Лабіринти

8

Лізанна була приголомшена. У кімнаті запала непроглядна темрява, але фільм, здавалося, досі крутився перед її очима. Яскравий прямокутник пропалював її сітківку.

Вона увімкнула світло й пішла попити води. Лізанна не могла заспокоїтися. Від цього огидного видовища її нудило. Але вона мусила переглянути плівку знову, хоча б раз. Аби переконатися… Власне, переконатися в чому? Що жінка справді мертва, замордована нелюдами, які ховалися за масками свиней? Вона замислилася. Чи не краще зателефонувати до поліції? Віддати цю бридоту, розповісти, що це може бути пов’язано з пограбуванням її будинку. Вона згадала двох фліків, які приходили брати свідчення. Стомлені життям типи, яким глибоко начхати, що тут сталося.

Потім вона перемотала плівку й запустила кіноапарат. Дивилася знову безперервним потоком, бо цю стару машину не можна поставити на паузу чи увімкнути перегляд у сповільненому темпі. Вона так само мигцем, як першого разу, вловила моменти, коли різали плоть, коли обличчя жінки, зняте великим планом, кривилося від болю, а її нерухоме оголене тіло, схоже, стікало кров’ю. Поступово перед глядачкою відкривалися нові образи, інші плутані, темні, незрозумілі кадри.

А потім кінчик плівки заляскотів у повітрі. Лізанна поглянула на годинник: цей короткий кінофільм тривав трохи більше п’яти хвилин, але здалося, що цілу вічність. Вона зняла бобіну з проєктора й швидко сховала її назад у чорну коробку, ніби цього простого жесту було достатньо, щоб назавжди забути щойно побачений кошмар. Її погляд затримався на білій етикетці посередині кришки: «Film H. C.».

— Ні, ні, про це не може бути й мови, — мотнула головою. Вона не мала до цього всього стосунку. Можливо, цей фільм був усього лиш інсценізацією від купки божевільних, і насправді ні вбивства, ні тортур не було, і все це чиста вигадка. Звичайна підробка, імітація, розіграш. У кожнім разі її чекала робота, а через цю історію вона вже згаяла майже цілий день. Вирішено: вона прибере в будинку, викличе представника агенції нерухомості і повернеться до Руану. На цьому все. Крапка.

Лізанна почала прибирання з самого низу. Порозставляла меблі, підмела уламки, зібрала розкидані папери. У процесі вона натрапила на розбиту фоторамку, вийняла світлину своїх батьків, довго дивилася на неї, а потім поклала на комод.

Але викинути плівку вона не змогла. Тихий голос глибоко всередині велів не робити цього. Вона залишила коробку з плівкою на столі. І врешті-решт, знесилена, пообідала розігрітими напівфабрикатами в кухні, де злодії майже не похазяйнували.

Посеред трапези вона знову вийняла з конверта ключ. З незрозумілим хвилюванням уважно роздивилася. Ввела в поле пошуку на смартфоні нашкрябану на папері адресу: «Атіс-Монс, Промислова набережна, 34». Мапа показала їй точку за двадцять кілометрів на південь від Парижу: якісь промислові будівлі чи склади між залізничною станцією Жувізі та берегом Сени. Можливо, ключ пов’язаний із тим місцем.

Лізанна не могла викинути цього з голови. Близько першої ночі вона заповзла в ліжко і вкрилася ковдрою по самісінькі очі. Від тепла рипіли дерев’яні конструкції і труби.

Незважаючи на втому, дівчина увімкнула ноутбук, розгорнула блокнот і певний час попрацювала над своєю статтею про людей з гіперчутливістю до електромагнітних коливань. Пацієнт із Мон-Сен-Еньяну, у якого вона брала інтерв’ю, опинився на самому дні: його покинула дружина, він був змушений звільнитися з роботи, і ніхто не міг порадити, як йому вилікуватися. Залишився тільки один вихід: покинути все й поїхати жити в одну з нечисленних електромагнітних пустель десь у Вогезах. Це був екстремальний вибір, який передбачав, що доведеться розірвати всі зв’язки зі світом і погодитися виживати, а не жити.

Лізанна заглибилася у свою розвідку, проаналізувала наявні файли й відсортувала інформацію. Якщо вірити інтернету, у Великому східному лісі справді є закинутий хутір Бут-дю-Крок. Його саме зараз відновлювали. Трохи людей, які страждають від електромагнітної гіперчутливості, вже там і оселилося. Можливо, варто ненадовго туди з’їздити, на цей хутір. Цікаво було б поговорити з цими добровільними вигнанцями. Стаття від цього тільки виграє.

Лізанна написала кілька абзаців, потім вимкнула світло, але заснути не вдавалося. Її непокоїв шум у будинку, тож дівчина спустилася донизу й перевірила замки на дверях. Це було сильніше за неї, хоч вона й усвідомлювала, що замки минулого разу не зупинили грабіжників і не завадили їм вдертися на її приватну територію. Що, якби вона саме тоді була вдома? Що, якби вона була там? Що, якби вони вирішили повернутися і напасти на неї? А потім вона знову подумала про адресу на конверті. Зрештою, чим вона ризикує, якщо поїде і подивиться? Просто проїде мимо непомітно, щоб спробувати зрозуміти. Якщо виникнуть хоч найменші проблеми, вона завжди зможе звернутися до поліції і все пояснити. Що ж до номера телефону, написаного на коробці, то їй слід вжити певних заходів обережності…

Наступного ранку вона купила передплачений одноразовий телефон у спеціалізованому магазині біля аеро­порту. Повністю заряджений акумулятор, три години розмов, які можна використати протягом тридцяти днів. Її неможливо буде відстежити. Вона набрала номер і натрапила на автоматичну голосову пошту, яка не надала їй жодної інформації. Після звукового сигналу Лізанна надиктувала повідомлення, брехню від першого до останнього слова: «Добрий день! Перепрошую, що турбую. Я знайшла ваші контактні дані в одному зі своїх блокнотів, але не записала поруч вашого імені. Не могли б ви передзвонити мені за цим номером, будь ласка, або надіслати мені повідомлення, й повідомити мені, хто ви. Дякую!».

Сама ж Лізанна не відрекомендувалася, сподіваючись викликати інтерес співрозмовника. І, певно ж, щоб захистити себе. Дала відбій і відчула нотку азарту, про що одразу пошкодувала. Це була не гра.

Вона негайно вирушила в дорогу й прибула в Атіс-Монс іще до полудня. Похмуре містечко на півночі департаменту Ессон. За вказівками навігатора вона проминула сміттєпереробний завод і виїхала на Промислову набережну на околиці міста. Там простяглася Сена, її води кольору кам’яної солі виблискували під низьким грізним небом. На тому березі дерева щільними рядами утворювали зловісний мур. Лізаннин кабріолет котився безлюдним провулком. Між складами росла висока трава, частково вигоріла. Більшість будівель здавалися занедбаними, і Лізанна помітила всього кілька легкових автомобілів та вантажівок, розкиданих тут і там.

За першим разом вона проїхала повз адресу обережно, не зупиняючись. Місцем її призначення був величезний пустир, в кінці якого вона могла розрізнити серед рослинності будівлі, до яких неможливо було дістатися на машині. Дівчину ніщо не насторожило, тож вона розвернулася і поставила автомобіль метрів за сто. Потім повернулася пішки й почала пробиратися крізь чагарники та зарості ожини, що розірвали асфальт. Натрапила на ряд одноповерхових будівель, які простягнулися один за одним більш ніж на п’ятдесят метрів. Імовірно, це були колишні офіси або невеликі виробничі цехи.

В одному кінці вона побачила будинок, точніше, потворний одноповерховий блок. Віддалений гул заводу ледь порушував навколишню тишу. Собаки поруч не було, що водночас і заспокоювало, і лякало. Лізанна помітила вікно, але воно було надто високо, крізь нього їй точно не вдасться залізти. На вхідних дверях ґрати. Дів­чина роздивилася замок. З кишені вийняла ключ, який знайшла в конверті, і вставила його в замкову шпарину. Тієї миті, коли вона почула клацання, напруження стократ зросло. Вийшло! Ключ підходив до цього замка! Дівчина потягнула на себе решітку. Потім натиснула на клямку.

Двері відчинилися…