кохання. Він сам їй це казав. До того ж, їй зараз ще гірше, ніж йому. Зрештою, вона мати. Нора й уявити не може тієї тривоги, яку переживає дружина Вільяма. Донька Нори, Фейт, лише на два роки старша за Ейвері. А якби це Фейт зникла? У свої одинадцять Фейт дуже спортивна, має коротке волосся і її досі можна прийняти за хлопчика. Але це ненадовго.

Хай там як, Нора не може піти до Вільяма, щоб його підтримати й утішити. Їхні стосунки — таємниця. Зараз його родину буквально вивчатимуть під мікроскопом, тож вона не може ризикувати. Єдиний спосіб із ним зв’язатись — це телефон. Її брудна маленька таємниця — її другий мобільний, яким вона іноді користується. У нього теж такий є.

Раптом до неї доходить, що якщо Ейвері найближчим часом не знайдуть, поліція може дізнатись про його

другий телефон. Телефон, про який не знає його дружина. Її серце завмирає.

Вони про все дізнаються. Він муситиме їм розповісти, для чого йому цей телефон. Він муситиме сказати їм правду. Вона відчуває відтік крові від обличчя.

— Слухай, — тягнеться до неї донька й торкається плеча. — Вони її знайдуть.

Нора аж підстрибує, коли її торкається Фейт. Вона відвертається від телевізора й дивиться на свою родину. Всі троє стурбовано стежать за новинами. Раптом вона усвідомлює, що плаче, й витирає сльози.

— Вибачте, — каже вона, намагаючись усміхнутись. — Ви ж знаєте, яка я емоційна. Бідолашна родина.

Ал хитає головою:

— Я не вірю, що з нею щось могло статись дорогою зі школи. Фейт так щодня ходить. Ми живемо на одній вулиці. Тут безпечно. Я певен, що її знайдуть.

Це в стилі її чоловіка, думає Нора, дивлячись на нього. Жодної уяви. Завжди ховає голову в пісок. Все добре. Навіть якщо не добре. Навіть коли щось відбувається у нього під носом.

— Вона скоро з’явиться, мамо, — каже Фейт. — Мабуть, вона це навмисно. Всі знають, яка вона.

— Ти про що? — питає доньку Нора. Вільям їй нічого не розповідав про Ейвері. Вони мало говорять про свої родини.

— Вона постійно втрапляє в халепи. Робить усе, що заманеться. Вчителі часто відправляють її до директора, бо не можуть із нею впоратись.

Її син, Раян, раптом каже:

— Їм потрібні добровольці. Я допоможу її шукати.

— Чудова ідея, — каже Нора.

Вона рада, що син бажає допомогти, хоч і хотіла б, аби сьогодні він був поруч. Його вечірню зміну на заводі скасували. Зазвичай він не приходить додому на вечерю. Він підводиться. Високий, ставний, симпатичний вісімнадцятирічний хлопець. У нього гарні перспективи, але за останній рік він приніс їй чимало тривог.

— Я з тобою, — каже Ал. Це стає для неї несподіванкою. Може, він не так уже й оптимістично дивиться на їхній район.

— А мені можна? — питає Фейт.

Нора хитає головою:

— Ні. Ти ще замала. Будеш вдома зі мною.

Ал і Раян взувають похідні черевики, вдягають куртки, дощовики й шукають ліхтарики, поки Нора з донькою на кухні прибирають зі столу. Нора проводжає їх, а тоді каже Фейт іти робити уроки. Вона хоче побути наодинці зі своїми думками. Вона уявляє, як її чоловік і син у темряві, під дощем, прочісують ліс між містом і річкою, шукаючи доньку Вільяма. Вона сподівається, що її скоро знайдуть живою та здоровою. Мусять знайти.

Час стрімко спливає. Детектив Ґаллі знає, що, коли зникає дитина, важлива кожна хвилина. Поліція вже ретельно обшукує школу. Допити сусідів поки нічого не дали. Здається, ніхто не бачив, як Ейвері йшла додому. Втім, це не означає, що вона не виходила зі школи. Її просто могли не помітити. Якщо незабаром її не знайдуть, доведеться взятись за всіх працівників школи. Вони вже підняли справи зареєстрованих

поблизу ґвалтівників. Велика група добровольців уже обшукує широкі необроблені поля на північ від будинку Вулерів та ліс за їхнім домом, у напрямку річки. У них є ліхтарики, але о восьмій стане зовсім темно. Якщо дівчинку не знайдуть, їм доведеться обходити ту ж місцевість зранку. У річці теж шукатимуть. Поліція зробить заяву для ЗМІ й організує гарячу лінію. Вони перевернуть кожен камінь. Можливо, Ейвері сіла на автобус і її знайдуть на Мангеттені. І не таке бувало. Але Ґаллі не подобається її передчуття цього разу. Цей неспокій десь глибоко всередині. Вона любить свою роботу. Вона робить важливі речі. Але у всього є ціна.

Вона працювала над справами про зниклих людей у Чикаго, до того, як переїхала в Стенгоуп. Здається, Бледсо ще ніколи не займався такими розслідуваннями. Принаймні не тут. Він трохи наїжачений. А вона молодша за нього, ще й жінка. Принаймні він приймає її поради, а не затикає її. Не такий він і поганий. Вона бачила й гірших.

Вона вивчає пару батьків перед нею. Вони відповіли на всі питання про Ейвері, про їхнє повсякденне життя, про її знайомих, про знайомих родини, про те, де, на їхню думку, вона може бути. Їм уже відомо, що вона любить гратись у лісі й у неї є будиночок на дереві. Брат уже шукав її там, та вони все одно відправили співробітників перевірити.

Батьки Ейвері відверто розповіли про її проблеми з поведінкою. Вони описали її як бунтівну дитину, яку складно контролювати. Наприклад, Ейвері не приймає ліки від РДУГ, бо просто не хоче. Зараз вони ніби на краю прірви, чекають новин. Мати розгублена, але

відчайдушно тримається, щоб не розклеїтись. Та детектива більше цікавить батько. Щось із ним не так. Їй неприємно про це думати, але доводиться. Вона відчуває, що постійні погляди, які він кидає у вікно, ніби виглядаючи Ейвері — це спектакль. Мати нічого такого не робить. Вона просто налякана.

Поліцейська в уніформі, яка була на кухні з їхнім сином, зазирає у вітальню й каже:

— Майкл показав мені, як зробити каву. Хтось хоче?

Батьки в унісон хитають головами.

— Так, будь ласка, — вдячно каже Ґаллі. Вечір буде довгий.

— Так, дякую, — каже Бледсо.

Бледсо повертається до батьків і питає:

— Ви знаєте когось, хто міг би бажати вам зла? Не спадає на думку хтось, хто б хотів нашкодити Ейвері?

Ерін і Вільям дивляться на нього здивовано.

— Звісно, ні, — каже Ерін.

Вільям відповідає:

— Ні. Ми звичайні люди. Ні в кого немає причин шкодити нашій доньці.

Настає незручна пауза, адже всім відомо, з яких мотивів зазвичай викрадають маленьких дівчаток.

— Ви лікар? — питає Бледсо Вільяма.

— Терапевт у лікарні Стенгоуп Дженерал. Маю практику в центрі міста.

— А ви, місіс Вулер?

— Секретар у юридичній фірмі. «Льюітт і Льюітт». Він повільно киває.

— Хтось має на вас зуб?

Вона на мить замислюється.

— Ні. Я просто секретар. Наша фірма не займається неприємними справами. Зрештою, злитись можуть на адвокатів, а не на мене.

— А на вас хтось може мати зуб, докторе Вулер? — запитує Бледсо. — У вас останнім часом не вмирали пацієнти? Можливо, діти?

Вільям хитає головою:

— Я б таке запам’ятав. Ні. Нічого надзвичайного. Були невтішні випадки, але внаслідок природних причин. Не знаю нікого, хто б міг на мене злитись.

— Не було жодних скарг на вашу роботу? — тисне Бледсо.

— Не було, — зі скрипом відповідає Вільям.

Ґаллі відчуває запах кави з кухні.

— Я принесу каву.

Вона виходить із вітальні. Праворуч від неї — парадні двері, а ліворуч по коридору — кухня. У коридорі є вішаки для верхнього одягу. Тут не дуже світло, але вона бачить куртки й пальта, розвішені в два ряди. Полісмени, які приїхали сюди першими, вже обшукали будинок. Але Ґаллі помічає дещо, на що ніхто не звернув уваги. Дитячу джинсову куртку на одному з гачків. Вона придивляється. Замала для Майкла. Мабуть, це та куртка, в якій, за словами батьків, мала бути Ейве-рі. Що ж вона тут робить?

— Бледсо, — гукає вона. — Можеш підійти на хвилину?