Збірка творів

Входять Ельф з одного боку і Пак (Робін Паливода) з другого.

ПАК

Ну, що там, духу, га? Куди біжиш?

ЕЛЬФ

Над горою і над долом

Через ліс і оболонь,

Над садком і частоколом

Через воду і вогонь

Швидше місяця шугаю.

Королеви фей слуга я.

Я зрошаю моріжки,

Де вона веде танки.

В неї варта — квіти рясту

В жовтих платтячках крапчастих.

Кожна крапка — то рубін,

Квітку пахом поїть він.

Росинок тут я маю назбирати —

Квіткам замість сережок почіпляти.

Прощай, вайло! Лечу, бо за хвилину

Із почтом королева вже прилине!

ПАК

Король іде побавитись сюди.

Щоб з ним вона не стрілася, гляди!

Бо він на неї лютий до нестями

За те, що є поміж пажами

Украдене в індійського царя

Одне хлоп’я вродливе, мов зоря.

Ревнивий Оберон хотів малого

Забрати й ловчого зробити з нього,

Але вона хлоп’я не віддає:

Ним тішиться, йому віночки в’є,

І нині, як північною добою

В гаю чи в лісі стрінуться обоє, —

Так сваряться, що ельфів душить страх:

Ховаються усі по жолудях.

ЕЛЬФ

Стривай. Я впізнаю тебе! Мабуть,

Ти той, кого Паливодою звуть.

Ти Робін, дух збиточний і веселий,

Дівчат лякаєш часто ти по селах,

І злизуєш вершки, й ламаєш жорна,

Не раз тебе кленуть селянки чорно,

Бо ти їм масло збити не даєш

Чи сусло бражне в кадовбі псуєш.

Нічні від тебе терплять мандрівці:

Для кпин ти зводиш їх на манівці.

Та хто тебе ласкаво прозиває,

Від тебе поміч і удачу має.

Це справді ти?

ПАК

Так, слушний здогад твій,

Я той веселий каверзник нічний.

За блазня в Оберона я служу.

То перед ситим огирем іржу,

Мов кобилиця; то залізу в кухоль

До п’яної старої пащекухи,

Печеним яблуком у губи скочу,

Коли вона пивця хильнути схоче,

Й на підборіддя вихлюпну їй пиво.

Кумася щось розказує слізливо;

Стільцем прикинусь. Жінці ж сісти де б —

Я вислизну, й вона додолу геп!

Кричить, кляне — ледь-ледь не захлинеться.

Те бачивши, за боки всяк береться,

Й регоче там до сліз людина кожна —

Не часто сміх такий почути можна!

Та ось і Оберон! Ну, ельфе, йди!

ЕЛЬФ

Вже й пані тут. Недовго й до біди!

Входить з одного боку Оберон, король фей і ельфів, зі своїм почтом, а з другого — Тітанія, королева, зі своїм.

Оберон

Не в добрий час, Тітаніє пихата!

ТІТАНІЯ

Що, Оберон-ревнивець? Нумо далі,

Летімо, феї, геть, бо я зреклася

І ложа, й товариства Оберона.

Оберон

Зухвала, стій! Чи я тобі не пан?

ТІТАНІЯ

А я тобі не пані? Але ж ти

З країни фей ушився тайкома

І цілий день в Коріновій подобі

Грав на сопілці й пісеньки складав

Зальотниці Філіді. А чого

Ти прилетів аж з Індії сюди?

Бо та твоя дебела амазонка,

Ота твоя кохана войовниця

Бере з Тезеєм шлюб, і ти прилинув

Їх ложе шлюбне щастям наділити.

Оберон

Тітаніє, невже тобі не сором

Мені за Іпполіту дорікати,

Хоч ти чудово знаєш, що мені

Відомо, як Тезея любиш ти?

Хіба ж не ти його від Перігени

Зманила геть під зорями нічними?

Не ти його намовила покинуть

Еглею, Аріадну, Антіопу?

ТІТАНІЯ

Це виплоди ревнивої уяви!

З кінця весни зійтись ми не могли

В долині, в горах, в лісі чи у лузі,

При джерелі, обкладенім камінням,

Чи над струмком в густих очеретах,

Чи на піску морського узбережжя,

Аби танки під вітру свист водити

Так, аби ти нам криком не завадив.

І вітер той, що марно нам свистів,

Розсердився і насмоктав із моря

Задушливих туманів, а вони

Дощами переповнили річки,

І ті свавільно вийшли з берегів.

Відтоді марно тягне плуга віл,

Спливає марно потом плугатар:

Хліба гниють, не викинувши вусів,

Затоплені, порожні всі обори

Й на падлі гайвороння бенкетує.

Майданчики багно позаливало,

Де грали поселяни у скраклі,

А стежечки нетоптані травою

Позаростали так, що не знайти їх.

Вже люди ждуть — не діждуться зими,

І вечорами не бринять пісні,

А місяць, владар вод, блідий від гніву,

Зволожує дощами все повітря,

І люд застуда мучить та гостець.

Перемішалися тепло, і холод,

І пори року. Іней сивочубий

Червоній ружі падає в обійми,

Старий Мороз корону крижану

Віночком із весінніх квіточок

Оздобив, як на глум. Весна, і літо,

І плідна осінь, і зима сердита

Міняються уборами, збивають

Із пантелику світ, і він не може

Їх розрізнить. І весь цей рій нещасть

Із нашої зродився суперечки.

Ми винні тут, ми їхні батько й мати.

ОБЕРОН

То виправ це! Від тебе все залежить.

Чого ти йдеш мені наперекір?

Чи так багато в тебе я прошу?

Віддай оте мізерне підмінча

Мені за пажа.

ТІТАНІЯ

Ні, про це й не думай.

Не викупиш його за весь свій край!

То син моєї відданої жриці.

Як часто ми вночі сиділи поряд

У пряному індійському повітрі

На золотих Нептунових пісках,

Дивилися на кораблі купецькі,

Сміялись, бачачи, як буйний вітер

Вітрила їхні туго надимає,

Мов животи жінок заваготілих.

Вона для сміху удавала з себе

Таке судно — ішла, немов пливла

(Тоді вона якраз носила в лоні

Мого улюбленця), й дрібнички всякі

Мені приносила, як той купець,

Що з-за морів привіз товар багатий.

Але вона померла у пологах.

Заради неї я плекаю хлопця

Й заради неї з ним не розлучусь.

ОБЕРОН

Чи довго ти пробудеш тут, у гаї?

ТІТАНІЯ

Аж поки князь весілля відгуляє.

Як хочеш мирно з нами танцювати

І бавитись при місяці — ходімо.

Як ні — йди геть, і я піду від тебе.

ОБЕРОН

Віддай хлоп’я — і я піду з тобою.

ТІТАНІЯ

Нізащо в світі! Ельфи, нум навтіки!

Як не втечу — посваримось навіки.

Тітанія з почтом виходить.

ОБЕРОН

Іди! Та з гаю не пущу тебе,

Аж поки не помщусь за цю образу.

А підійди-но, Паку. Пам’ятаєш,

Як я сидів на скелі біля моря

І слухав спів русалки, що пливла,

Дельфіна осідлавши, і співала

Так дивовижно солодко та зграйно,

Аж море розхвильоване притихло

І зорі з неба стрімголов спадали

Ту пісню слухати.

ПАК

О, пам’ятаю!

ОБЕРОН

В ту мить угледів я (хоч ти не бачив),

Як між землею і нічним світилом

Летів Ерот із луком у руках.

Націлившися в осяйну весталку,

Яка на небі західнім царює,

Він золоту стрілу пустив у неї,

Що пронизала б тисячі сердець!

Але стріла вогненна враз погасла

У місячнім, невинному промінні,

А царствена весталка попливла

По небу далі, у цнотливі думи

Заглиблена. Одначе я помітив,

Куди упала золота стріла:

На західну маленьку білу квітку,

Й від рани квітка стала враз червона.

«Розбитим серцем» звуть її дівчата.

Знайди її! Яка вона, ти знаєш.

Лиш капни соком з неї на повіки

Людині сонній, і вона нестямно

У перше закохається створіння,

Яке побачить. Принеси мені

Ції трави. Та обернися швидше,

Ніж милю пропливе левіафан.

ПАК

Та я за півгодини цілу землю

Опережу!

(Виходить)

ОБЕРОН

Коли добуду сік,

Підстережу Тітанію заснулу

І бризну в очі їй. Тоді вона,

Прокинувшись, за першим, що побачить,

Нехай то лев, ведмідь, бугай, чи вовк,

Чи метушлива мавпа, чи віслюк, —

В любовному шаленстві побіжить.

І перше, ніж зніму я з неї чари —

А це я можу іншою травою, —

Вона таки віддасть мені хлоп’я.

Та хто це йде? Для них я невидимий.

Ану, підслухаю розмову їхню!

Входить Деметрій, за ним Гелена.

ДЕМЕТРІЙ

Я не люблю тебе. Не йди за мною.

Ну, де ж Лізандр і Гермія прекрасна?

Його я вб’ю — вона мене вбиває.

Сказала ти — вони втекли в цей гай, —

І я стою серед дерев як пень,

Бо Гермії своєї я не бачу.

Йди ж геть і більш за мною не ходи!

ГЕЛЕНА

Ти, як магніт, притягуєш мене!

Хоч не залізна я, та маю серце

Надійне, ніби з криці. Погаси

Свою магнітну силу, і тоді

Мене до тебе більше не тягтиме.

ДЕМЕТРІЙ

Чи я манив тебе? Чи улещав?

Чи не казав по щирості тобі,

Що не люблю тебе й любить не можу?

ГЕЛЕНА

За те ж бо я й люблю тебе ще дужче.

Твоя собачка я. Що більш мене

Ти б ’єш, то більше лащитимусь я.

До мене стався так, як до собаки:

Штурхай, шмагай, занедбуй, лиш дозволь

Мені, негідній, бігти за тобою.

Ще меншого просити неможливо,

Але для мене й це велика радість —

Терпіть собачу долю при тобі.

ДЕМЕТРІЙ

Не випробовуй нехоті моєї:

Як бачу я тебе, мене аж нудить.

ГЕЛЕНА

Я ж нуджу світом, як тебе не бачу.

ДЕМЕТРІЙ

Ти наражаєш власну добру славу

І скарб свого дівоцтва на загрозу,

Лишивши місто і себе віддавши

Тому на ласку, хто тебе не любить.

Таж я вночі у цім відлюднім місці

Зробить з тобою можу, що захочу!

ГЕЛЕНА

Мені зарука — честь твоя. Для мене

То ще не ніч, коли твоє обличчя

Я бачу, й не відлюддя там, де ти,

Бо ти для мене — мовби цілий світ.

Як можу я сказать, що я сама,

Коли весь світ тут дивиться на мене?

ДЕМЕТРІЙ

Ось я втечу, сховаюся у хащі

Й тебе на з ’їжу диким звірам кину.

ГЕЛЕНА

З них найдикіший має м’якше серце,

Ніж ти. Тікай, перероби легенди:

За Аполлоном Дафна хай женеться,

Голубка за грифоном, лань за тигром.

Дурна погоня це, як полохливість

Женеться, а відвага утікає.

ДЕМЕТРІЙ

Не хочу більше слухати. Пусти

І не біжи за мною, бо тобі

Я тут, у лісі, лихо заподію.

ГЕЛЕНА

Мені ти чиниш лихо в місті, в храмі,

У полі. Фе, Деметрію, ганьба!

В мені ти стид жіночий убиваєш:

Не нам, а вам годиться упадати,

А жінка може лиш себе віддати.

Деметрій виходить.

Піду за ним: буває пекло раєм,

Як від руки коханої вмираєм.

(Виходить)

ОБЕРОН

Йди, німфо! Ніч не встигне відійти —

Вже ласки він благатиме, не ти!

Входить Пак.

Гонець мій любий! Квітку ти приніс?

ПАК

Так, ось вона.

ОБЕРОН

Давай сюди хутчіше!

Я знаю місце, де цвіте чебрець,

Фіалка никла й жовтий баранець

І, сплівшися з шипшиною, навис

Над ними запахущий козолист.

Не раз, як зморять королеву танці,

Вона до ранку спить на тій полянці.

М’яке, тонке линовище змії

Встилає ложе запашне її.

Сік чарівний пущу я в око їй —

Вона потоне в маячні бридкій.

Ти, Паку, теж зостав собі частинку

І в лісі розшукай одну афінку,

Закохану в пихатого хлопчину.

Йому помажеш очі в ту хвилину,

Коли її ось-ось побачить він.

По вбранню видно — той юнак з Афін.

Але гляди — з цим ділом так управся,

Щоб він палкіш за неї закохався,

Й до перших півнів повернись, як стій.

ПАК

Усе зроблю, не бійтесь, пане мій! (Виходить)