Лабіринти

36

Вона мусила його вбити. І швидко. Інакше помре.

У нападі гніву Траскман дав їй саме те, чого бракувало від самого початку: зброю. Від удару об долівку відлетіла задня панель рації, під якою розташувався батарейний відсік. Калеб світив своїм ліхтарем, доки зібрав усе, і навіть забрав шахи й столик. Але вранці Жулі знайшла під ліжком цю пластинку, яку не помітив Траскман.

Весь день вона терпіла, не торкаючись своєї знахідки. Страви, які з’являлися на тацях, були смачні й ситні, ніби кат намагався загладити свою провину. «Гори в пеклі», — думала Жулі, без апетиту ковтаючи їжу. Кожен рух викликав страшний біль у животі.

Коли нарешті вимкнулося світло, дівчина вийняла шматок металу. Обмацавши його, встановила, що зав­більшки пластинка приблизно двадцять на сім сантимет­рів і кілька міліметрів завтовшки. На жаль, краї були закруглені. Але метал міцний, і Жулі подумала, що з нього можна щось зробити. У неї з’явилася ідея. Це могло спрацювати.

Вона зігнула верхній кут металевого прямокутника. Поволі спустилася і підсунула пластинку під ногу ліжка, а потім всією вагою впала на матрац. Внизу різко тріснуло: пластина зламалася у місці згину. Жулі взяла шматок металу й провела пальцем по зламаному місцю. Гострий край врізався у шкіру. Піднесла пальця до рота, лизнула й задоволено всміхнулася, відчувши солонуватий смак крові.

Задоволена своїм успіхом, повторила свої маніпуляції з другим куточком металевої пластинки. Вона дуже старалася, щоб другий куток обламався якомога ближче до першого, утворивши вістря. Усвідомлювала, що такої нагоди більше не буде. Гепнула на ліжко. Під ніжкою тріснуло.

Вістря вийшло не по центру, але було достатньо гостре, щоб проколоти тканину й плоть. Нерівні краї металу мали розривати шкіру й м’язи, мов зазубрений мисливський ніж, який дуже важко витягти, якщо вже він встромився. Ця штука мала завдати дуже сильного болю.

Але користуватися цією зброєю було нелегко. Нижня частина прямокутника, що слугувала руків’ям, дуже широка. Якщо стиснути надто сильно, тонкий метал поріже долоню. А їй треба схопити свого ножа без найменшого вагання, коли настане момент. Тож вона відірвала від простирадла тонку смужку й туго обмотала руків’я. Воно стало ще ширше, але тепер можна тримати впевненіше. Ставши на коліна на ліжку, Жулі кілька разів махнула саморобним ножем і вдарила в подушку. Заліз, як у масло.

Жулі зраділа. Підійшла до стіни й кілька разів швидко й рішуче вдарила в поролон. У тиші вона почула свист леза й шурхіт поролону під час удару. Навіть крізь доволі жорсткий матеріал метал проходив майже без зусиль. Вона уявила перед собою Калеба Траскмана. Момент, коли вона швидким, точним жестом, без вагань б’є йому в печінку. Ось так, раз! Рука блискавично вистрибнула вперед, наче пружина. В одному романі Траскман писав, що поранення у печінку майже завжди смертельні. Це найкраще місце для завдання удару.

Та все ж дівчину мучили сумніви: печінка мала форму коми, але де саме її найважливіша частина? Праворуч чи ліворуч? З якого боку бити, щоб найімовірніше вразити цей орган? Спробувала згадати уроки біології. Серце зліва… Велика частина печінки навпроти… Праворуч, так, праворуч! Тому треба бити зліва від себе. Лівий бік. Головне — не помилитися.

У темряві вона сховала уламки металу під матрац, а саморобний ніж — під подушку, щоб схопити за мить.

До того часу, як знов автоматично увімкнулося світло, вона так і не заснула — була надто схвильована. Можливість вибратися звідси здавалася майже нереальною. Але зараз вона мала більше шансів, ніж будь-коли до цього. Але насемперед треба зберігати спокій, не видати себе. Неухильно дотримуватися своїх звичних ритуалів. Тренуватися уночі. Вихоплювати лезо швидко, бити різко, щоб застати його зненацька. Вкласти в удар всю силу. Продумати всі сценарії. Іноді в її уяві Траскман повертався спиною — тоді вона кидалася на нього і влучала в потилицю.

Залишалася одна проблема: якщо він не зайде в кімнату, усе це буде абсолютно марно. Уже кілька тижнів він до неї не приходив. Жулі більше не могла ні читати, ні спати, вона постійно думала тільки про свою втечу. Дні стали нескінченними. Коли він ставив тацю з їжею у віконце, вона просила знову пограти з нею у шахи чи дати якесь нове завдання. Нічого не відбувалося. Калеб Траскман був невблаганний. Він ніби щось відчув.

Кілька разів вона просила його не йти, не залишати її саму, казала, що хоче знову говорити з ним. Так, вона почула, як він плаче, і що? Хіба вона сама не плакала? Усі на світі колись плакали! Але її наполегливість нічого не дала. Цей чоловік був непохитний, як скеля.

Ідея з’явилася, коли одного разу в обід він приніс дві порції. У коробці були овочі. Можливо, вона нарешті зможе заманити вовка в кошару. Оскільки сніданку на таці не було, значить, Траскман повернеться або вночі, або вранці. Так бувало завжди від самого початку її ув’язнення. От тільки цього разу, повернувшись і глянувши в одну зі своїх дірок, він побачить її мертвою. Принаймні він має так подумати.

Ця ідея надихнула Жулі, хоч заразом і налякала. Дуже ризиковано, але могло спрацювати. Вона уявила сцену. По-перше, візуальний ефект: з першого погляду Траск­ман повинен повірити, що доки його не було, сталося щось серйозне, навіть смертельне. Потрібна кров. Жулі порізала собі долоню саморобним ножем. З порізу потекла кров. Трохи налила на краї раковини, розтерла по обличчю. Сподівалася, Траскман подумає, що вона розбила собі голову об раковину. Розлила вечірній суп на лінолеум біля ліжка. Порвала й порозкидала скрізь газетні вирізки. Скинула матрац з ліжка. Усе мало справляти враження хаосу, загострення кризи. Такого глибокого розпачу, що дівчина вирішила вкоротити собі віку.

Після цього Жулі сховала під кофту свою зброю, притиснувши резинкою спортивних штанів. Лягла на підлогу, обличчям до отвору, з якого відкривався найкращий огляд сцени. Ліва рука над головою, права притиснута до тіла. Траскман побачить її непорушну й закривавлену. Почувши клацання дверей, вона швидко візьме ніж у праву руку, не змінюючи положення. Він підійде ззаду, у паніці нахилиться, щоб оглянути її, спробує перевернути. І вона прохромить йому живіт.

Дівчина заплющила очі. Почався поєдинок. Тяжка боротьба з самою собою. Будь-що залишатися нерухомою багато годин поспіль. Бо їй поворухнутися, коли він дивитиметься в отвір — і все.

Жулі розповість потім журналістам цю неймовірну історію, як їй вдалося здолати нелюда. Вона даватиме багато інтерв’ю. Можливо, про її випробування навіть напишуть книжку. Вона пояснить, що дозволила собі розслабити м’язи лише тоді, коли стало темно, адже можна було не боятися, що Калеб її побачить.

Ніч стала суцільною низкою коротких фаз засинання і різкого пробудження. Раптово засвітилося світло, змусивши її знову заплющити очі. Ранок. Останній ранок, який вона проведе у цій в’язниці. Останній за скільки?.. Три роки? Скоро вона буде з батьками, дихатиме свободою, побачить, як світить сонце. Це здавалося їй абсолютно неймовірним, але вона вчепилася в цю ідею, щоб триматися, не розслабляти суглоби та м’язи. Схопити ніж і щосили вдарити. Він буде прямо перед тобою. Серце зліва, більша частина печінки, верхня частина коми — справа. Треба цілитися вліво, вліво, вліво…

Вона знов і знов повторювала ці інструкції. Раз за разом уявляла кожен рух. Години, які вона так лежала, здавалися днями, але це вже останні… Ця думка додавала їй рішучості.

Клацнув замок.

Траскман.