Лабіринти

47

– Мій брат-близнюк не знав про моє існування, як і я не знав про його існування…

Сидячи в кріслі й нахилившись уперед до шахової дошки, Калеб Траскман роздивлявся етикетку на пляшці віскі. Потім відкрутив кришку і голосно ковтнув. Він ніколи так не робив — не пив із шийки пляшки. Утім, Жулі думала про своє — про пульт дистанційного керування, що висів у нього на шиї. Як він міг забути зачинити за собою двері? Це було неймовірно. І все ж вона була переконана, що не чула клацання…

— Він знайшов мене завдяки одній з моїх книжок — «Обличчя в дзеркалі», — мовив далі він. — Вона вийшла 1993 року й це єдине видання, на якому є моя фотографія. Він побачив мою книжку. І на фотографії впізнав себе!

Жулі намагалася зберігати спокій. Звір, який спав у ній, таївся глибоко в її нутрі, пробудив її почуття. Вона сиділа, схрестивши ноги, на своєму ліжку. Звідти вона нічого не бачила в коридорі. Крім того, їй не варто відводити погляду від Калеба, це надто ризиковано. Вони обоє надто добре знали одне одного. Найменша зміна в поведінці була підозрілим сигналом.

— Поцікавився, порозпитував, знайшов мою адресу, прийшов до мене й постукав у двері. Ти не уявляєш, що це за відчуття! Ніби назва цього розтриклятого роману «Обличчя в дзеркалі» була пророцтвом, яке здійснилося. Переді мною стояв я сам, Жулі. Фізично, за винятком кількох деталей, я був ним, а він — мною.

На якусь мить він поринув у свої думки, а потім мовив далі:

— Цей… Мартіал, він… він колишній складський робітник з Тулона. Безробітний, неодружений, дітей не має, скоро на пенсію. Він живе в соціальному житлі, ти розумієш? Можеш у це повірити? Гівняне життя. І він з’яв­ляє­ться тут, як Пилип з конопель, щоб розповісти мені все про моє походження. Розповідає, що його батько — наш батько — казав йому перед тим, як помер від раку п’ять років тому. Навіть мені не спало б на думку вигадати щось подібне.

Жулі мовчки чекала. Траскман зітхнув.

— Нас народила мати з синдромом заперечення вагітності. Моя… Моя біологічна мати народила мене на підлозі своєї спальні, як собаку, поклала в пакет і викинула в сміттєвий бак, за кілька кілометрів від місця, де жила…

Різким рухом він поставив пляшку в центр шахової дошки, перекинувши кілька фігур.

— Чого вона не сподівалася — це того, що в її животі чекало свого часу з’явитися на світ друге немовля. Коли батько прийшов додому, ця сука лежала в калюжі крові, а з її мерзенного лона виходив ще один син. Він негайно повіз її до лікарні. Звісно, він і гадки не мав, що його дружина вагітна, адже вона не набрала жодного кілограма. І саме там, в операційній, народився на світ мій брат-близнюк…

Жулі сиділа на краю матраца, намагалась триматися природно, так само, як і завжди, коли він був з нею. Вона поправила куртку спортивного костюма і втупилася в нього, міцно стуливши губи. Чому він не загинув серед того сміття?..

— На смертному ложі мій біологічний батько зізнався цьому Мартіалю, що знав про мене, але не мав сміливості шукати мене. Тож я залишився для його дружини й для нього їхньою ганебною таємницею, якої не можна розголошувати. Звичайно, вони не думали, що я живий… Як така крихітна істота могла вижити? Я досі не знаю, хто мене витягнув із того смітника, я не знаю, що було в перші дні мого життя. Знаю тільки, що почав життя без імені, без дати народження, без родоводу, посеред лайна… Це правда.

Поки він виголошував свій монолог, Жулі вивчала його жести, намагаючись виявити сприятливий момент для втечі. Дівчина не обманювала себе: вона матиме лише одну спробу, бо якщо знову зазнає невдачі, він уб’є її власними руками.

— А знаєш, що найцікавіше? Мій близнюк мав нахабство припертися сюди, розповісти мені все це, поплакатися і сказати, що він мій брат, що в нього більше немає нікого, крім мене, і що він хоче налагодити стосунки. Ти можеш здогадатися чому, я думаю.

— Гроші.

Він знову взяв пляшку і ковтнув ще. Жулі помітила, як він втратив пильність у цей момент, і як він рухався, коли пив: він опускався на своє місце. Тому для того, щоб вирватися, знадобиться більше часу. Витерши рота, він поставив пляшку віскі, дістав із кишені аркуш паперу й помахав ним перед собою.

— Гроші, гроші, гроші. Він навіть шантажує мене, падлюка. Поки що він тримає язика за зубами, але ж знає, що це саме те одкровення, яке зацікавить пресу. «Відомого письменника Калеба Траскмана знайшли на смітнику», щось типу цього. Треба було задушити його на місці, а не відпускати. У кожнім разі, це не має значення. Я розберуся з ним, коли прийде час. Більше того, він схибив, давши мені свою адресу.

Він говорив і говорив, не замовкаючи. Будь-якої миті він міг встати і зрозуміти, що двері не замкнені. Жулі мусила його затримати, спонукати говорити далі.

— Зроби це частиною історії, яку пишеш, — сказала вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Використай те, що розповів тобі твій брат, щоб збагатити сюжет, над яким ти зараз працюєш. Я не знаю як, скажімо, близнюк приходить у чиєсь життя, або хтось убиває свого брата-близнюка, щоб зайняти його місце. Напевно має бути якийсь спосіб пов’язати такий сюжет з історією твоєї романістки Леани та її чоловіка, що страждає на амнезію.

Калеб завмер на кілька секунд, а потім перехилився через стіл.

— Ну, це цікаво. Так, це дуже цікаво. Доведеться чимало попрацювати, враховуючи, що я написав уже три чверті книжки, але… я думаю, що це хороша ідея.

Він збирався випити. Жулі аналізувала кожен його рух. Її руки напружилися, м’язи тремтіли, готові до дії. Вона дивилася, як він великим і вказівним пальцями відкручував пробку пляшки. Спостерігала за розмашистими рухами його тіла, коли він відкинувся на спинку крісла, підніс пляшку до рота й перехилив голову назад. Саме в цей момент вона щосили рвонула. Жулі вже не мала тієї сили й точності, що під час першої спроби втекти багато років тому, але двигун її молодості досі ревів.

Коли вона побачила, що двері справді відчинені, стався новий викид адреналіну. Тепер у неї була лише одна мета: вибратися з цього пекла. Позаду пролунав жахливий гуркіт, що супроводжувався гарчанням. Від несподіванки Траскман, мабуть, впустив пляшку й перекинув стіл, коли зірвався на ноги. Жулі вже бігла лабіринтом. І цього разу вона знала дорогу. «Сім кроків, поворот ліворуч. Три кроки праворуч. Ще п’ять…». Швидко дійшла до коридору з книжковими плакатами. Вона не мала жодних сумнівів щодо того, в якому напрямку йти.

— Жулі-і-і-і-і!

Несамовитий крик, аж крижаний холод пробіг по спині. Передусім треба залишатися зосередженою.

«Вісім сходинок. Три сходинки вниз, п’ять угору, потім назад».

Серце Жулі підступило до горла. Пройшовши ще кілька коридорів, вона опинилася в залі, якого ніколи в житті не бачила. Картини, круглий вхід з однаковими дверима, окрім тих, що навпроти, які були замкнені. Вона кинулася до сталевих ручок і повернула їх, намагаючись перевести подих, її легені були готові розірватися. Вона вже точно не була тією спортсменкою, що колись…

— Жулі-і-і! Я тебе вб’ю!

Калебове виття почулося так близько, що залишалося тільки дивуватися, як він міг рухатися так швидко. Це було вище її розуміння, але вона намагалася не панікувати — і раптом замок таки піддався. Жулі потягнула за ручку — і краплі теплої води поцілували її обличчя. Вона чула, як удалині котяться хвилі. Повітря ласкаве — мабуть, пізня весна чи початок літа.

Вона миттєво кинулася прямо вперед, упала на пісок, піднялася й помчала ліворуч, як тільки опинилася на березі. Вона там нічого не бачила. Це означало, що він теж не бачить. Якщо тільки не…

Раптом промінь ліхтаря освітив дюну посеред кромішньої темряви. Вона розвернулася, не припиняючи бігу: він наступав їй на п’яти, і світло рухалося в ритмі її кроків.

Ні, Калеб Траскман ніколи не здасться. Він переслідуватиме її до самої смерті.

— Жулі-і-і-і-і-і-і!

Услід гнівному крику Траскмана, вона уривчасто кликала на допомогу, і її благання зразу відносило дощем і вітром. Море шуміло ніби за багато миль звідси, але вона відважно бігла вперед, її погляд був прикутий до орієнтиру: блиску вогнів міста. Десь неподалік їй відповів жалібним криком тюлень. В одну мить земля пішла з-під ніг, схил засмоктав її, і вона опинилася на березі широкого потоку, що перетнув їй дорогу.

Потрапивши в пастку посеред бухти, вона не могла йти далі. Сам Траскман колись пояснив їй силу припливів і відпливів у цій місцевості. Протистояти цій течії означало погодитися на те, що її віднесе у відкрите море і, без сумніву, вона загине. «Немає нічого болючішого, ніж утоплення. Це найстрашніша смерть».

Судячи з руху ліхтаря, її кат зараз від неї метрів за п’ятдесят. Він знав, що вона в пастці, і Жулі могла тільки уявити, що він з нею зробить. Цього разу вона не збиралася дарувати йому задоволення зловити її живою. Вона мала намір знищити його, так само, як він знищив її.

Так, вона не виживе. Але її страждання триватимуть усього кілька секунд.

Рішення прийнято.

Вона стрибнула в потік і дала хвилям себе поглинути.