Лабіринти

35

Як давно Зофія Енриш стояла в дверях кімнати? Чи встигла вона почути розмову, зокрема те, як Андре говорив про неї? Жінка стояла боса, з розпатланим волоссям і надзвичайно бліда. На ній були штани й чорна футболка із зображенням знаменитого змія, що кусає себе за хвіст — уробороса. У Віри склалося враження, ніби перед нею стояла навіжена, яка щойно повернулася з рейв-вечірки тривалістю дві доби.

Зофія Енриш ступила вперед, опустила руки й стиснула кулаки.

— Хочете розколоти мені череп цією залізякою?

Віра намагалася зберігати спокій. У Зофії Енриш були великі темні кола під очима. Невже вона весь цей час не спала, а підслуховувала, приклавши вухо до дверей? Тепер вона дивилася на радіостанцію, що лежала долі біля крісла. Раптом підвела очі на господиню дому.

— У вас такий вигляд, ніби ви самого диявола побачили. Що з вами?!

— Годі придурюватися, — відповіла Віра. — Я хочу, щоб ви розповіли мені, навіщо сюди прийшли, і що знає­те про сліди, які ми бачили надворі.

— Поговорімо про це завтра. Я просто зайшла випити склянку води. У вас така хороша груба, що у вашому шале тепло, мов у печі. Умираю від спраги.

— Ні, не завтра! Не завтра!

Охоплена гнівом, Віра показала на радіостанцію.

— Я щойно розмовляла з Андре. Але, гадаю, ви про це й так уже знаєте.

— Так, знаю. Я не з тих, хто підслуховує під дверима. Але з вашого тону я зробила висновок, що розмова стосується мене, і, звісно ж, мені було не байдуже.

— Так, розмова стосувалася вас! Андре розповів мені про кімнату, яку ви орендували в сільському готелі. Розбите дзеркало, намальований маркером у ванні лабіринт з моїм шале прямо посередині… Що все це означає?

Після мовчанки Зофія Енриш похитала головою.

— Я цього не робила.

— Авжеж!.. А хто ж тоді? Папа Римський? Ви були єдиним гостем закладу й ночували в тому номері. Або ми всі брехуни й змовилися проти вас.

— Можливо, так.

— На щастя, одна зі сторінок роману, рукопис якого лежить у вашій сумці, впала під ліжко. Шістдесят п’ята сторінка. Знаєте, та, де ваш персонаж біля ставків за кілька хвилин ходу від мого котеджу? Той персонаж — я. Як ви дізналися про те, що моя дочка потонула? Ви порпалися в моєму минулому, щоб витягти ці… жахіття на поверхню? Чого ви хочете врешті-решт? Завдати мені болю?!

Хоча до цього часу їй вдавалося більш-менш тримати свої емоції під контролем, тепер Вірі урвався терпець.

— Ви були тут раніше, ви знаєте цю місцевість! І не треба мені знову нести цю нісенітницю про ваші чортові пророцтва! Вони не можуть бути настільки досконалими, щоб вам примарилася точна форма ставка посеред лісу! Не можуть!

Обличчя Зофії Енриш напружилося, коли вона подивилась на Віру.

— Звідки ви знаєте, що в сумці рукопис роману? Ви обшукали мої речі?

— Ні, але мені це здається очевидним. Я не розумію, як ви могли загубити сторінку рукопису, якого у вас немає з собою. І мені здається, що ви щойно підтвердили це, сама того не бажаючи.

Зофія Енриш допитливо дивилась на Віру примруженими очима.

— Молодець, лікарю Клейторн…

У її спокійному голосі було щось страшне. Вона прямувала до кухні, але, мовби злякавшись, зробила крок назад.

— Якщо ви хочете, щоб ми поговорили, вам доведе­ться відкласти кочергу. Не буду приховувати, вона мене лякає.

Віра завагалася. Поки Зофія Енриш залишалася перед її очима, у домашньому вбранні, Віра майже не ризикувала. Тож вона поклала свою потенційну зброю біля груби. Незнайомка смикнула за ланцюжок, який вмикав лампочку. Потім поставила крісло посеред кімнати.

— Мені треба забрати цю сторінку, — сказала вона, вказуючи на стілець, на який мала сісти господиня дому. — Я завжди пишу першу чернетку від руки, тож у мене немає резервної копії.

— Я попрошу Андре зробити все необхідне. Це він контактує з поліцією. У найгіршому разі, якщо вони його викинули, є аудіоверсія.

Віра зумисне згадала про свою друга й поліцію. Вона хотіла показати Зофії Енриш, що, незважаючи на свою ізоляцію, не самотня. Є чоловіки, які можуть прийти на допомогу, якщо виникнуть проблеми.

— У мене від самого початку склалося враження, що ви бачите в мені ворога, хоча я пройшла весь цей шлях, щоб вам допомогти, — мовила Зофія Енриш.

— Допомогти мені з чим, чорт забирай?! Облиште цю свою загадковість і поясніть уже нарешті, що до чого!

— Дуже добре, якщо ви наполягаєте, ми можемо це зробити зараз. Стривайте, зараз я прийду…

Зофія Енриш зайшла до спальні, що викликало у Віри новий сплеск стресу. Що, як вона прийде з пістолетом? Відчуваючи себе вразливою, вона швидко сховала кочергу між сидінням і подушкою крісла, щоб можна було одним рухом схопити її. Непрохана гостя з’явилася за кілька секунд, і в неї в руках була тека. Віра зітхнула: це ніколи не закінчиться, ця клята параноїдна жінка збирає­ться знову взятися за старе зі своїми клятими газетними статтями.

— Одначе я справді хочу пити, — заявила Зофія Енриш, поклала підшивку Вірі на коліна й попрямувала до кухні. — Наллю собі води, а вам, я так думаю, горілки?

— Абсолютно правильно думаєте.

— Зараз принесу. Пропоную тим часом поглянути на сімдесят третю сторінку.

Без особливого ентузіазму Віра перегортала сторінки підшивки й перед її очима розгорталась ціла мозаїка драм. На сімдесят третій сторінці, як і на всіх інших, було близько десяти вирізаних заміток, зібраних у моторошний пазл.

— І що ж я маю тут побачити?

— Подивіться уважно, а не поверхово. Вам не потрібна моя допомога, щоб зрозуміти.

І знову вона підкорилася. І знову Віра послухалася. Аж раптом її серце мало не вискочило з грудей. Кілька рядків унизу праворуч вразили її до глибини душі.

— Боже!..