Лабіринти

48

Віра вже бувала в цій хатині раніше. Одного чудового літнього дня вона зіграла з Андре партію у шахи. Вони сміялися, пили пиво й розповідали одне одному історії. Спостерігали, як граційно приземляються крижні та журавлі. Вона пам’ятала, як її друг сказав, що це і є щастя, і немає кращого місця у світі, ніж тут. Потім вона зібрала свої речі, і пішла додому своєю дорогою.

Як вона могла забути такий момент? І чому, власне, вона забула? І як вона могла розмовляти з Андре щодня, якщо він уже давно помер?

Хто був там, на іншому боці біля радіостанції? Що, як… Що як — що? Що, якщо на тому кінці дроту нікого не було? Невже це… Невже всі ці розмови відбувалися лише у її голові?

Віра не могла змусити себе цього визнати. Ні, це абсолютно неможливо. Вона не страждала на шизофренію. То Зофія Енриш була божевільна, Зофія Енриш вигадувала, їй поставили діагноз багато років тому і вона пройшла лікування. Зофія Енриш — а не вона, Віра Клейторн. Вона, Віра, — лікар-психіатр. Її робота — лікувати таких людей. «А як ви думаєте, лікар-психіатр може вилікувати себе самого?» — запитала Зофія Енриш. Чому вона про це спитала? Має бути пояснення, має! Ні, це абсолютно неможливо, вона не може бути хворою.

Унизу скелястого схилу вона побачила шале Андре. Її литки горіли, а спорядження важило, мабуть, тонну. Віра знала, що сьогодні їй не вдасться повернутися звідси до себе. Опинившись на місці, викличе допомогу й чекатиме, доки вона прибуде. Віра була впевнена, що врешті-­решт усе проясниться. «Це не я тікаю від монстра».

«Утікаєш, утікаєш ти, і тільки ти».

— Замовкни! — прогарчала вголос. — Хоч хто ти є, стулися!

Дійшовши до шале, вона встромила снігоступи в сніг біля зрубу. Передні вікна були засипані снігом. З краю даху звисали напівпрозорі бурульки сантиметрів десять завдовжки. Вона зайшла всередину з ножем у руці. Це шале було просторіше, ніж її, але тут всього одна кімната. Усередині нікого. Віра не побачила жодних слідів, крім тих, які залишила вона сама. Це трохи заспокоїло її. Отже, Зофія Енриш сюди не заходила.

Підлога рипіла під її вагою, а всередині було так само холодно, як і надворі. Вона поспішила до радіостанції, яка лежала посередині кухонного столу. Вкрита пилюкою, як і все інше. Тут давно ніхто не жив… У Віри було відчуття, ніби вона стрімко летить на дно прірви. Здебільшого хворі на параноїдну шизофренію не усвідомлюють своєї хвороби; їхні галюцинації чи марення для них реальні. Вони можуть вести дуже складні дискусії з людьми, які існують лише в їхній уяві, їсти й жити разом з ними…

Вона відігнала ці надокучливі думки. На аркуші паперу, приклеєному до однієї з бокових панелей радіостанції, вказані частоти лише двох контактів Андре: констеб­ля Крістіана Нолана і її. Він закреслив ім’я психіатра, який жив у шале до неї, і написав: «Віра».

Вона взяла мікрофон і ввімкнула прилад. Стрілка не гойднулася. Це ще що?

Ну звичайно, генератор же вимкнений. Вона вийшла з шале й підійшла до генератора, який стояв у своєрідній ніші. Спробувала запустити його, смикнувши за шнур стартера. Марно. Відкрутила кришку бензобаку й посвітила ліхтариком, який дістала зі своєї сумки. Порожній. Немає пального. Немає електрики. Немає радіозв’язку. Її кошмар наяву тривав…

Намагаючись не впадати у відчай, Віра пішла до дровітні. Але поліна були сирі й зовсім промерзлі. Такі не горітимуть. Вона повернулася всередину і з жахом виявила, що в кошику залишилися тільки тріски для розпалювання. Якщо вона залишиться тут сьогодні, то неодмінно замерзне, навіть якщо закутається в спальний мішок і ковдру. Мабуть, надворі близько мінус десяти.

Геть спустошена, вона просто сіла й стала крутити в руках чорного слона, якого знайшла на вежі. Потім випросталася і подивилася на стіл біля ліжка. Композиція на дошці Андре навіть близько не скидалася на їхню нещодавню партію. Ліворуч від дошки лежав відривний календар. З двадцять першого вересня не вирвано жодної сторінки. Одначе вона пам’ятала, що сьогодні чотирнадцяте лютого.

Цього разу Віра мала доказ перед очима: чоловік, з яким вона розмовляла щодня, чоловік, який розповідав їй бувальщини, помер, і це сталося не вчора. Усе це було всього лиш плодом її уяви. Їй здалося, ніби ввімкнулась іще одна шестерня потужної машини, покликаної знищити її. Хіба могла Зофія Енриш почути, як Андре передав свій наступний хід конем на b5 — якщо його вже не було на цьому світі? Як Зофія Енриш могла втрапити до Віриного шале за п’ять кілометрів, якщо Андре не розказав їй дороги? Висновок був простий: Зофія Енриш не могла бути справжньою.

Ні, ні, ні! Віра не вигадала все це. Вона не могла такого вигадати. Вона зустріла цю жінку багато років тому в психіатричному відділенні лікарні в Меці. Як вона могла лікувати того, кого не існувало? Як би вона знайшла книжку Зофії Енриш у старій пекарні, якби авторка була її вигадкою?

Відповідь: книжка теж була плодом її уяви. Це єдине пояснення. Ніщо з пережитого тієї ночі не було правдою. Це все якесь кляте марення, ось що це було.

Насправді ніколи не існувало рукопису під назвою «Відлюдники». Ніяких пророцтв, ніякої підшивки газетних статей. Тільки галюцинації, забуті спогади та інші ілюзії, трансформовані й перемішані. Лабіринт божевілля, вирізаний у звивинах її мозку.

Вона думала, що потерпає від надчутливості до електромагнітних хвиль, але помилялася. Її патологія була в іншому місці. Глибоко всередині її черепа. І ця патологія привела її в саме серце цього пекельного лісу.

Зрештою, у неї не було причин бути тут. Їй треба повернутися до цивілізації. Їй треба звернутися по професійну медичну допомогу, з’ясувати, що з нею відбуває­ться. Можливо, їй доведеться полікуватися у стаціонарі, але вона повинна нарешті подивитися правді у вічі.

Вона глянула на сонце крізь вікно. Судячи з усього, було близько другої години дня.

Це буде жахливе випробування для її стомленого тіла, але вона вирішила повертатися додому. Вона дістанеться до свого шале ще до того, як стемніє. А в гіршому разі — є ліхтарик. Опинившись удома, зв’яжеться з полі­цією. Це єдиний варіант.

Не зволікаючи, Віра відірвала аркушик, приліплений до радіостанції, з радіочастотою, на якій можна зв’язатися з Ноланом. Перш ніж піти, поклала чорного короля на шахову дошку. Партію закінчено.

Як сумно!.. Увесь цей час вона грала сама з собою, наодинці перед радіостанцією. Вона розповідала собі історії. Андре, який жив у її голові, так і казав, що самотність може звести з розуму.

Вона вже збиралася іти, коли її погляд упав на книжку Агати Крісті «Таємниця Iндiанського острова», що лежала в правому кутку стола. Кілька місяців тому вона позичила її сусідові, а той так і не повернув. І на те була вагома причина… На деяких сторінках були закладки. Андре, очевидно, уважно її читав. Узявши книжку, виявила під нею зошит. На обкладинці синім чорнилом написано: «Справа Віри Клейторн». Яка ще справа?! Що це в біса означає? Що Андре досліджував її? Перш ніж розгорнути загадковий зошит, Віра відкрила книжку на одній із закладок. Андре ручкою підкреслив речення.

Те, що вона прочитала, її доконало.