Лабіринти

17

Стоячи посеред кімнати, Віра відчула, як прискорює­ться її пульс. Колишня пацієнтка психіатричного відділення лікарні в Меці — тут, із нею, в самому серці неосяжного засніженого лісу…

— Освіжіть мені пам’ять, — мовила якомога нейтраль­нішим голосом.

— Ви не запитаєте, як я вас знайшла?

— Справді, краще почати з цього питання…

Намагайся не засмучувати її. Вірин мозок працював як навіжений. Вона повинна була згадати за будь-яку ціну. Психоз? Істерія? Депресія? Жінка попрямувала до бібліотеки, а Віра пішла закрити кухонну шухляду, де зберігалися ножі.

— Мушу визнати, що один із ваших колишніх колег, Філіп Ломбард, полегшив мені завдання. Він досить балакучий чоловік…

Вона взяла книжку, мовчки погортала, потім поставила на місце й стала далі оглядати полиці.

— Справи в нього, до речі, йдуть добре. Психіатричне відділення ще ніколи не було таке заповнене. У наші дні психи схожі на опале листя, їх згрібають купами. Скажіть, невже серед усіх цих детективних романів у вас немає «Таємниці Iндiанського острова»{8}? Це мій улюблений!

Німфоманка? Перверзний нарцис? Хоч як Віра намагалася зосередитися, ніяк не могла згадати цієї жінки.

— Вона в Андре — того чоловіка, який вказав вам дорогу до мого будинку. Мав повернути ще кілька місяців тому, але… Постійно забуває.

Вказівний палець Зофії Енриш тепер ковзав по корінцях книжок з психіатрії.

— Це божевілля, ота ваша хвороба через хвилі. Кажуть, що з такою чутливістю людина не може перебувати поріч навіть із вимкненим мобільним телефоном?

Вона не дала Вірі сказати й слова, торохтіла далі:

— Я читала про все це перед тим, як прийти до вас. Деякі стверджують, що це просто в голові… Як це називають — психосоматика?

— Страждати від жахливих мігреней, блювоти чи псоріазу — це реально, повірте мені. Якщо ви читали про це, то маєте знати, що мобільний телефон постійно випромінює імпульсні мікрохвилі — а вони проникають крізь шкіру та стінки судин — а також магнітні поля та інфра­червоне випромінювання, що спричиняють нагрівання всіх тканин та органів.

Зофія Енриш, трохи роздратована, схопила важкий том посібника з діагностики психічних розладів.

— І саме для компенсації свого несприйняття техніки ви набрали з собою всі ці посібники? Включно з цією бісовою біблією психіатра?

Вірі не сподобався тон, яким жінка дозволяла собі з нею розмовляти, але вона не показала цього.

— Вони належали попередньому господареві будинку. Він теж був лікарем-психіатром.

Незнайомка витріщила очі.

— Лікар-психіатр? І це ви мені тоді казали, що збігів не буває? А що ж це, як не збіг?!

Вона заходилася гортати книжку з переліком усіх психічних захворювань.

— Де зараз чоловік, який жив тут перед вами?

— Я не знаю, — сухо відповіла Віра.

Їй набридли запитання і страшенно не подобалося, як розвиваються події. За її спиною вікно обліпили сніжинки. Під дахом свистів вітер. Завірюха розгулялася. Віра сердилася на свого нестриманого колегу. Як він міг вибовкати колишній пацієнтці місце, де вона ховалася?

Віра глянула на «Дівчину, що вийшла з тіні». Зофія Ен­риш… На мить задумалася — і враз вибір псевдоніма здався їй цілком очевидним.

— Шизофренія, — прошепотіла Віра. — Анаграма Зофія Енриш{9}.

— Параноїдна шизофренія, якщо геть точно, — відповіла жінка. — Але, погодьтеся, під такий діагноз вкрай важко підібрати псевдонім. Проте слово «параноїдна» важливе, чи не так? Поширені симптоми: зорові та слухові галюцинації, параноїдні марення. Деякі пацієнти вірять, наприклад, що події, про які вони знають заздалегідь, відбудуться насправді… Бачите, я теж могла б бути психіатром, який повторює красиві формули з книжок.

Нарешті вона згадала. Віра кивнула, коли в її пам’яті вималювався образ.

— Пророцтва… Звісно, тепер я вас згадала. Тоді ви не були брюнеткою, і волосся було значно довше. А ще ви дуже часто одягалися у все червоне. А от імені вашого ніяк не можу згадати…

— Зофія. Не переймайтеся, так мене тепер усі називають. Зофія Енриш.

— Гаразд… Зофія. Першого разу ви прийшли до мене в кабінет із величезним блокнотом, у якому сторінка за сторінкою записували драматичні історії. І запевняли мене, що кожна подія сталася за кілька днів або тижнів після того, як ви її записали.

Молода відвідувачка поставила фоліант на місце й заходилася порпатися у своїй великій туристичній сумці. Вийняла блокнот, про який ішлося, і швидкозшивач.

— Приємно, що за стільки років я не зовсім стерлася з вашої пам’яті. Блокнот досі зі мною. Як і хронологічна підшивка газетних статей, у яких повідомлялося про здійснення кожного мого пророцтва. Здійснилися усі, без жодного винятку. Жодного разу я не помилилася.

Вона поклала теку на стіл і розгорнула її. Віра почувалася пригніченою і дуже схвильованою. У її гості були обморожені пальці. Імовірно, вона провела попередню ніч у своїй машині чи в старій пекарні, на підлозі, а потім подолала кілька кілометрів по снігу з сумкою, яка виявилася набагато важчою, ніж здавалося на перший погляд. Її візит мав певну мету, і ця мета могла бути небезпечна.

— Ви поставили мені діагноз «параноїдна шизофренія», — вела далі Зофія. — Переконали мене, що зі мною щось не так.

— Я була не єдиним вашим лікарем. Діагноз поставив консиліум психіатрів і…

— Це не має значення! — відрізала колишня пацієнтка. — Ви взялися опікуватися мною. Я довіряла вам! Робила все, як ви мені казали, дотримувалася вашого плану лікування, приймала антипсихотичні препарати, які ви мені призначили. Той коктейль, від якого я страшенно погладшала, стала схожа на картоплину й почувалася назавжди відірваною від світу… Зомбі серед живих.

Віра хотіла б негайно випити, просто щоб розслабитися. Здебільшого параноїдні шизофреніки не знають про свою хворобу, їхні галюцинації чи марення для них — реальність. Вони можуть вести дуже складні дискусії з людьми, які існують лише в їхніх головах, їсти, жити в компанії тих людей та, якщо їхнє середовище було відповідним, вести цілком нормальне життя, доки кохана людина, друг чи колега не помітить тривожних ознак. Зіткнувшись зі своїм психічним розладом віч-на-віч, деякі зуміли змиритися з ним і подбати про себе, за умови, що вони приймали ліки й регулярно відвідували психіатра. Так, пригадувала Віра, було у випадку з «Зофією».

— Це було найкраще рішення, — відповіла вона. — І, якщо я правильно пам’ятаю, отримані результати були обнадійливі. Наші сесії давали хороші плоди. Із часом ви перестали витрачати гроші на щоденні газети з усієї країни. І покинули днями й ночами аналізувати новини, шукаючи підтвердження правильності своїх прогнозів. Ви знову почали нормально спати, влаштувалися на роботу, ваше соціальне життя відновилося. І все це завдяки лікуванню.

— Лікування!.. Це все, про що ви, психіатри, тільки й торочите! Лікування того, лікування сього… Якими були аргументи, знову ж таки, щоб довести, що все це лише плоди мого хворого розуму?

Віра замислилася. Їй треба було зібратися з думками. Як довго Зофія Енриш лікувалася в стаціонарі? Вона досі приймала ліки? Безсумнівним було те, що за ці роки вона так і не позбулася своєї підшивки газетних статей і блокнота, а це навряд чи добрий знак.

— Мої аргументи? У масі подій ми завжди знаходимо те, що шукаємо, — відповіла вона. — Особливо в світі, де все ретранслюється в інтернеті. Ви передбачили, наприклад, аварію тридцятиоднорічного мотоцикліста, батька однієї дитини, який розбився об огорожу на трасі. Минали дні або тижні — й потім ви знаходили повідомлення про це в розділі новин якоїсь газети.

Зофія Енриш швидко перегорнула сторінки підшивки.

— А, ви не забули про мотоцикліста! Так, ось він тут. Йому було не тридцять один, а тридцять шість. Ця новина з’явилася у «Заході Франції» рівно за п’ять днів після мого передбачення. За п’ять днів, ви розу­мієте?

Вона пам’ятала все, що саме по собі лякало, якщо врахувати, що ті сотні вирізок збирала протягом тривалого часу. Але Віра не показувала своєї розгубленості.

— Це був лише приклад, — відповіла вона. — Я не запам’ятала цього конкретного мотоцикліста. Але, як я вам тоді сказала, щороку у Франції стаються тисячі мотоциклетних аварій, про які пишуть у пресі. Отже, згідно зі статистикою, ваше «пророцтво» мало всі шанси справдитися з вашими точними критеріями: вік, обставини, сімейний стан, іноді місцевість. А коли цього не сталося, ви сказали, що це лише питання часу.

Зофія переконано кивнула.

— І це була правда! — вигукнула вона, знову беручи до рук свій блокнот. — Усе, що я тут написала, згодом сталося! Можете перевірити! Послухайте, що я записала сім років тому, задовго до нашої зустрічі: «Молода вагітна жінка ось-ось помре. Вона лежить долі, неподалік кілька круглих столів. Натовп. Добре одягнені люди намагаються зателефонувати в службу порятунку (двічі-­тричі), потім нарешті прибуває швидка. Коли медики приїжджають, уже надто пізно».

Закінчивши читати, вона передала теку Вірі в руки. Вирізка з «Голосу Республіки». Заголовок страшний: «Тра­гічна смерть».

Багато запитань залишається без відповіді після смерті двадцятишестирічної вагітної жінки в неділю, двадцять сьомого вересня, в Ер і Луарі. Вона знепритомніла під час вечірки в сільській управі в Шартрі. Її рідні викликали невідкладну допомогу, і лише після третього дзвінка було відправлено машину швидкої допомоги. Але, на жаль, врятувати жінку вже не вдалося.

Віра була розгублена. Слід визнати, що схожість викликала занепокоєння і це не була трагедія, яка стається щодня. Але ж таке стається. Це просто збіг — і ось доказ: вона глянула на дату статті.

— Це сталося за чотири роки після вашого пророцтва. Я ж казала, що із часом ви…

— Правило, яке визначає час між моментом, коли подія доходить до мене, і її реалізацією, досі не дуже зрозумілий момент. Чому іноді це займає два дні, а іноді два роки? Але не можна заперечувати фактів. У моєму блокноті дві тисячі п’ятсот вісімдесят чотири передбачення, і всі вони збулися. Це для вас шизофренія?

— Я вам вірю, Зофіє. Питання не в цьому.

— Я не шизофренік. У мене є дар, який робить мене особливою. Хтось спілкується з духами, хтось знаходить джерела води чи вміє бачити аури близьких людей. Я відчуваю певні трагедії до того, як вони стануться. Але нам не подобаються відмінності в нашому суспільстві. Ми ненавидимо те, чого не розуміємо, те, що вибивається за рамки закону, науки, релігії. Тому цей дар зробив мене у ваших очах і в очах ваших колег психічно хворою.

— Ви помиляєтеся.

— Я знаю, що ви вважаєте мене не тим, ким я є. Але чому деякі люди не можуть бути більш чутливі, ніж інші? Ви чудовий приклад зі своїми хвилями. Хіба ні? Ви їх не витримуєте, хоча вони невидимі і ніхто не звертає на них уваги.

— Це не має стосунку до вашої справи, це…

— Чому мені ви вліпили тавро психічної хвороби? Чому ви можете бути чутливі до того, чого не видно, не чутно, що не має запаху, а я — не можу? Я завжди мала ці видіння, ще з дитинства. Усвідомлення, що я можу відчувати трагічні події. Якось я вирішила записати мимоволі отриману інформацію і потім дослідити її. І виявила, що події, які я бачила, згодом справді стаються. Аварії, вибухи, пожежі, зникнення людей. Усі ці нещастя руйнують життя цілим родинам. І де тут безумство? Де божевілля? Що я вигадую? Зовсім нічого. І, можливо, я могла б використати свою енергію, щоб знайти спосіб допомогти цим людям, хоча б спробувати попередити їх про те, що на них чекає. Вам не здається, що це могло б змінити долі людей?

Віра подивилася на радіостанцію. Їй хотілося, щоб Андре вийшов на зв’язок зараз.

— Я досі не розумію, навіщо ви подолали такий шлях, — сказала вона. — Як бачите, я все покинула. Я більше не займаюся психіатрією, не маю ніякого зв’язку з лікарнею. Єдине, чим я займаюся зараз — відбудова хутора разом з іншими гіперчутливими до електрики людьми, з надією, що колись зможу жити в ньому в хороших умовах і, можливо, навіть приймати екотуристів. Вибачте, але решта в минулому, і я вам більше нічим не можу допомогти.

Зофія Енриш витріщилася на Віру. Вона починала сердитися.

— Ви мене не слухаєте. Мені не потрібно, щоб мене лікували ні ви, ні ваші колишні колеги, бо я не хвора! Ви змарнували два роки мого життя і майже переконали мене, що все це лише плоди моєї хворобливої уяви. Ефект Марти Мітчелл{10}, вам так не здається?

Віра кивнула. Іноді психіатри помилково вважали, що пацієнт марить, тоді як насправді він розповідав про цілком реальну подію.

Зофія махнула рукою, мовляв, усе гаразд, проїхали, а Віра відступила на крок назад.

— О, не бійтеся! Я справді припхалася до вас отак просто, зі своїми давніми історіями й обличчям, яке, мабуть, лякає. Вибачте, будь ласка.

— Нічого, не переймайтеся.

— Я не збираюся ні мститися за щось, ані завдати вам шкоди. Ні, в жодному разі. Ви знаєте, я не погана людина. Радше зовсім навпаки. Я тут лише для того, щоб нарешті використати свій дар з користю і допомогти вам.

Віра здригнулася.

— Допомогти мені? Що ви маєте на увазі?

Жінка не відповіла. Вона зняла шарф і повісила його на спинку стільця. Для колишнього психіатра був очевидний лише один висновок: Зофія припинила будь-яке лікування. Вона була дуже худа, під очима залягли темні кола. Звичайно, на деякий час замкнена вдома й відрізана від світу через свою хворобу. Може, вона переживає загострення шизофренії? Віра не могла сказати напевно, але відчувала, що слід бути особливо обережною.

— У вас було якесь передбачення щодо мене? Ви бачили щось, що… може зі мною статися?

Жінка кивнула.

— Покажіть мені.

— Усьому свій час. По-перше, я маю довести вам, що я не божевільна і що ви помилялися. Скажімо, — додала вона без плавного переходу, показуючи на кавник на плиті, — я хочу трохи кави. З цукром. Багато цукру. Я виснажена. Мені це дуже потрібно.

Віра принесла кавник, чашку й рафінований цукор.

— Пам’ятаєте, я розповідала вам, що пишу з дитинства? — вела далі Зофія. — У мене завжди була багата уява, і мені подобалося описувати словами ті образи, що я бачила у своїй голові. Так само було, коли я писала цю книжку, «Дівчина, що вийшла з тіні». Це розслідування якось уранці вирвалося з глибин мого мозку й ніяк не відпускало мене. Я вклала в цю книжку своє серце і душу, і не могла відірватися, доки не дописала, мовби охоплена творчою лихоманкою. Це були неймовірні відчуття.

Вона взяла роман і розгорнула його на закладці. Віра подала їй каву і налила собі щедру порцію горілки. Коли запропонувала Зофії, та відмовилася.

— Дякую, але мені краще не пити… Спиртні напої можуть викликати марення.

«Цікаво, що ж це таке?», — подумала Віра, помітивши, як її відвідувачка дивиться на напівпорожню пляшку горілки.

— Запевняю вас, я не алкоголічка, — Вірі здалося, що вона має пояснити. — Просто одна-дві склянки на день допомагають мені… впоратися з усім цим.

— Я, звісно, не фахівець, але мені здається, дві чарки горілки щодня уже слід вважати алкоголізмом.

Віра нервово розсміялася від такої відвертої відповіді. Одне було зрозуміло напевно: ця жінка не соромиться казати все, що думає.

— Повернімося до вашої книжки, якщо ви не проти.

— Моя книжка, так… Видавничий світ дуже складний, і спершу її ніхто не хотів публікувати. Що казали видавці? «Занадто банально», «таке вже було», «надто сира»… Для них «Дівчина, що вийшла з тіні» була просто черговою історією про жертву й мучителя. Зрештою я знайшла одне невелике провінційне видавництво, яке в мене повірило. Роман вийшов два роки тому накладом усього лиш тисяча примірників. Однак у нас було вкрай мало шансів продати більше, враховуючи кількість трилерів, які з’являються щотижня… Але це не мало значення, головне, що книжка побачила світ. Мене це порадувало. Це довело мені, що я здатна щось зробити зі своїм життям.

Вона поклала в чашку дві грудочки цукру, перемішала й відпила. А Віра ковтнула горілки. Спирт обпік горло, й це пішло їй на користь.

— Тоді я їздила на провінційні ярмарки, щоб заявити про себе, кілька читачів купили в мене книжку, і мені вдалося трохи заробити на додачу до того, що я маю від випадкового прибирання. Що ж, бачу, ви вже почали читати. Ця дівчина зникла. Розумієте?

— Важко зрозуміти якось інакше. Тут усього два персонажі.

Зофія передала їй книжку.

— Прочитайте наступний розділ. Лише тоді я покажу те, що доведе вам, наскільки ви щодо мене помилялися.