Лабіринти

51

Коли Жеремі Теобальд прийшов до тями, Аріадна пішла обшукувати тісне захаращене приміщення, яке слугувало йому водночас і вітальнею, і спальнею. Очевидно, вона перервала його, коли він малював план чогось схожого на модифіковану діжку, призначену для занурення під воду.

Ідея майбутнього шоу, без сумніву. Аріадна відчинила шафу — та виявилася заповнена порнографічними дисками й журналами. На одній полиці лежала купа фотографій. Її фотографій. Ось вона виходить із дому в Ле-­Менілі. Сідає в машину, прикладає телефон до вуха… Зовсім свіжі світлини.

Потім вона відчинила дверцята соснової шафи, що стояла поруч з ліжком, і побачила за розвішаним одягом свинячу маску. Схопила її з огидою. Це була та сама мас­ка з фільму. Латексна бридота з дірками для очей, ніздрів і рота.

Позаду неї жестикулював Теобальд, чіплявся пальцями за трос велосипедного замка на шиї.

— Чого тобі треба, чортова шльондро?

Аріадна підійшла й присіла перед ним. Подивилася на нього з презирством.

— Скільки нещасних дівчат ти скалічив, зґвалтував чи вбив? Я мала стати однією з твоїх жертв?

Трос так туго натягнувся на його шиї, що на скроні набухла товста синя вена. Можливо, Аріадні слід було послабити зашморг, але це не мало значення. Не велика біда, хай мучиться. Здохне — то й здохне.

— Іди в сраку… — процідив він.

— Поясни мені, чому ти це робиш. Ти, Мельцер і решта виродків, які є на відео. Заради чого ви її катували? Заради чого вбили й покинули цю жінку в огидному підвалі?

Незважаючи на ситуацію, Теобальд однак примудрився натягнути на свою пику хвору посмішку. Вона могла заприсягтися, що він зловтішається.

— Бачу, ти була у Мельцера… Але, схоже, не бачила старого нагорі! Він, мабуть, теж у дуже поганому стані… Ми подбали про те, щоб він спокійно помер у своєму ліжку. Ін’єкція калію — і адью! Деякі люди вміють це робити, знаєш? Обдурити поліцію і науку… Мельцер схибив, коли просрав довбану плівку. Він мусив забрати свої секрети з собою! І заплатити! Як і ти! Ти заплатиш!

Він блискавично розставив ноги, зімкнув їх навколо Аріадниної шиї і кинув її на землю. Потім схопив її руками за волосся. Вона пручалася і відштовхувалася з усіх сил. А ураз почула булькотання. Тиск ослаб, обличчя Теобальда стало багряне. З його гортані долинало дивне шипіння. Він був схожий на рибу, яка викинулася на берег, намагаючись отримати кисню.

Коли він знову став дихати нормально, кинув на неї погляд, сповнений ненависті.

— Суко, ми тебе вб’ємо. Ти хіба не розумієш?

— Хто «ми»? Хто той тип з головою бика?

— Скоро дізнаєшся… Він прийде по тебе. І ти благатимеш його вбити тебе, як тільки зрозумієш, на що він здатен.

Аріадна знала, що він більше нічого не скаже. Цей тип звик замикатися на кілька днів в обмеженому просторі й аномальному положенні. Не кажучи вже про те, що він не боявся її. Молода жінка озирнулася довкола і задумалася. Вона пішла на кухню, наповнила каструлю водою і поставила її на стару конфорку, що працювала від газового балона. Теобальд стежив за її рухами, не відводячи очей. Коли вода закипіла, дівчина глибоко вдихнула, рішуче повернулася до нього й незворушно вилила йому на босу ногу окріп. Він закричав. А потім став задихатися ще дужче. У куточку рота з’явилася піна.

— Скільки дівчат? Падлюко, скільки нещасних жертв?! Відповідай, інакше я виллю решту тобі в пику!

Він довго кашляв. Його обличчя скривилося.

— Яка тобі користь від того, що ти це знатимеш? Ким ти себе уявила? Думаєш, ти месниця? Як та, друга дурепа? Ти бачила, як вона закінчила?

Дівчина незворушно підняла каструлю прямо над його головою.

— Скільки?!

— П’ять… шість… Я знаю? Вони були ніщо! Тіла без імен! Просто об’єкти для задоволення, гніву… та чого завгодно! Ми робимо це тому, що хочемо! І можемо собі це дозволити. Не шукай цьому пояснення. Його немає.

Об’єкти… П’ять, шість… Він навіть не знав! Стільки зруйнованих родин, стільки людей, які роками чекали бодай якоїсь звісточки про своїх близьких. І він насміхався з цього! Аріадна міцніше стиснула ручку каструлі. Хмарка пари досі виривалася назовні.

— А я? Хто я? Чому я малюю лабіринт із того клятого фільму?

— Ти що, втратила пам’ять? Отак — раз! — і ти вже нічого не пам’ятаєш?

Аріадна кивнула. Теобальд притиснувся потилицею до стовпа, послаблюючи тиск на дихальні шляхи.

— Ти малюєш лабіринт, бо вже бувала там. Одного разу він змусив тебе відвідати нашу маленьку вечірку. Ти була його ідеалом.

Знову ця посмішка!

— Бачила б ти його обличчя, коли я показав йому фотографії, які зробив два дні тому! Він був приголомшений. Для нього це було просто диво! Цілу вічність він намагався тебе знайти. Розповідав нам про тебе, про ваші стосунки, про те, що він зробив…

Аріадна відчула, як її охоплює страх. Страх дізнатися все. Страх відкрити правду, яку її психіка так ретельно приховувала від неї.

— І, хоч яким неймовірним це здається, ти опинилася в будинку жінки, в якої була плівка, що могла нас усіх погубити. Це було схоже на… ну я не знаю… на якусь моторошну петлю, що затягується на шиї.

— Хто він такий? Хто змусив мене бути свідком цих жахіть?

— Чоловік з головою бика. Мінотавр.

Аріадна відступила від Теобальда й поставила каструлю на підлогу. Гнітюче відчуття в грудях повернулося. Треба заспокоїтися, віддихатися. Її серце билося надто сильно, надто швидко. Раптом крізь стукіт кра­пель по металу почулося гудіння двигуна. Промінь світла пройшовся по салону трейлера й зупинився на перегородці над ліжком. Гудіння стихло. Теобальд дивився на неї з явним задоволенням.

— Вони прийшли по мене. Бо сьогодні ввечері ми збиралися поїхати до твого дому й убити тебе. Але бач, як нам пощастило — тепер навіть не треба нікуди їхати.

Аріадна кинулася до вікна, в яке тарабанив дощ. Світло двох нерухомих фар пронизало темряву метрів за десять від неї. Вона відсахнулася і кинулася тікати, але Теобальд підставив ногу і йому вдалося перечепити її. Дів­чина впала на підлогу й ударилася лівою скронею. Розгублено встала. Чоловік голосно зареготав. Охоплена ненавистю, Аріадна схопила каструлю й вихлюпнула окріп йому в пику. Нелюдський крик болю розітнув кімнату.

Вона кинулася до дверей і відчинила їх. Засліплена фарами, примружилася, і побачила високий чорний силует. Гострі роги здіймалися до неба. Це був образ із її кошмарів, ця скручена рука, яка з живота піднімалася до трахеї. Позаду неї грюкнули двері, виводячи її із заціпеніння. Бикоголовий монстр кинувся до неї. Тіні рушили за ним. Аріадна побігла геть від трейлера й прошмигнула в проходи між купами брухту. Адреналін нуртував у судинах. Вона бігла, рятуючи своє життя.

Дівчина добігла до першого ряду машин, проскочила між розвалинами, праворуч, ліворуч, повернула на дев’яносто градусів, і опинилася в сталевих хащах. Відчувши небезпеку, вона пригнулася і, набираючи швидкість, побігла між стінами зі складених шматків металу. Побачила гак підйомного крана, потім підвішену кулю. Значить, напрямок правильний. Перескочила калюжу й ще швидше рвонула вперед.

Присівши за скелетом фургона, вона швидко ­кинула погляд на своїх переслідувачів. Через дощову завісу розгледіла далекий силует з одного боку, вогник ліхтаря серед машин з другого. Чула голоси, що перемовлялися між собою. Ці нелюди переслідуватимуть її до самого пек­ла, якщо доведеться.

Вона більше не затримувалася, переступала через крісла та якісь інші штуки, яких навіть не розрізняла. Вийшла на стежку, що вела до хиткої огорожі. За мить вона вже перейшла дорогу, захекана. Навколо геть порожньо. Аріадна витерла воду з обличчя і побігла до складу, біля якого залишила своє авто. У голові проносилися образи, як болісні сліпучі спалахи стробоскопа. Туші тварин, кров, лабіринти, роги, трупи… Усе це промайнуло в шаленому темпі, наче безглуздий фільм, що перемотують уперед.

Нарешті її машина. Вона застрибнула в салон і рвучко рушила. За кілометр показалися будинки. Вона влетіла у вулицю, не зменшуючи швидкості, проїхала на червоне світло, повернула й різко натиснула на гальма, коли праворуч від неї з’явився седан. Вереск був пекельно нескінченний, пролунав гучний удар. Аріадна думала, що загине. Автомобілі ледь не зіткнулися лоб у лоб.

З тієї другої машини вискочила розлючена жінка. Підбігла до Аріадни:

— Ти здуріла?! Мало нас не вбила!

Аріадна була дезорієнтована. Розгублена. Вона похитнулася і роззирнулася.

Що вона робить тут, у центрі міста? Може, звернула не туди?

— Я… Вибачте, я вас не помітила… Вибачте, але… Де це я?

Жінка вирячила очі. Оглянула її з ніг до голови. Наскрізь мокрий одяг, брудні черевики… Мовчки розвернулася, сіла в машину й поїхала, покинувши Аріадну посеред дороги.

Збентежена дівчина відчинила багажник — подивитися, що так гупнуло. Зрозуміла, що її валіза на коіщатках перекинулася, коли авто різко зупинилося. Аріадна зібрала надруковані документи й блокнот, розкидані по багажнику. Люди, які тікають від електромагнітних хвиль… Покинутий хутір… Синдром гіперчутливості…

Вона поклала все на місце, перевірила застібки всіх відділень валізи. Сіла за кермо й переглянула історію в навігаторі. Остання зафіксована точка — автозвалище в Нуазі-ле-Гран. Що в біса вона там робила?.. Незрозуміло. І що взагалі цей пристрій робить тут, у її машині? Ця річ небезпечна для неї!..

Вона жбурнула навігатор за вікно й виїхала на автостраду А4.

Тієї дощової квітневої ночі 2021 року вона попрямувала на схід. Попереду були довгі години в дорозі, перш ніж вона дісталася хутора Бут-дю-Крок.

Там нарешті вона зможе повернутися до нормального життя, якомога далі від небезпечних електромагнітних хвиль.