Входять Ельф з одного боку і Пак (Робін Паливода) з другого.
ПАК
Ну, що там, духу, га? Куди біжиш?
ЕЛЬФ
Над горою і над долом
Через ліс і оболонь,
Над садком і частоколом
Через воду і вогонь
Швидше місяця шугаю.
Королеви фей слуга я.
Я зрошаю моріжки,
Де вона веде танки.
В неї варта — квіти рясту
В жовтих платтячках крапчастих.
Кожна крапка — то рубін,
Квітку пахом поїть він.
Росинок тут я маю назбирати —
Квіткам замість сережок почіпляти.
Прощай, вайло! Лечу, бо за хвилину
Із почтом королева вже прилине!
ПАК
Король іде побавитись сюди.
Щоб з ним вона не стрілася, гляди!
Бо він на неї лютий до нестями
За те, що є поміж пажами
Украдене в індійського царя
Одне хлоп’я вродливе, мов зоря.
Ревнивий Оберон хотів малого
Забрати й ловчого зробити з нього,
Але вона хлоп’я не віддає:
Ним тішиться, йому віночки в’є,
І нині, як північною добою
В гаю чи в лісі стрінуться обоє, —
Так сваряться, що ельфів душить страх:
Ховаються усі по жолудях.
ЕЛЬФ
Стривай. Я впізнаю тебе! Мабуть,
Ти той, кого Паливодою звуть.
Ти Робін, дух збиточний і веселий,
Дівчат лякаєш часто ти по селах,
І злизуєш вершки, й ламаєш жорна,
Не раз тебе кленуть селянки чорно,
Бо ти їм масло збити не даєш
Чи сусло бражне в кадовбі псуєш.
Нічні від тебе терплять мандрівці:
Для кпин ти зводиш їх на манівці.
Та хто тебе ласкаво прозиває,
Від тебе поміч і удачу має.
Це справді ти?
ПАК
Так, слушний здогад твій,
Я той веселий каверзник нічний.
За блазня в Оберона я служу.
То перед ситим огирем іржу,
Мов кобилиця; то залізу в кухоль
До п’яної старої пащекухи,
Печеним яблуком у губи скочу,
Коли вона пивця хильнути схоче,
Й на підборіддя вихлюпну їй пиво.
Кумася щось розказує слізливо;
Стільцем прикинусь. Жінці ж сісти де б —
Я вислизну, й вона додолу геп!
Кричить, кляне — ледь-ледь не захлинеться.
Те бачивши, за боки всяк береться,
Й регоче там до сліз людина кожна —
Не часто сміх такий почути можна!
Та ось і Оберон! Ну, ельфе, йди!
ЕЛЬФ
Вже й пані тут. Недовго й до біди!
Входить з одного боку Оберон, король фей і ельфів, зі своїм почтом, а з другого — Тітанія, королева, зі своїм.
Оберон
Не в добрий час, Тітаніє пихата!
ТІТАНІЯ
Що, Оберон-ревнивець? Нумо далі,
Летімо, феї, геть, бо я зреклася
І ложа, й товариства Оберона.
Оберон
Зухвала, стій! Чи я тобі не пан?
ТІТАНІЯ
А я тобі не пані? Але ж ти
З країни фей ушився тайкома
І цілий день в Коріновій подобі
Грав на сопілці й пісеньки складав
Зальотниці Філіді. А чого
Ти прилетів аж з Індії сюди?
Бо та твоя дебела амазонка,
Ота твоя кохана войовниця
Бере з Тезеєм шлюб, і ти прилинув
Їх ложе шлюбне щастям наділити.
Оберон
Тітаніє, невже тобі не сором
Мені за Іпполіту дорікати,
Хоч ти чудово знаєш, що мені
Відомо, як Тезея любиш ти?
Хіба ж не ти його від Перігени
Зманила геть під зорями нічними?
Не ти його намовила покинуть
Еглею, Аріадну, Антіопу?
ТІТАНІЯ
Це виплоди ревнивої уяви!
З кінця весни зійтись ми не могли
В долині, в горах, в лісі чи у лузі,
При джерелі, обкладенім камінням,
Чи над струмком в густих очеретах,
Чи на піску морського узбережжя,
Аби танки під вітру свист водити
Так, аби ти нам криком не завадив.
І вітер той, що марно нам свистів,
Розсердився і насмоктав із моря
Задушливих туманів, а вони
Дощами переповнили річки,
І ті свавільно вийшли з берегів.
Відтоді марно тягне плуга віл,
Спливає марно потом плугатар:
Хліба гниють, не викинувши вусів,
Затоплені, порожні всі обори
Й на падлі гайвороння бенкетує.
Майданчики багно позаливало,
Де грали поселяни у скраклі,
А стежечки нетоптані травою
Позаростали так, що не знайти їх.
Вже люди ждуть — не діждуться зими,
І вечорами не бринять пісні,
А місяць, владар вод, блідий від гніву,
Зволожує дощами все повітря,
І люд застуда мучить та гостець.
Перемішалися тепло, і холод,
І пори року. Іней сивочубий
Червоній ружі падає в обійми,
Старий Мороз корону крижану
Віночком із весінніх квіточок
Оздобив, як на глум. Весна, і літо,
І плідна осінь, і зима сердита
Міняються уборами, збивають
Із пантелику світ, і він не може
Їх розрізнить. І весь цей рій нещасть
Із нашої зродився суперечки.
Ми винні тут, ми їхні батько й мати.
ОБЕРОН
То виправ це! Від тебе все залежить.
Чого ти йдеш мені наперекір?
Чи так багато в тебе я прошу?
Віддай оте мізерне підмінча
Мені за пажа.
ТІТАНІЯ
Ні, про це й не думай.
Не викупиш його за весь свій край!
То син моєї відданої жриці.
Як часто ми вночі сиділи поряд
У пряному індійському повітрі
На золотих Нептунових пісках,
Дивилися на кораблі купецькі,
Сміялись, бачачи, як буйний вітер
Вітрила їхні туго надимає,
Мов животи жінок заваготілих.
Вона для сміху удавала з себе
Таке судно — ішла, немов пливла
(Тоді вона якраз носила в лоні
Мого улюбленця), й дрібнички всякі
Мені приносила, як той купець,
Що з-за морів привіз товар багатий.
Але вона померла у пологах.
Заради неї я плекаю хлопця
Й заради неї з ним не розлучусь.
ОБЕРОН
Чи довго ти пробудеш тут, у гаї?
ТІТАНІЯ
Аж поки князь весілля відгуляє.
Як хочеш мирно з нами танцювати
І бавитись при місяці — ходімо.
Як ні — йди геть, і я піду від тебе.
ОБЕРОН
Віддай хлоп’я — і я піду з тобою.
ТІТАНІЯ
Нізащо в світі! Ельфи, нум навтіки!
Як не втечу — посваримось навіки.
Тітанія з почтом виходить.
ОБЕРОН
Іди! Та з гаю не пущу тебе,
Аж поки не помщусь за цю образу.
А підійди-но, Паку. Пам’ятаєш,
Як я сидів на скелі біля моря
І слухав спів русалки, що пливла,
Дельфіна осідлавши, і співала
Так дивовижно солодко та зграйно,
Аж море розхвильоване притихло
І зорі з неба стрімголов спадали
Ту пісню слухати.
ПАК
О, пам’ятаю!
ОБЕРОН
В ту мить угледів я (хоч ти не бачив),
Як між землею і нічним світилом
Летів Ерот із луком у руках.
Націлившися в осяйну весталку,
Яка на небі західнім царює,
Він золоту стрілу пустив у неї,
Що пронизала б тисячі сердець!
Але стріла вогненна враз погасла
У місячнім, невинному промінні,
А царствена весталка попливла
По небу далі, у цнотливі думи
Заглиблена. Одначе я помітив,
Куди упала золота стріла:
На західну маленьку білу квітку,
Й від рани квітка стала враз червона.
«Розбитим серцем» звуть її дівчата.
Знайди її! Яка вона, ти знаєш.
Лиш капни соком з неї на повіки
Людині сонній, і вона нестямно
У перше закохається створіння,
Яке побачить. Принеси мені
Ції трави. Та обернися швидше,
Ніж милю пропливе левіафан.
ПАК
Та я за півгодини цілу землю
Опережу!
(Виходить)
ОБЕРОН
Коли добуду сік,
Підстережу Тітанію заснулу
І бризну в очі їй. Тоді вона,
Прокинувшись, за першим, що побачить,
Нехай то лев, ведмідь, бугай, чи вовк,
Чи метушлива мавпа, чи віслюк, —
В любовному шаленстві побіжить.
І перше, ніж зніму я з неї чари —
А це я можу іншою травою, —
Вона таки віддасть мені хлоп’я.
Та хто це йде? Для них я невидимий.
Ану, підслухаю розмову їхню!
Входить Деметрій, за ним Гелена.
ДЕМЕТРІЙ
Я не люблю тебе. Не йди за мною.
Ну, де ж Лізандр і Гермія прекрасна?
Його я вб’ю — вона мене вбиває.
Сказала ти — вони втекли в цей гай, —
І я стою серед дерев як пень,
Бо Гермії своєї я не бачу.
Йди ж геть і більш за мною не ходи!
ГЕЛЕНА
Ти, як магніт, притягуєш мене!
Хоч не залізна я, та маю серце
Надійне, ніби з криці. Погаси
Свою магнітну силу, і тоді
Мене до тебе більше не тягтиме.
ДЕМЕТРІЙ
Чи я манив тебе? Чи улещав?
Чи не казав по щирості тобі,
Що не люблю тебе й любить не можу?
ГЕЛЕНА
За те ж бо я й люблю тебе ще дужче.
Твоя собачка я. Що більш мене
Ти б ’єш, то більше лащитимусь я.
До мене стався так, як до собаки:
Штурхай, шмагай, занедбуй, лиш дозволь
Мені, негідній, бігти за тобою.
Ще меншого просити неможливо,
Але для мене й це велика радість —
Терпіть собачу долю при тобі.
ДЕМЕТРІЙ
Не випробовуй нехоті моєї:
Як бачу я тебе, мене аж нудить.
ГЕЛЕНА
Я ж нуджу світом, як тебе не бачу.
ДЕМЕТРІЙ
Ти наражаєш власну добру славу
І скарб свого дівоцтва на загрозу,
Лишивши місто і себе віддавши
Тому на ласку, хто тебе не любить.
Таж я вночі у цім відлюднім місці
Зробить з тобою можу, що захочу!
ГЕЛЕНА
Мені зарука — честь твоя. Для мене
То ще не ніч, коли твоє обличчя
Я бачу, й не відлюддя там, де ти,
Бо ти для мене — мовби цілий світ.
Як можу я сказать, що я сама,
Коли весь світ тут дивиться на мене?
ДЕМЕТРІЙ
Ось я втечу, сховаюся у хащі
Й тебе на з ’їжу диким звірам кину.
ГЕЛЕНА
З них найдикіший має м’якше серце,
Ніж ти. Тікай, перероби легенди:
За Аполлоном Дафна хай женеться,
Голубка за грифоном, лань за тигром.
Дурна погоня це, як полохливість
Женеться, а відвага утікає.
ДЕМЕТРІЙ
Не хочу більше слухати. Пусти
І не біжи за мною, бо тобі
Я тут, у лісі, лихо заподію.
ГЕЛЕНА
Мені ти чиниш лихо в місті, в храмі,
У полі. Фе, Деметрію, ганьба!
В мені ти стид жіночий убиваєш:
Не нам, а вам годиться упадати,
А жінка може лиш себе віддати.
Деметрій виходить.
Піду за ним: буває пекло раєм,
Як від руки коханої вмираєм.
(Виходить)
ОБЕРОН
Йди, німфо! Ніч не встигне відійти —
Вже ласки він благатиме, не ти!
Входить Пак.
Гонець мій любий! Квітку ти приніс?
ПАК
Так, ось вона.
ОБЕРОН
Давай сюди хутчіше!
Я знаю місце, де цвіте чебрець,
Фіалка никла й жовтий баранець
І, сплівшися з шипшиною, навис
Над ними запахущий козолист.
Не раз, як зморять королеву танці,
Вона до ранку спить на тій полянці.
М’яке, тонке линовище змії
Встилає ложе запашне її.
Сік чарівний пущу я в око їй —
Вона потоне в маячні бридкій.
Ти, Паку, теж зостав собі частинку
І в лісі розшукай одну афінку,
Закохану в пихатого хлопчину.
Йому помажеш очі в ту хвилину,
Коли її ось-ось побачить він.
По вбранню видно — той юнак з Афін.
Але гляди — з цим ділом так управся,
Щоб він палкіш за неї закохався,
Й до перших півнів повернись, як стій.
ПАК
Усе зроблю, не бійтесь, пане мій! (Виходить)