Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 20

— Ні, — миттєво випалює Майкл, навіть не подумавши.

— Не поспішай, — каже Ґаллі заспокійливо.

Він радий, що тут вона, а не інший детектив. Той, другий, його лякає. Йому здається, ніби у нього всередині порожньо. Дуже складно думати. Він дивиться на маму, яка нажахано не зводить із нього очей, чекаючи, що почує щось страшне. Він не може так із нею вчинити. Він має захистити маму. Можливо, у нього лишилась тільки вона. Крім того, він нічого не знає. Він бурмоче:

— Їй лише дев’ять.

— Я знаю, — каже Ґаллі й чекає.

— Вона мені нічого не казала про хлопця, — каже Майкл.

— Я знаю, це важко, але дуже важливо, — лагідно каже Ґаллі. — Виявляється, Ейвері сказала, що зустрічалася з іншим хлопцем і що вони робили «дорослі речі».

Він відчуває, як його обличчя палає.

— Ти колись бачив її зі старшим хлопцем? — питає Ґаллі.

Він напружено згадує. Не віриться, що Ейвері могла щось таке робити. Вона ж іще дитина. Але йому стає тривожно, адже він знає, як хлопці говорять про дівчат.

Він хитає головою. Потім, вагаючись, раптом дещо згадує. Він каже:

— Лише раз. — І замовкає.

Він не хоче казати. Йому не подобається, до чого це все йде. Але Ґаллі чекає, а його сестри досі нема. Він нервово каже:

— То було в будиночку на дереві, в лісі.

Ґаллі підбадьорливо киває.

— Кілька тижнів тому я був у лісі й пішов до будиночка на дереві. Там була Ейвері. Спершу я вирішив, що вона сама. Але це було не так.

— І… — заохочує Ґаллі.

— Вони нічого не робили, — наполягає він.

— Із ким вона була, Майкле?

— Із Дереком. Братом Дженни.

Трохи згодом Вільям нарешті знаходить таксофон у місцевому громадському центрі. Він оглядається на всі боки, остерігаючись, що його побачать. Він вислизнув з готелю через чорний вхід, щоб не натрапити на репортерів. Здається, поліція нарешті дала йому спокій. Принаймні сьогодні ніхто не кликав його у відділок на допит. Він переживає за Ерін і Майкла. Він скоро їм зателефонує. Хоч і не знає, чи говоритимуть вони з ним.

Він не хоче, аби детективи знайшли зв’язок між ним і Норою. Він має її захистити, а вона має повірити, що він не винен, навіть якщо ніхто більше не вірить.

Він набирає таємний номер Нори, який вивчив напам’ять, і затамовує подих. Сподівається, що телефон при ній. Коли вона не сама, вона вимикає і ховає його, але коли нікого немає, він із нею. А може, вона його вже викинула.

Може, вона не відповість. І він не знатиме: це через те, що хтось є поруч, чи через те, що вона вважає його вбивцею і більше не хоче з ним говорити. Але вона бере слухавку.

Він вагається. Зависла довга пауза. Він не знає, хто на іншому боці лінії. Можливо, її чоловік знайшов телефон? Чи син? Хто б це не був, він мовчить. А може, це Нора, яка теж не знає, хто на іншому боці. Чи могла їй дзвонити поліція, щоб дізнатись, хто відповість? Все це вихором проноситься в його голові.

— Нора? — нарешті каже він.

— Так.

Він глибоко вдихає й починає схлипувати.

— Нора, — ледве дихає він.

— Що відбувається? — питає вона. Він чує настороженість у її голосі.

Він знає, що довго говорити не можна. Здається, ніби тут він у всіх на видноті.

— Вони знайшли мій другий телефон. Я хочу, аби ти знала, я мусив їм сказати, що у мене був роман, але я не сказав із ким. Я ніколи їм не скажу, що зустрічався з тобою. Обіцяю.

— Дякую, — каже вона. Здається, їй відлягло від серця.

Він здогадується, як вона переживала. Вона розуміла, що його секретний телефон знайдуть. Ві-льям каже:

— Я б нізащо не зробив нічого, що б тобі зашкодило, Норо.

Вона мовчить. Він каже:

— Я нічого не робив Ейвері. Не вір новинам, поліції, — каже він наполегливо. — Я її не кривдив, присягаюсь. Хтось її викрав.

— Я знаю, — шепоче вона.

Йому стає трішки легше.

— Детективи завжди думають, що винні батьки. Вони під нас копають, — каже він гірко.

— Не лише під вас, — каже вона напружено. — Вони придивляються до мого сина.

— Що? — мабуть, він не те почув. — Що ти таке кажеш?

— Хтось зробив анонімний дзвінок і сказав, ніби бачив, як Ейвері сідала в машину Раяна того дня. Але це неправда. Хто міг таке зробити?

Його серце стискається. Вона його звинувачує? В тому, що він зателефонував на гарячу лінію і збрехав, аби відвести від себе підозру? Він би ніколи так не вчинив. А якби й вчинив, то на сина Нори вказав би в останню чергу. Він не хоче, аби їй було боляче.

— Хто міг вигадати таку злостиву брехню? — каже вона.

— Я не знаю, — відповідає він, намагаючись зібрати думки докупи.

Він нічого не знає про сина Нори, крім того, що йому вісімнадцять і він цього року не пішов у коледж, адже мав виконувати громадські роботи, бо його звинуватили в зберіганні наркотиків. Вона якось проговорилась.

— Мені треба йти, — каже вона.

— Ні, ще трішки, — благає він.

Вони мовчки дихають у слухавки, сумніваючись одне в одному.

Нарешті Вільям каже:

— Знаю, що це неможливо, але я хочу тебе побачити.

— Так, це неможливо, — погоджується вона.

Раптом його охоплює відчай. Він втратив усе. І поліція, мабуть, звинуватить його у вбивстві.

— Думаю, Ал нас підозрює, — каже вона.

— Звідки б він дізнався?

— Не знаю. Можливо, якось прослідкував за мною. А може, хтось на роботі здогадується і сказав йому. Він дивно поводиться.

— Ні, ми були дуже обережні, — заперечує Вільям.

Її голос надламується:

— Він певен, що це ти вбив Ейвері.

— Ні! Норо, я цього не робив.

Вона не відповідає.

— Не викидай цей телефон, — каже він. — Я тобі пізніше зателефоную, якщо зможу. Я в готелі «Люкс». Ерін мене вигнала.

Він миттєво шкодує, що це сказав, бо вона ставить запитання, якого він боявся:

— Вільяме, навіщо ти збрехав поліції?

Нора тамує подих. Вона мала спитати. Всі питають, чому Вільям Вулер не сказав поліції, що того дня повертався додому. Всі вже знають про це. Його бачили. Є свідок.

Може, він зараз покладе слухавку, але він нарешті відповідає:

— Це все дуже заплутано, — починає він непевно. — Коли ти порвала зі мною в мотелі, я дуже засмутився. Я думав, нікого не буде вдома, хотів трохи

побути на самоті, осмислити все. Але вдома була Ей-вері. — Він бере паузу. Вона чує, як він ковтає клубок у горлі. — Вона втрапила в халепу в школі, ми посварились, і я вирішив проїхатись. А потім я зрозумів, як це виглядатиме, якщо я зізнаюсь, що був удома. Я не міг підтвердити, де я був, бо я був із тобою в мотелі. Я запанікував і не сказав їм одразу, а потім уже було надто пізно… Боже, який я дурень. Я просто не міг ясно мислити.

Здається, це звучить досить правдоподібно, думає вона.

— Мені треба йти, — каже Нора й кладе слухавку.

Вона довго сидить на ліжку. Ал на роботі, Фейт у школі, а Раян виконує громадські роботи. Вона починає плакати. У Вільяма був жахливий голос. Здається, він на межі зриву. Але він її захистив. Що вона зараз до нього відчуває? Чи вірить йому?

Ось у цьому й річ. Вона не впевнена, що вірить.