Ліс. Тітанія спить.
Входять актори: Клинець, Навій, Гембель, Дудка, Носик і Замірок.
НАВІЙ
Усі зібралися?
КЛИНЕЦЬ
Усі, всі. А осьде й місцина для нашої репетиції напрочуд зручна. Оця зелена галява буде нам за сцену, ті кущі глоду — за убиральню, і ми розіграємо все достоту, як перед самим князем.
НАВІЙ
Пітере Клинцю!
КЛИНЕЦЬ
Що скажеш, друже Навою?
НАВІЙ
У цій комедії про Пірама і Тізбу є такі речі, що навряд чи кому сподобаються. По-перше, Пірам мусить вихопити меча і вбити себе, а це видовище не для дам. Що ти на це скажеш?
НОСИК
Так, так, справді страхіття!
ЗАМІРОК
Мабуть, доведеться нам кінець кінцем пропустити це самогубство.
НАВІЙ
Нізащо в світі! Я придумав штуку, як усе залагодити. Напишіть для мене пролог, і нехай цей пролог пояснить глядачам, що ми своїми мечами нікому шкоди не заподіємо і що Пірам не вбитий. А задля більшої певності ще треба сказати, що я, Пірам, насправді не Пірам, а ткач Навій. Тоді їм не буде чого й боятися.
КЛИНЕЦЬ
Гаразд, буде тобі такий пролог, і ми його напишемо восьми- й шестискладовими рядками.
НАВІЙ
Ні, хай буде на два склади більше: напишімо самими восьмискладовими.
НОСИК
А лева дами не злякаються?
ЗАМІРОК
Боюся, що таки злякаються.
НАВІЙ
Люди добрі, це треба зважити як слід. Випустити лева до дам… хай Бог милує! Це страшне діло. Адже лютішої дичини, як той лев, і на світі нема, і цього нам не слід забувати.
НОСИК
А тому потрібен ще один пролог, де сказано буде, що це не лев.
НАВІЙ
Ні, треба оголосити, як його звуть насправді, і щоб половину його обличчя було видно з-під левової шкури, і хай він сам промовить до них отак якось: «Вельможні дами», — або: «Ласкаві дами», — або: «Я хотів би…», — або: «Я просив би вас», — або: «Я уклінно благав би вас не боятись і не труситись. Я вам своїм життям ручуся: коли ви подумаєте, ніби я справді лев, то прощай моя голівонько. Ні, який там я лев! Я така сама людина, як і всі». А тоді хай назве себе, хай так навпростець і скаже, що він, мовляв, столяр Гембель.
КЛИНЕЦЬ
Ну, гаразд, так і зробимо. Та ось іще дві заковики. Як нам улаштувати на кону місячне світло? Адже, щоб ви знали, Пірам і Тізба зустрічаються при місяці.
ГЕМБЕЛЬ
А яка буде ніч, коли ми ставитимем свою виставу? Чи місячна?
НАВІЙ
Подивіться в календарі. Пошукайте календаря! Треба подивитися, чи ніч буде місячна!
КЛИНЕЦЬ
Так, ніч буде місячна.
НАВІЙ
Ну, тоді попросімо, щоб у великій залі, де ми гратимем, відчинили одне вікно, і хай крізь те вікно світить місяць.
КЛИНЕЦЬ
Еге ж. І хай котрийсь із вас вийде на сцену з в’язкою хмизу та ліхтарем і скаже, що він прийшов ображати — чи то пак зображати — роль Місячного сяйва. І ще одне. Треба, щоб у великій залі був мур, бо, за п’єсою, Пірам і Тізба розмовляють крізь шпарину в мурі.
НОСИК
Як же ти внесеш до зали мур? Що ти порадиш, Навою?
НАВІЙ
Нехай хтось зображує мур, і треба трохи обмазати його тиньком, чи глиною, чи вапном, щоб він був схожий на мур. І хай держить руку отак, розчепіривши пальці, а крізь оцю нібито шпаринку між пальцями й шепотітимуться Пірам із Тізбою.
КЛИНЕЦЬ
Ну, коли так, то все гаразд. А тепер посідаймо гарненько та й розучуймо свої ролі. Піраме, тобі починати. А коли відтарабаниш свої слова, відійди в кущі. І так хай кожен робить згідно зі своєю роллю.
Входить Пак.
ПАК
Це що за мужлаї тут галасують
Так близько біля ложа королеви?
А, п’єса? Буду їм за глядача,
А може, при потребі, й за актора.
КЛИНЕЦЬ
Починай, Піраме! Тізбо, вийди наперед!
НАВІЙ У РОЛІ ПІРАМА
О Тізбо! Дух від квітки замашної…
КЛИНЕЦЬ
Запашної! Запашної!
НАВІЙ У РОЛІ ПІРАМА
Квітки запашної —
Це віддих ніжний твій, моя кохана.
Та що це? Голос? Хвильку під стіною
Пожди: я зараз коло тебе стану.
ПАК
Чуднішого Пірама я не бачив! (Зникає)
ДУДКА
Тепер мені говорити?
КЛИНЕЦЬ
Та вже ж не кому. Але не забувай, що він тільки пішов глянути, що там за шелест, і зараз повернеться.
ДУДКА В РОЛІ ТІЗБИ
Піраме осяйний, біліший від лілеї,
Рожевіший від рож на пагоні стрункому,
У цвіті юності розкішної твоєї,
Ти вірний, наче кінь, який не знає втоми.
Зустрінемося ми біля гробниці нині…
КЛИНЕЦЬ
Гробниці Ніна! Та це тобі казати ще не зараз. Це ти вже на Пірамову репліку відповідатимеш. Ти хочеш усю свою роль підряд відтарабанити. Піраме, твоя черга, ти вже проґавив свою репліку. Після слів «не знає втоми».
ДУДКА
А! (Повторює слова Тізби) Ти вірний, наче кінь, який не знає втоми.
Входить Навій з ослячою головою, за ним Пак.
НАВІЙ У РОЛІ ПІРАМА
Чи красень я, чи ні, о Тізбо, весь я твій!
КЛИНЕЦЬ
Що за страхіття! Що за чортівня! Тут нечиста сила! Людоньки, що це? Людоньки, тікаймо! Рятуйте!
Клинець, Гембель, Носик, Дудка й Замірок вибігають.
ПАК
Ну, зараз вас кругом поводить Пак!
Оббігаєте хащі всі вдогонь!
Я буду й кінь баский, і пес-гончак,
Кабан, ведмідь або сяйний вогонь.
Заржу, загавкаю, і рохкну, і ревну,
Мов кінь, пес, вепр, ведмідь, — і, як вогонь, сяйну.
(Вибігає)
НАВІЙ
Чого це вони повтікали? Якусь капость придумали, аби мене налякати.
Входить Носик.
НОСИК
Навію, що це з тобою зробилося? Що я бачу в тебе на в’язах?
НАВІЙ
Що ти бачиш у мене на в’язах? Що ж, як не свою ослячу голову!
Носик вибігає.
Входить Клинець.
КЛИНЕЦЬ
Господи Боже! Навою, що це з тобою скоїлося? Ти перемінився. (Вибігає)
НАВІЙ
От збиточники! Це вони хочуть мене в дурні пошити й налякати. Та шкода! Я й з місця не зрушу — хай роблять, що хочуть. Буду отут ходити туди й сюди, буду співати — хай бачать, що я не злякався.
(Співає)
І жовтодзьобий чорний дрізд,
І промітна синичка,
І трясогузка — довгий хвіст,
І славка невеличка.
ТІТАНІЯ (прокидається)
Який це ангел розбудив мене?
НАВІЙ
Вівсянка, щиглик і кулик
І ти, зозуле сива,
Що нам віщуєш довгий вік, —
Лиш вірити несила.
Бо й правда, хто б це повірив такій дурній птасі? Вона собі «ку-ку» та й «ку-ку», накує бозна-скільки, а ти вір?
ТІТАНІЯ
О милий смертний, заспівай іще.
Такий солодкий голос твій для слуху,
Твоя подоба так чарує зір,
Твої чесноти так мене хвилюють,
Що я тебе відразу покохала.
НАВІЙ
Не скажу, ласкава пані, що це ви зробили дуже розважно. А втім, як по правді сказати, ниньки кохання й розважність не часто у згоді бувають. І тим більше шкода, що ніхто з путящих людей не береться їх помирити. А що, зугарні й ми при нагоді пожартувати, правда ж?
ТІТАНІЯ
Ти й мудрий, і прекрасний водночас.
НАВІЙ
Ні те, ні те. Та якби мені стало кебети якось вибратися з цього лісу, з мене б вистачило.
ТІТАНІЯ
Що? Вийти з лісу? І не сподівайся!
Чи хочеш, чи не хочеш — тут лишайся.
Я — королева ельфів знаменита,
В моїм краю панує вічне літо,
Люблю тебе. Іди зі мною, милий.
Призначу слуг я, щоб тобі служили,
З морського дна дістали самоцвітів,
Приспали співом на постелі з квітів,
А смертну плоть твою я так очищу,
Що злинеш ти, як дух, від хмари вище.
Летіть мерщій до мене, Павутинко,
Метелику, Горошку і Гірчичко!
З ’являються Павутинка, Метелик, Горошок і Гірчичка.
ПАВУТИНКА
Я тут!
МЕТЕЛИК
І я!
ГОРОШОК
І я!
ГІРЧИЧКА
І я!
ВСІ РАЗОМ
Що нам зробити?
ТІТАНІЯ
З цим паном будьте чемні і ласкаві,
Круг нього і стрибайте, і танцюйте,
Малиною й ожиною годуйте,
І сливи, й смокви, й виноград несіть,
І мед із нірок у джмелів крадіть,
А віск із лапок — замість нічників.
Засвічуйте ви їх від світлячків
І на спочинок милого вкладайте.
В метелика барвисті взявши крила,
Ви місячне проміння відганяйте,
Щоб сонному ув очі не світило.
Тепер його чемненько привітайте.
ПАВУТИНКА
Привіт, о смертний!
МЕТЕЛИК
Слава!
ГОРОШОК
Слава!
ГІРЧИЧКА
Слава!
НАВІЙ
Даруйте, ваша милосте, що я посмію спитати. Як звати вашу вельможність?
ПАВУТИНКА
Павутинкою.
НАВІЙ
Дуже радий буду спізнатися з вами ближче, любий мій паничу Павутинко. Коли вріжу палець, то звернуся до вас: адже павутиння кров спиняє. А вас як звати, вельмишановний?
ГОРОШОК
Горошком.
НАВІЙ
Будьте ласкаві, кланяйтесь від мене пані Горошинці, вашій матусі, і панові Стручкові, вашому татові. І з вами, любий паничу Горошку, радий буду познайомитися ближче. Перепрошую, а вас як звати, ласкавий добродію?
ГІРЧИЧКА
Гірчичкою.
НАВІЙ
Любий мій паничу Гірчичко, я добре знаю, який ви терплячий. Отой мерзенний велетень Ростбіф зжер уже не одного з ваших родичів. Повірте, через вашу рідню мені вже не раз сльози на очах виступали. Дуже радий буду познайомитися з вами ближче, любий паничу Гірчичко.
ТІТАНІЯ
Тепер ведіть його в мої чертоги.
Он гляньте, місяць наче засльозивсь,
І кожна квітка плаче до знемоги
За цнотою, утраченою кимсь.
Уста йому закрийте — і в дорогу.
Виходять.