Збірка творів

Майдан.

Входять Адріана й Люціана.

АДРІАНА

Додому не вертаються ні муж мій,

Ані слуга, що я його послала,

Щоб якнайшвидше пана розшукав!

Вже десь година друга, Люціано.

ЛЮЦІАНА

Як запросив його котрийсь купець,

То з ринку він пішов кудись обідать.

Ходімо, сестро люба, й ми до столу,

І заспокойся зовсім, чоловік —

Володар над свободою своєю,

А час — то їх володар, і, йому

Покірні завжди, йдуть вони й приходять.

Вам треба буть терплячою, сестрице.

АДРІАНА

Чого в них волі більш, ніж в нас, — цікаво?

ЛЮЦІАНА

Бо поза домом мають різні справи.

АДРІАНА

Зроблю так я, — він вибухне, мов порох!

ЛЮЦІАНА

О, знай, що він — твоєї волі шори.

АДРІАНА

У шорах може лиш осел ходити.

ЛЮЦІАНА

Свавільні вчинки горе буде бити.

Поглянь кругом: живе усе в покорі, —

Чи в небі то, чи на землі, чи в морі;

І звірі, й риби, і крилаті птиці

Самцям своїм повинні всі коритись;

В мужчині ж більше Бога, й він царює,

І світом всім, і морем він керує,

Душею вищий він за всіх тварин,

За риб, за птахів розумніший він, —

Скоряється йому також дружина:

Отож і ти скоритися повинна.

АДРІАНА

Сама ж без мужа — рабства уникаєш!

ЛЮЦІАНА

Ні, шлюбне ложе, знай, мене лякає.

АДРІАНА

Скажи, а ти б корилась, шлюб узявши?

ЛЮЦІАНА

Як полюблю, коритимуся завше.

АДРІАНА

А став би він до іншої вчащати?

ЛЮЦІАНА

Без докору мені його стрічати.

АДРІАНА

Лиш хто спокійний, той терпіння має,

Той лагідний, хто прикростей не знає.

Всіх, що голосять, вражені бідою,

Ми хочемо словами заспокоїть;

Коли б же ми самі отак страждали,

То, мабуть, ми ще й гірше б закричали;

Отак і ти, що мужа ще не маєш

І всіх образ гірких не відчуваєш, —

Ти намагаєшся за всяку ціну

Навчить мене терпіння в цю хвилину;

Якби ж тобі вчинили цю образу,

Ти втратила б дурне терпіння зразу.

ЛЮЦІАНА

Гаразд, на спробу одружусь колись;

Твій муж десь близько: ось слуга, — дивись!

Входить Дроміо Ефеський.

АДРІАНА

Скажи, чи тут уже твій пан-забарник?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ні, тут його немає, а проте руки його побували отут, на моїй голові; найкращий тому доказ — мої вуха.

АДРІАНА

Ти говорив із ним? Що він сказав?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Од слів його болять у мене вуха.

Ну ж і рука! Я ледве щось утямив.

ЛЮЦІАНА

Хіба він говорив так неясно, що ти не міг його зрозуміти?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ні, він бився так ясно, що мені аж свічки в очах засвітилися; а воднораз так неясно, що я ледве-ледве з того щось уторопав.

АДРІАНА

Скажи ж, прошу, чи він іде додому?

Мабуть, він хоче догодить дружині.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Сказився мій господар, як рогатий…

АДРІАНА

Рогатий?!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Так. Але мов бик, не муж!

Його додому я прошу обідать,

А він у мене грошей вимага:

«Вже час іти обідати», — кажу я;

«Де золото поділось?» — каже він;

«Печеня ваша пригорить», — кажу я;

«Де золото поділось?» — каже він;

«Чи ви додому йтимете?» — кажу я;

«Де золото поділось? — каже він.

«Мерзотнику, де гроші, ті, що дав я?!»;

«Таж порося, — кажу я, — пригоріло»;

«Де золото поділось?» — каже він;

«Моя ласкава пані», — я кажу;

«На шибеницю ту ласкаву пані!

Я жодної не знаю. Хай їй біс».

ЛЮЦІАНА

Хто так сказав?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Таж мій господар, пані.

«Не знаю, — каже він, — ні дому я,

Ані жони, ні пані!» Й через те

Доручення, що виконати мав

Лише язик мій, дякуючи пану,

Тепер на плечах я несу додому,

Бо, врешті, він мені їх відчухрав.

АДРІАНА

Вертайсь назад, негіднику, мерщій,

І приведи його додому!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Як?

Вертатися назад, щоб він мене

Удруге гнав додому стусанами?

Ні, Бога ради, хай біжить хтось інший!

АДРІАНА

Назад, негідний рабе, а як ні,

Розкраю навпіл я твою макітру.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

А він його києм своїм покропить,

І сподоблюсь я через вас вінця.

АДРІАНА

Геть, дурню язикатий! Ну, біжи

І приведи господаря додому!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Невже ж для вас я круглий м’яч, що ви

Так підкидаєте мене ногами?

Ви звідси женете, а він сюди;

Коли я маю вам іще служити,

Вам слід би шкірою мене обшити.

(Виходить)

ЛЮЦІАНА

Соромся, сестро, — гнів тебе спотворив.

АДРІАНА

Напевне, він коханок розважає,

В той час як усмішки лиш прагну я.

Коли зів’яла вже краса моя

І рожі щік, — то він тут завинив;

Чи ж я нудна? Чи розум мій ступів?

Якщо дотепності я розучилась

І жвавості в розмові, — спричинилась

Лише його байдужість зла до того,

Що схожа я до мармуру твердого.

Чи їх убрання так його чарує?

Не винна я: все ж він мені купує!

Які ще вади у мені вражають,

Що спричинив не він? Коли зникають

Мої принади — то його вина!

Усмішка сонячна його одна

Враз воскресить мою красу зів’ялу;

Але йому — мене вже надто мало.

Мов олень дикий, він з припони рветься

І поза домом десь собі пасеться.

ЛЮЦІАНА

То мучать ревнощі тебе! Фі, досить!

АДРІАНА

Ці муки можуть лиш бездушні зносить!

Десь інша вже йому милує очі,

Бо чом же тут сидіти він не хоче?

Він ланцюжка купить пообіцяв;

Якби ж цього лиш він не пам’ятав!

А то й від ложа він свого тікає!

Й клейнод красу свою, бува, втрачає,

Як не оправ, і золото псується,

Коли за нього часто хтось береться;

Ну, а людей — брехня й розпуста губить.

Коли краси моєї він не любить,

Сльозами я сліди її зітру.

І плакатиму, доки не помруї

ЛЮЦІАНА

О, скільки дурнів так безглуздо тужать

І ревнощам безумним вірно служать!

Виходять.