Там-таки.
Входять Тітанія, королева фей та ельфів, ткач — блазень Навій і ельфи: Горошок, Павутинка, Метелик, Гірчичка та інші; а позаду — Оберон, король фей та ельфів.
ТІТАНІЯ
Сядь поруч мене, любий мій, благаю, —
Погладжу щічки я тобі пухнаті,
Трояндами голівку заквітчаю
І довгі вушка буду цілувати.
НАВІЙ
А де Горошок?
ГОРОШОК
Я тут.
НАВІЙ
Почухайте-но мені голову, Горошку. А де мусью Павутинка?
ПАВУТИНКА
Я тут.
НАВІЙ
Мусью Павутинко, славний мій мусью Павутинко, візьміть-но в руки свою зброю та вбийте отого червононогого джмеля, що сидить на будяку. І принесіть мені, мусью, його міхурець із медом. Та глядіть, любий мусью, не кваптеся й будьте обережні, щоб міхурець не прорвався. А то мені дуже прикро буде, як ви обіллєтеся медом, синьйоре. А де мусью Гірчичка?
ГІРЧИЧКА
Я тут.
НАВІЙ
Дайте-но мені вашу лапку, мусью Гірчичко. Та не треба оцих реверанців, любий мій мусью!
ГІРЧИЧКА
Що ви накажете?
НАВІЙ
Нічого, любий мусью, тільки допоможіть паничеві Павутинці чухати мені голову. Треба мені сходити до голяра, мій мусью, бо я, здається, заріс на виду, аж дивно. А моя осляча мордяка така ніжна, що заріст мене лоскоче і я мушу чухатись.
ТІТАНІЯ
Ти б, може, музику послухав, любий?
НАВІЙ
О, в мене на музику вуха добрі. Заграйте-но щось рублем по качалці.
ТІТАНІЯ
А може, ти, коханий, щось би з’їв?
НАВІЙ
А чого ж! З півмірки доброго сухого вівса залюбки зжував би. Та й від жмутика сіна не відмовився б. Нема краще, як запашне солодке сінце.
ТІТАНІЯ
Я можу ельфа вмілого послати —
Горішків із дупла у білки взяти.
НАВІЙ
Та я б волів пригорщу-другу сухого гороху. Тільки, прошу вас, хай ваші слуги дадуть мені спокій. Бо мене чогось сон бере.
ТІТАНІЯ
Засни! Тебе я міцно обніму.
Розсиптесь, ельфи, розійдіться геть!
Ельфи зникають.
Отак повійка обвиває ніжно
Пахучий козолист — або хмелина
Стискає так коряві пальці в’яза.
О, як тебе люблю я! Як жадаю!
Навій і Тітанія засинають.
ОБЕРОН
(виступає наперед)
Зворушлива картина, правда, Паку?
Мені вже шкода, що вона отак
Збезуміла. Ось щойно на узліссі
Квітки збирала для цього страшидла,
А я її докорами обсипав:
Адже вона довбешку волохату
Оздобила вінком з квіток духмяних.
І та роса, що тільки-но блищала
Перлинами на пуп’янках, тепер
В очах квіток яскріє, наче сльози
Над власною неславою й ганьбою.
Коли ж наглузувався вдосталь я,
Вона пробачення просити стала,
А я сказав — нехай хлоп’я віддасть.
Вона ту ж мить своїх послала ельфів,
Щоб віднесли його в мої чертоги
В країні чарів. Я вже маю хлопця
Й гидку ману зніму з її очей.
А ти зніми ослячу машкару
Геть з голови афінця-вахлая,
Щоб він, проснувшись разом з усіма,
Міг повернутись, як вони, в Афіни
І думав би, що вся нічна пригода
Йому наснилась у чудному сні.
Та спершу відчарую королеву.
(До Тітанії)
Стань, такою, як колись,
Як дивилась, так дивись.
Прожене цей квіт Діани
Всі Еротові омани.
(Видушує сік із зілля на повіки Тітанії)
Прокинься, королево, скарбе мій!
ТІТАНІЯ
(прокидаючись)
Ох, Обероне, що за сон чудний!
Неначе в віслюка я закохалась.
ОБЕРОН
Он він лежить.
ТІТАНІЯ
Та як усе це сталось?
Який огидний він тепер мені!
ОБЕРОН
Тсс. Робіне, зніми личину з нього.
Дай музики, Тітаніє, і влий
В усіх їх сон глибокий і міцний.
Входить Пак.
ТІТАНІЯ
Гей, музики снодійної, скоріше!
ПАК
(до Навоя, знімаючи з нього ослячу голову)
Прокинешся таким, як був раніше!
ОБЕРОН
Грай, музико!
Музика грає.
Нум, люба, танцювати,
Щоб зовсім цих сплюхів заколисати.
Танцюють.
Коли вже ми зуміли помиритись,
То взавтра спільно будем веселитись,
В Тезея на весіллі танцювати,
І дім, і шлюб його благословляти.
Туди ж і ці прибудуть молодята —
І їх нам треба шлюбом поєднати.
ПАК
Мій владарю, вже світає,
Перший жайворон співає.
ОБЕРОН
Що ж, кохана, — в безгомінні
Здоганяймо ночі тіні.
Швидше місяця круг світу
До снаги нам облетіти.
ТІТАНІЯ
Ну, летімо ж, і в дорозі
Поясни мені по змозі,
Як між смертних я попала
В час, коли на квітах спала.
Оберон, Тітанія й Пак виходять.
Сурмлять роги. Входять Тезей з Іпполітою, Егей і весь почет.
ТЕЗЕЙ
Підіть котрийсь лісничого знайдіть.
Обряди всі травневі ми скінчили
І стоїмо вже на порозі дня.
Послухай, люба, пісню гончаків.
Пустіть усіх їх в західну долину!
Покваптесь! Та лісничого знайдіть.
Один із слуг виходить.
А ми, княгине, зійдемо на гору
Послухати дзвінкий собачий грай,
Що котиться луною через гай.
ІППОЛІТА
Колись на Кріті з Кадмом і Гераклом
У лісі зацькували ми ведмедя
Спартанськими собаками. Ніколи
Ще я такої музики не чула:
І гори, і ліси, й джерела, й небо —
Усе лунало, все лящало. Зроду
Не чула я приємнішого гуку.
ТЕЗЕЙ
І в мене пси спартанського заводу:
Руді та вислогубі. Довгі вуха
Аж обмітають із трави росу.
Воласті, як з Фессалії бики,
Хоч кривоногі і прудкі не дуже,
Та голосом один в один, як дзвони.
Ніколи краще дібраної зграї
На Кріті, ні в Фессалії, ні в Спарті
Вперед мисливський ріг не посилав.
Сама почуєш. О! Це що за духи?
ЕГЕЙ
Ото, владарю, спить моя дочка,
А це Лізандр, а це лежить Деметрій,
А то Недарова дочка Гелена.
Чого зійшлись усі вони сюди?
ТЕЗЕЙ
Напевне, встали рано — вшанувати
Травневий ранок; а оскільки знали,
Що й ми сюди збираємось прийти,
Зостались наш побачити обряд.
Але скажи, Егею: це ж сьогодні
Дочка твоя зробити має вибір?
ЕГЕЙ
Так, мій владарю.
ТЕЗЕЙ
Хай ловчі засурмлять і їх побудять.
Один слуга виходить.
Галас за сценою. Сурмлять роги. Коханці прокидаються і схоплюються.
Добридень, друзі. Валентинів день
Давно минув, а ви оце лишень
Тепер злетілися мостити гнізда?
ЛІЗАНДР
Пробачте, князю мій.
Коханці стають навколішки.
ТЕЗЕЙ
Устаньте, встаньте!
Я знаю — ви суперники в коханні.
Чи нині світ дійшов такої згоди,
Що вже суперники лягають поряд
І засинають без підозри й страху?
ЛІЗАНДР
Мій князю, я не знаю, що й казати.
Не відаю, чи сплю я, чи не сплю,
І як сюди попав, не знаю теж.
Але, здається, все скажу по правді.
Так, так, згадав, ось як воно було:
Із Гермією я прийшов сюди,
Хотіли ми втекти з Афін кудись,
Де нас закон афінський не дістане.
ЕГЕЙ
Ви чуєте, мій князю? Чи не досить?
Судіть злочинця, як велить закон!
Вони втекли! Деметрію, ти чуєш?
Мене й тебе хотіли ошукати:
Дружину вкрасти в тебе, в мене ж — право
Тобі дочку віддати за дружину.
Деметрій
Мій князю, а мені Гелена гожа
Розкрила їхні заміри, і я,
Розлючений, сюди прибіг за ними,
Ну, а Гелена подалась за мною.
Але, мій добрий князю, сам не знаю,
Яка подіяла на мене сила:
Моя любов до Гермії розтала,
Неначе сніг. Зостався тільки спогад
Про марну забаганку літ дитячих.
Всім серцем іншій відданий тепер я.
Єдина втіха для моїх очей —
Гелена. Був я, князю мій, із нею
Заручений, як Гермії не знав ще.
Та, як в недузі їжа обридає,
А потім смак вертається до вас,
Коли одужаєте, — так я знову
Лише її люблю, її жадаю
І вже до скону вірний буду їй.
ТЕЗЕЙ
У добрий час, коханці, ми зустрілись
І зараз поговоримо про це.
Егею, мусиш ти скоритись долі,
Бо нині, як і ми, ці вірні пари
У храмі поєднаються навіки.
Та полювання треба нам відкласти,
Бо сонце он як високо підбилось.
Вертаймось до Афін! Три пари нас,
Тож разом пишне справимо весілля.
Ходімо, Іпполіто.
Тезей, Іпполіта, Егей та весь почет виходять.
ДЕМЕТРІЙ
Все це дрібним здається та далеким,
Немов вершини гір, сповиті в хмари.
ГЕРМІЯ
А в мене наче все в очах двоїться,
Мов бачу — і не бачу.
ГЕЛЕНА
Так і я
Деметрія знайшла, мов самоцвіт:
І мій він, і не мій.
Деметрій
А певні ви,
Що це не сон? Мені здається, ніби
Ми ще снимо. Чи справді князь тут був
І нам сказав негайно йти за ним?
ГЕРМІЯ
І батько мій також.
Та й Іпполіта.
Лізандр
І князь велів іти за ним до храму.
ДЕМЕТРІЙ
То все ж ми не снимо. Ходімо швидше
І наші сни дорогою розкажем.
Лізандр, Гермія, Деметрій і Гелена виходять.
НАВІЙ
(прокидаючись)
Коли надійде моя черга, тільки гукніть мене, і я зразу вийду. Це після слів: «Піраме найпрекрасніший». Агей! Пітере Клинцю! Дудко, міхоправе! Носику, лудильнику! Замірку! На бога, що це таке! Повтікали, а мене, сонного, покинули? А мені приснився такий чудовий сон! Наснилося таке, що людським розумом і збагнути годі. Осел ослом станеш, як почнеш цей сон тлумачити. Мені примарилось, наче я був… ну, хтозна й чим. Приснилось, наче я був… наче я мав… та це треба дурнем заплішеним бути, щоб сказати, що я мав у тому сні. Ще людські очі такого не чули, людські вуха такого не бачили, людські руки такого не торкалися, людський язик не може збагнути і людський розум не може вимовити того, що мені приверзлося. Ось намовлю Пітера Клинця, хай складе баладу про мій сон. І хай балада так і називається: «Навоїв сон», бо в ньому все наче на навій намотане. А я ту баладу після вистави сам проспіваю перед князем. Може, навіть, щоб воно дехвектніше прозвучало, проспіваю зразу після Тізбиної смерті.
(Виходить)