Лабіринти

39

В озері потонула трирічна дівчинка, яку мати залишила без нагляду. Пожежники повідомили, що дитину із зупинкою серцево-легеневої системи витягнув з води рятувальник, який наглядав за купанням у природному басейні за тридцять метрів від неї. На жаль, було вже надто пізно, врятувати дівчинку не вдалося. Мати дів­чинки сиділа в затінку під ялинами, ліворуч від пляжу, осторонь від натовпу. Її увагу відвернув хлопчик, який шукав свого собаку.

Віра тремтячими пальцями торкнулася газетної статті. Темними очима подивилася на Зофію Енриш.

— То ось як ви дізналися про мою дочку… Знову й знову ваші трикляті новини!..

Непрохана гостя подала їй склянку з горілкою.

— Це не трикляті новини, це…

— Ану ж дайте вгадаю! І про це у вас теж було видіння? Що розповісте мені цього разу? Що бачили, як я розмовляла з хлопчиком, який загубив собаку, доки моя Емілі тонула, мов цеглина? І бачили, звісно, задовго до того, як це сталося? Розкажіть. Мені цікаво знати!

Письменниця незворушно сиділа навпроти Віри.

— Ні, все було не так, — просто відповіла вона.

Віра стиснула склянку в руках. Піднесла її до губ і відпила пекучої рідини, щоб відновити душевну рівновагу. Їй треба було швидко опанувати себе. Треба, щоб психіатр у ній узяв гору. Жінка перед нею була хвора й марила. Якщо їй відверто про це сказати, це лише спричинить конфлікт і погіршить ситуацію. Цілком імовірно, що Зофія Енриш була готова до розмови. Просто потрібно зробити це правильно.

— Вибачте, що мене занесло, — сказала Віра. — Здає­ться, я на межі…

— Я помітила. Але ваші вибачення приймаю.

От стерво! Яке щастя: ця психована приймає її вибачення!

— Дякую. Ви не проти відповісти на мої запитання? Поговоримо спокійно? Я хотіла б, щоб ми потроху рухалися вперед. Спробуймо з’ясувати, як ми могли б… запобігти здійсненню вашого пророцтва. Ви згодні?

— Так, згодна.

— Отже… Ви пишете новий роман — другий, правильно?

— Саме так.

— Як він називається?

— «Відлюдники».

— Ця оповідь так само сягає корінням у ваші видіння, як і роман «Дівчина, що вийшла з тіні»?

Зофія Енриш кивнула й випила води. Віра вслід за нею випила свою горілку. Важливо було залишити ­деякий проміжок часу, щоб послабити напруження і не дати Зофії Енриш закритися.

— «Відлюдники» — це ми?

— Так.

Віра не помилилася. Утім, це не заспокоїло, бо означало, що ця жінка давно планувала візит до неї. Можливо, вона навіть стежила за прогнозами погоди протягом останніх кількох днів і вибрала найкращий час, щоб заявитися — саме тоді, коли передбачалася хуртовина. Це зміцнило її переконання, що вони з Андре мали рацію: Зофія Енриш вже була в цьому районі, щоб провести роз­відку, навіть якщо вона відмовлялася в цьому зізнатися. Чи її викривлений розум придушив ці спогади?

Вірі залишається знайти спосіб довести Зофії Енриш: нічого з того, що вона казала, не було правдою.

— Якщо ми відлюдники, це означає, що ви також — частина видіння?

— Саме так.

— Це вперше у ваших пророцтвах фігуруєте ви самі?

Письменниця кивнула головою і видала дивний звук.

— І в чому ж полягає трагедія, якої мені слід боятися? — вела далі Віра.

— Цього, на жаль, я не можу сказати. Я вважаю, що історія пишеться саме зараз, коли ми говоримо.

— Але зазвичай ви чітко уявляєте, що станеться, чи не так? Нещасний випадок, самогубство, викрадення…

— Мені видається, що цього разу, оскільки я до цього причетна, я не можу знати, який буде результат. Це трохи схоже на змію, яка кусає себе за хвіст, — відповіла вона, вказуючи на свою футболку.

Це здавалося несамовитим, але заразом і мало сенс. Зофія Енриш трималася якоїсь своєї логіки і в її міркуваннях не було жодних прогалин. Що робило завдання Віри ще складнішим.

— Якщо так, то чого вас навчило видіння, яке надихнуло вас узятися за перо?

— Я бачила ліс, хуртовину, стежку з мітками на стовбурах. Потім бачила, як ми застрягли тут, у цьому шале. Я зразу впізнала ваше обличчя. Це було і неймовірно, і страшно — знати наперед, хто постраждає. Такого зі мною ще ніколи не бувало. Це був шанс, який випадає раз у житті. Я мусила знайти вас, щоб не допустити трагедії, про яку ще нічого не знала, крім того, що вона неминуче має статися… Тож я почала шукати інформацію про вас і ваше минуле. І знайшла статтю про те, як потонула ваша дочка.

— Тобто ви кажете, що статтю про те, як потонула моя донька, ви знайшли тоді, коли шукали інформацію про мене. То це не мало нічого спільного з видінням?

— Так, не мало.

— Тоді навіщо ви долучили цю статтю до підшивки? Я думала, в ній містяться лише передбачення, які справдилися.

Раптом Зофія Енриш ніби збентежилася. Нервово почухала шию.

— Я просто… Це єдиний виняток. Це правда, я приклеїла цю вирізку вже після того, як все сталося. Але… Мені потрібно було тримати її разом з іншими, щоб я легко могла її дістати. Тому я розмістила їх у хронологічному порядку. У всякому разі, це важлива деталь. Після збору інформації я звернулася до ваших колишніх колег, щоб спробувати знайти вас…

Віра, якій вдалося зламати струнку логіку письменниці, вирішила не давати їй перепочинку.

— Зрозуміло. Але ви усвідомлюєте, що якби не прийшли до мене, нічого не сталося б?

— Так-так, звичайно, я про це знаю. Я довго думала, перш ніж прийти. Але вирішила прийти, бо для мене було важливо закрити давні рахунки. Ви завжди вважали мене хворою, ви підсадили мене на ті кляті препарати. Я хотіла показати, що ви помилялися. І здається, мені це не вдалося. Ви досі вважаєте мене божевільною.

— Чому ви так думаєте?

— Ви влаштували мені допит. Думаєте, я не бачу? Ви робите все, щоб заманити мене в пастку. Крім того, я знаю, що ви копалися у моїй сумці, мабуть, коли я була у вбиральні. Ви переглянули мій рукопис, конверт лежав не так. Я дуже спостережлива!

— Вибачте. Насправді мене дратує те, що я не можу згадати вашого справжнього імені і…

— Знову ця проблема з пам’яттю! Ці слизькі спогади! Ви хоча б пам’ятаєте, як брали цей конверт?

— Чудово пам’ятаю.

— І як читали рукопис без мого дозволу, теж пам’ятаєте?

Віра кивнула. Вона відчувала, що ситуація може погіршитися будь-якої миті.

— Я прочитала тільки першу сторінку, — заспокоїла Віра Зофію Енриш. — Прогулянка в лісі, позначки на стовбурах, які ведуть сюди… У мене було відчуття, що це про вас, але, імовірно, це про мене. Правильно?

Гостя неоднозначно усміхнулася. Віра дедалі сильніше відчувала, що грає в шахи з грізним супротивником. Вона допила горілку й мовчки тримала склянку в руках.

— Так, саме так. Саме так. Це вас я бачила на дорозі. Моя нова історія починається з вас, і тільки з вас.

Тепер Зофія Енриш зайняла агресивну позу.

— Значить, монстр полює на мене, — мовила далі Віра. — Але хто він?

— Я нічого про нього не знаю. Не знаю його обличчя. Але знаю, що він шукає вас і хоче зробити вам боляче.

— Чому?

— Гадки не маю.

— Як давно він переслідує мене?

— Відколи ви втекли й сховалися у цьому місці… Але тепер він тут. Він знайшов вас. Він знайшов нас. І він уб’є нас, якщо ми нічого не зробимо. Ми не можемо цього допустити. Якщо будемо триматися разом, якщо будемо обережні, він нічого не зможе нам заподіяти.

Віра зрозуміла, що ситуація виходить з-під контролю. Вона поставила склянку на підлогу й обережно поклала праву руку на сидіння крісла, її пальці непомітно торкалися кінчика кочерги. Вона зустрічала шизофреніків, які за мить доходили до насильства, іноді навіть до вбивства. Раптом її охопив приплив тепла.

— Уже пізно, — сказала вона. — Думаю, краще договорити завтра.

— Чому завтра? Хіба не ви хотіли цієї розмови? А тепер хочете, щоб ми зупинилися? Чому? Ви боїтеся правди?

— Якої правди?

— Я хочу, щоб ви подивились у своїй книжковій шафі, в другому ряду, за «Польотом над гніздом зозулі». Я залишила там невеличкий подарунок для вас. Сховала зразу, як приїхала. Тобто це було багато годин тому.

Від того, як Зофія Енриш вимовила слово «подарунок», у Віри аж волосся стало дибки. Коли вона підвелася, їй здалося, що її кістки важать тонну. Вона підійшла до книжкової шафи, відсунула книжку Кена Кізі й аж скрикнула від своєї знахідки: телефон! Відсахнулася, неначе мандрівниця, що зіткнулася віч-на-віч із небезпечною змією.

— Що ви наробили?.. — прошепотіла Віра.

Підійшла Зофія Енриш. На її обличчі не було ніяких ознак співчуття. Лише сарказм і ворожість.

— Де ваш псоріаз? А мігрень і блювота? Ну? Так, телефон тут нічого не ловить, але він увімкнений і випромінює хвилі.

У Віри в очах потемніло. Обриси тендітної постаті, що стояла перед нею, стали розпливчасті. Запаморочення змусило її схопитися за книжкову шафу. Відчуваючи неспокій, вона приклала руку до голови. Здавалося, вона ось-ось вибухне.

— Що за… — подивилася на склянку від горілки на підлозі. — Ви не…

— І ви ще смієте казати, що не алкоголік? Ви спорожнили пів пляшки за кілька годин, і цього навіть не вистачило, щоб вас вкласти. Ви стійка, треба визнати.

Віра доклала надлюдських зусиль, щоб звестися і дійти до виходу. Схопилася за ручку й упала на спину, відчинивши двері. До шале увірвалося крижане повітря. Вона спробувала доповзти до крісла. Врешті-решт упала додолу. Все крутилося, як на пекельній каруселі. Перед очима з’явилося перевернуте обличчя Зофії Енриш. Двері нестерпно гучно грюкали об стіну від поривів вітру.

— Я просто додала в горілку один із тих препаратів, які можуть вола приспати, — сказав голос над нею. — У мене їх повні шухляди. Завдяки вам… Точніше, через вас.

Віра намагалася триматися, але їй ставало дедалі гірше. Повіки важчали з кожною секундою. Пронизливий вітер шмагав її по обличчю і руках.

— Ви знали це від самого початку. Це не я тікаю від монстра. Це ви, і тільки ви. І, схоже на те, що він вас знайшов…

У цей момент усе почорніло. Віра знепритомніла.