Збірка творів

Там само.

Входить Ланс зі своїм собакою.

ЛАНС

Ох, і тяжко ж господареві на серці, коли той, хто має бути йому за вірного слугу, поводиться, як невдячний пес! Я виховував його ще з цуценяти; я врятував йому життя, коли його вкинули в річку разом з трьома, а може, й чотирма сліпими братиками та сестричками! Я вишколював його так, як справжнього собаку. І чим же він мені за те віддячив?! Мій господар звелів відвести цього пса до панни Сільвії, мовляв, він його їй дарує. То й гаразд. Пішли ми. Та не встигли увійти до їдальні, як цей ледацюга вже підкрався до її тарілки й поцупив каплунячу ніжку. Гидко дивитись, коли собака не вміє триматися як слід у порядному товаристві! Слово честі, я хотів би, щоб він показав себе, так би мовити, освіченим, чемним псом, псом хоч куди! Ех, та що й казати, коли б я не був розумніший за нього та не взяв би на себе його гріха, то цього шолудивця неодмінно повісили б; їй-богу, набрався б він лиха за всі свої штуки! Ну поміркуйте самі: проліз він, бачте, до кімнати, в компанію трьох-чотирьох знатних собачих синів, та й шасть! — прямісінько під герцогів стіл, і раптом, раніше ніж можна було встигнути (даруйте на слові!) помочитися, все шановне товариство вже відчуло носом, що він тут! «Вигнати собаку!» — кричить один. «Яка паскудна тварина!» — кричить другий. «Почастуйте його гарапником!» — кричить третій. «Повісити його!» — кричить герцог.

Але я, впізнавши здалеку цей запах, відразу здогадався, що то наштукарив мій Креб; я — до того парубійка, що батожить у них собак, та й кажу: «Друже, чи не збираєтесь ви відшмагати цього песика?» — «Неодмінно збираюсь», — каже він. «А за що ж? — кажу я. — Ви його марно кривдите, бо це я наробив у кімнаті». А парубок той, недовго думаючи, відчухрав мене та й витурив геть із кімнати. Дозвольте запитати, чи багато знайдеться хазяїв, які вчинили б таку ласку своїм слугам? Еге-е, ще й не таке зі мною траплялося! А скільки разів, бувало, сидів я в колодках за ті ковбаси, що він же їх поцупив; коли б не я, то йому неодмінно довелося б гойдатись на мотузці, — їй-богу! Одного разу випало мені навіть вистояти біля ганебного стовпа за тих гусей, що він їх попридушував; а то б не минула його лиха година. І ти все це забув. А я добре пам’ятаю, яку штуку встругнув ти, коли ми виходили від панни Сільвії! Хіба ж я не загадував тобі не відводити від мене очей і робити все те, що я робитиму? Чи ти коли бачив, собачий сину, щоб я раптом підняв ногу й помочився на спідницю шляхетної дами? Чи ти коли бачив, щоб я витинав такі неподобні штуки?!

Входять Протей та Джулія, одягнена хлопцем.

ПРОТЕЙ

Ти звешся Себастьяном? Ти мені

Сподобався відразу, й хочу я

Тебе про послугу одну просити.

ДЖУЛІЯ

З охотою. Зроблю усе, що зможу.

ПРОТЕЙ

Я сподіваюсь.

(До Ланса)

Ось де ти, мерзенний!

Скажи, де ти провештався два дні?

ЛАНС

Я, пане, вештався, виконуючи ваші ж доручення: водив собаку до панни Сільвії, як ви мені загадали.

ПРОТЕЙ

І що ж вона сказала, побачивши мою маленьку перлину?

ЛАНС

Та просто сказала, що ваш собака — дворняга і що собаче гавкання — найкраща подяка за такий розкішний подарунок.

ПРОТЕЙ

А все ж вона залишила в себе мою собачку?

ЛАНС

І не подумала; ось я привів її назад.

ПРОТЕЙ

Як? Ти цього собаку хотів їй подарувати від мене?

ЛАНС

Атож, синьйоре; а оте друге манюсіньке собача, схоже на вивірку, вкрав у мене на базарі один хлопчисько, катів помічник; ну, тоді я й запропонував синьйорині Сільвії мого власного собаку; адже він принаймні в десять разів більший за ваше цуценятко, виходить, подарунок вартий у десять разів більше.

ПРОТЕЙ

Геть забирайсь, негіднику! Мерщій!

Знайди мені мою собачку, чуєш?!

А ні, то не з’являйсь мені на очі.

Геть, я кажу! Чого стоїш? Мене

Розлютувати хочеш?! Через тебе

Я мушу червоніти раз у раз.

Ланс виходить.

Беру тебе на службу, Себастьяне.

Мені юнак потрібний, що зуміє

Наказ мій виконать розумно й спритно,

Бо звіритись на бовдура того, —

Адже й сам бачиш, — аж ніяк не можна.

Крім того, маєш ти приємне личко

Й манери вишукані. Все це свідчить

(Якщо не помиляюсь), що дістав ти

Чудове виховання. Ось за це

Беру тебе. А зараз — от що, хлопче:

Йди до синьйори Сільвії негайно

І їй віддай від мене цього персня.

Та, що мені його подарувала,

Мене любила.

ДЖУЛІЯ

Ви ж самі її,

Звичайно, не любили, раз так легко

Ви розлучаєтесь з її дарунком.

Вона, либонь, померла?

ПРОТЕЙ

Ні, здається,

Іще жива.

ДЖУЛІЯ

Ой горенько тяжке!

ПРОТЕЙ

Що означа твій зойк?

ДЖУЛІЯ

Не можу я.

Мені так жаль її!

ПРОТЕЙ

Чому ж то жаль?

ДЖУЛІЯ

Бо, мабуть, вас не менш вона любила,

Ніж ви синьйору Сільвію; бо марить

Вона про того, хто її забув;

Ви ж закохались в ту, що вас не любить.

Сумна в кохання доля — чи не так?

Як здумаю, яке воно мінливе,

То й скрикую: «Ой, горенько тяжке!»

ПРОТЕЙ

Ну, добре; на, віддай їй персня й разом

Цього листа; ото її кімната.

Перекажи синьйорі, що прийшов ти

По той портрет чудовий, що мені

Його обіцяно. Скінчивши справу,

Вертай скоріш до мене. Я тебе

Чекатиму з нудьгою й горем в серці.

(Виходить)

Як мало є жінок, які могли б

Вловить таке бажання чоловіка!

Протею мій сердешний! Доручив ти

Лисиці стерегти твоїх ягнят.

Ох і дурепа ж я! І задля чого

Жалію я того, хто зневажає

Мене всім серцем? Він кохає іншу,

І через те він зневажа мене;

Його кохаю я, і через те

Я так його жалію. Я дала

Йому перед розлукою цей перстень,

Щоб він мене не забував; а зараз

Повинна я (нещасний посланець!)

Просити Сільвію про те, що хтіла б

Всім серцем я заборонити їй;

Віддать їй те, що хтіла б відібрати;

Хвалить того, кого ганьбить хотіла б.

Я віддана коханому своєму,

Й тому не можу бути я йому

За вірного слугу, саму себе

Не зраджуючи щохвилини. Годі!

Піду поклопочусь для нього — тільки

Так холодно, як гаряче у неба

Благатиму відмови на прохання.

Входить Сільвія з почтом.

Вітаю вас, синьйоро! Я прошу вас

Сказать мені, де можу я побачить

Синьйору Сільвію?

СІЛЬВІЯ

А що б ви їй

Повідали, коли б то я була?

ДЖУЛІЯ

Коли це ви, прошу у вас терпіння:

Доручення я маю до синьйори.

СІЛЬВІЯ

Від кого?

ДЖУЛІЯ

Від господаря мого,

Протея, синьйорино.

СІЛЬВІЯ

Мабуть, вас

Прислав він по портрет?

ДЖУЛІЯ

Таж певно, пані.

СІЛЬВІЯ

Урсуло, принеси сюди портрет мій!

Приносять портрет.

Віддайте це ви панові своєму

Й скажіть, що Джулія, яку забув він,

Пасує більше до його кімнати,

Ніж тінь оця.

ДЖУЛІЯ

Синьйоро, ось, будь ласка,

Вам лист. О ні, даруйте! Помилково

Я аркуш вам подав не той. Прошу,

Ось лист для вас, синьйоро, ваша милість.

СІЛЬВІЯ

Дозволь мені поглянути й на той.

ДЖУЛІЯ

Не можу я. Пробачте, синьйорино.

СІЛЬВІЯ

Ну, то візьми!

Дивитися не хочу на рядки,

Що їх писав господар твій; я знаю,

Там повно клятв нових, запевнень різних,

Що їх розірве він так само легко,

Як рву на клапті я його листа.

ДЖУЛІЯ

Він посила вам персня, ваша милість.

СІЛЬВІЯ

Як? Персня?! О, ганьба йому подвійна!

Казав він тисячу разів, що персня

Дала кохана Джулія йому

Перед розлукою на згадку любу,

І хоч не раз своїм фальшивим пальцем

Поганив перстень він, та я, однак,

Ніколи Джулії так не покривджу.

ДЖУЛІЯ

Вона вам дякує.

СІЛЬВІЯ

Що ти сказав?

ДЖУЛІЯ

Спасибі вам за співчуття до неї.

Сердешна. Мій синьйор її образив.

СІЛЬВІЯ

Її ти знаєш?

ДЖУЛІЯ

Так само майже, як себе я знаю.

Я часто гірко плачу, як згадаю,

Яка вона нещасна.

СІЛЬВІЯ

То вона

Вже, мабуть, знає, що синьйор Протей

Її покинув?

ДЖУЛІЯ

Так, здається, знає.

І в цім журби її тяжка причина.

СІЛЬВІЯ

Скажи, чи правда, що вона вродлива?

ДЖУЛІЯ

Була вродливіша в ті дні, синьйоро,

Коли їй вірилось в кохання друга;

Гадаю, що тоді вона була

За вас не гірша; а проте відтоді,

Як кинула дивитися в свічадо

І не хова під маскою обличчя

Від сонця ясного, — зів’яли їй

Троянди на щоках, а на чолі

Лілеї сніжно-білі помарніли,

Й вона засмагла майже так, як я.

СІЛЬВІЯ

Яка вона на зріст?

ДЖУЛІЯ

Така ж, як я; бо на зелені свята,

Як ми в комедіях із нею грали,

Мені жіночі ролі припадали,

І я в убрання Джулії вбиравсь;

Воно прийшлось мені до міри, ніби

Його для мене шив її кравець;

Тому я й знаю: ми із нею рівні.

А раз її примусив я заплакать.

Я грав журливу Аріадни роль,

Що по Тезею плакала й тужила,

Як раптом зрадив він її й утік.

Я грав так щиро й так розхвилювався,

Що зворушив мою синьйору бідну,

Й вона від того гірко заридала.

О, хай умру я, панночко, коли

Не мучивсь муками її й не плакав

Я й сам тоді її тяжкими слізьми.

СІЛЬВІЯ

За співчуття твоє сердечне має

Вона безмежно дякувать тобі,

Юначе милий! Бідна синьйорина!

Покинута й нещасна! Я й сама

Не втримаюсь від сліз, як те згадаю.

Ось гаманець, юначе; я дарую

Тобі його за те, що ти так вірно

Свою синьйору любиш. Прощавай!

(Виходить)

ДЖУЛІЯ

Вона сама подякує вам щиро,

Коли ви познайомитеся з нею.

Шляхетна дівчина! Прекрасна й добра!

Мого коханого чекає, мабуть,

Прийом холодний, бо занадто тепле

У неї співчуття до всіх страждань

Моєї господині. Горе, горе!

Як з себе ти глумишся, о кохання!

Та гляньмо на її портрет. Ось він.

Мені здається, що, якби зробила

Я зачіску таку, моє обличчя

Було б не менш принадне, як її;

А втім, художник підлестив їй трошки,

А може, я сама собі лещу?

Волосся в неї темне, в мене ж — світле;

Якщо за це її він покохав,

Собі добуду я перуку темну.

А очі в нас обох зеленкуваті,

Як то буває часом скло; зате

Її чоло низьке, моє ж — високе.

Що ж саме любить він у ній, чого

В мені не міг би він любити?! Ох!

Любов сліпа, і це всьому причина!

Ходімо ж, тінь, ходім; візьми з собою

І другу тінь, суперницю твою.

О нечутлива формо! Таж тебе

Голубити він, буде й милувати!

Якщо ж в ідоловірстві є чуття,

То хай же плоть моя жива, замінить

Цей образ безтілесний, мовчазний!

Та все ж тебе я берегтиму — ради

Твоєї господині, бо вона.

Й мене поберегла; коли б не те,

Я видерла б ці очі невидющі,

Щоб розлюбив тебе мій пан-господар!

(Виходить)