Лабіринти

50

Віра Клейторн подумала: «Певно, острів відчуває великі утруднення з доставкою провізії. Взагалі всі ці господарські турботи — така мука»{18}.

Читаючи ці рядки, Вірі здалося, що вона не зможе опуститися нижче. Ніби її особистість була сконструйована на основі персонажа Агати Крісті. Але що, в біса, це означало? Вона — Віра! Віра Клейторн, дочка Одетти та Жана-П’єра Клейторнів. Вона не придумала цього.

Випадковість. Мабуть, це все великий неймовірний збіг обставин. Раптом вона згадала книжкову шафу у вітальні її батьків, чорні корінці рядами. Детективні романи. Батько любив їх. Тож певною мірою так і було: любитель детективів, чиє ім’я таке близьке до імені персонажа, вигаданого Королевою детективу, назвав свою доньку Вірою. Віра Клейторн. Як підморгування. Данина поваги.

Вона гортала сторінки. Підкреслені фрази зустрічалися регулярно. Кожне підкреслення ставало шоком, який іще більше занурював її в нерозуміння.

— А сюди, мабуть, небезпечно причалювати у погану погоду, — роздратовано кинув Філіп Ломбард.

Її колишнього колегу-психіатра в Меці звали Філіп Ломбард. Вона нахмурилась і читала далі.

Емілі Брент іще не мала чіткої думки: чи то подобаю­ться їй оті виходці з колоній, чи ні.

Ім’я Емілі, її доньки, було обведено кружечком. Віра, Філіп, Емілі…

Вона щосили жбурнула книжку об стіну й закричала. Як Андре міг зробити таке? Що він намагався довести, коментуючи цю кляту книжку? Що вона божевільна? Чи бачив він, як тоне його власна дитина? Він прокидався посеред ночі, весь у поту, наляканий жорстокістю своїх кошмарів?

Ні, він не зазнав і сотої частки тих страждань, яких зазнала вона, та, що заховалася у цьому лісі. А втім, він дозволив собі вивчати її, а тим часом у розмовах через радіостанцію розповідав свої кляті побрехеньки про мисливців на китів, історії, в яких не було жодного слова правди!.. Він міг би принаймні поговорити з нею про все це. Прийти до неї в шале й усе це обговорити з нею.

Тієї миті вона його ненавиділа. Так йому й треба, що помер. Його пропите серце не витримало. Він отримав те, що заслужив. Тоді вона схопила блокнот. «Справа Віри Клейторн». Відразу вона побачила стрілки, дати, безладні написи. Зокрема:

Тринадцяте липня. У хатині Віра розповіла про жахливу трагедію, яка забрала життя її доньки Емілі. Тоді я не звернув уваги, але за кілька днів вона згадала хлопця зі своєї колишньої роботи в лікарні, Філіпа. Пізніше вона назвала його прізвище. Ломбард. Персонаж із «Таємниці Iндiанського острова». Іще один… Так багато збігів.

Малював квадрати, кружечки, карлючки, як часто роб­лять, коли щось обмірковують з олівцем у руці. Ця інформація, мабуть, насторожила його й змусила почати розслідування. Він усе ретельно записав, почавши з ксерокопії статті, присвяченої утопленню її дочки. Віра могла уявити, як Андре пішов до міста, можливо, до бібліотеки чи жандармерії, покопатися в архівах. Мабуть, йому знадобилося кілька годин, щоб знайти цей папірець із короткою інформацією. Він намалював стрілку від слів «Трирічна дівчинка» й написав «Меліссандра» в кінці. Поряд із «мати залишила без нагляду» він зазначив: «Бенедікт Ламордьєр». Великими літерами, у самому низу, додав: «Хто така Віра Клейторн?».

Вона питала себе про те саме. Хто вона? Наступна сторінка дала їй відповідь. Другого серпня Андре здійснив пошук за реєстраційним номером її «форда». «Транс­порт­ний засіб належить Лізанні Барт, що проживає в Ле-­Менілі-Амело, департамент Сена і Марна».

Гортаючи далі, вона натрапила на копію посвідчення особи Лізанни Барт. Без сумніву, на фото була вона. Повніша і з набагато коротшим волоссям, але це точно була вона. Кілька хвилин вона вражено дивилася на своє обличчя. Лізанна Барт! Вона — Лізанна Барт, яка жила за сотні кілометрів звідси, у містечку поблизу Парижу.

Згідно з записами, Андре негайно пішов цим слідом і довідався, що жінка працювала журналісткою «Нормандського вісника» в Руані. Він зателефонував до редакції, назвався Лізанниним двоюрідним братом, який хоче з нею знову зв’язатися, і поговорив з одним колегою. Той сказав, що Лізанна взяла відпустку, щоб виставити на продаж свій будинок у Ле-Менілі, але так і не повернулася. Вони марно намагалися зв’язатися з нею, перш ніж повідомити про її зникнення.

Віра була приголомшена прочитаним… Отже, вона не працювала лікарем-психіатром у Меці, не кажучи вже про те, що не лікувала там пацієнтки на ім’я Зофія Енриш. Це все була чиста вигадка.

Чому? Який у неї розлад? Як вона потрапила в чуже життя і повністю забула все своє минуле? Вона мала видіння, чула голоси. І місяцями жила в цьому стані, у цій чужій шкурі, нічого не усвідомлюючи. Тоді як Андре знав це вже влітку. Він просто помер і не встиг відкрити їй правду.

Далі гортаючи зошит, вона з жахом виявила фотографії розбитого дзеркала. Як і ті лабіринти, накреслені у ванні, які вилізли на стінні кахлі. Вони супроводжувалися коментарями.

Сімнадцяте серпня. Віра орендувала кімнату в Дегрімів за день до свого приїзду на хутір у квітні минулого року. Після її від’їзду власники про всяк випадок сфотографували пошкодження, але не хотіли проблем і нікому не розповідали.

Далі:

Двадцять другого серпня. Поцікавився у голови асоціа­ції «Поза зоною», як Віра долучилася до програми. Він сказав, що їхня зустріч була абсолютним експромтом. Віра приїхала, здавалося, що вона перебуває у тяжкому психічному стані, її черевики й низ штанів були заляпані брудом, на голові синець. Вона не хотіла більше повертатися у місто. Детально описала симптоми, викликані її надмірною чутливістю, благала допомогти.

Голова асоціації пояснив, що від попереднього життя у Віри залишилися лише сякі-такі речі в багажнику автомобіля. Оскільки ж минулої зими виявилося, що колишній психіатр, який жив у шале біля річки, змушений був виїхати звідси, бо захворів на рак, керівник спілки гіперчутливих запропонував Вірі переїхати туди. Віра не могла в це повірити, адже вона теж була психіатром. Одразу дуже природно вона почала допомагати в роботі, ніби завжди жила тут. Усе сталося дуже просто.

Інші записи. Інші одкровення. І багато спостережень, сеансів радіозв’язку між ними, які він транскрибував, підкреслюючи невідповідності. Вона гортала й гортала до кінця. П’яте вересня, восьме вересня, тринадцяте вересня…

Тринадцяте вересня. День за днем дивуюся розмаху цієї незбагненної історії.

Ніщо з того, що мені каже Віра, не є правдою, це все вигадка. І найгірше те, що я впевнений: вона навіть сама не знає, хто вона. Вона справді вважає себе Вірою Клейторн, надчутливою людиною. Розповідає «бувальщини» з тих часів, коли була психіатром (вона, мабуть, несвідомо черпає їх із книжок у своїй бібліотеці), скиглить, коли згадує маленьку утопленицю, яку вважає своєю дочкою. Як таке взагалі можливо? У її минулому житті мало статися щось надзвичайно серйозне, щоб до цього дійшло. Щось, що, мабуть, випалило їй частину голови.

Двадцять перше вересня. Не знаю, що робити, погано сплю. Нолан не знає про весь цей бардак, ми не говорили вже кілька тижнів. Так і не помирилися після тієї дурної сварки через ліцензію на полювання. Але мені треба з кимось обговорити це…

Останнє речення, яке написав Андре. Потім він, мабуть, помер, відкинувшись у кріслі на вежі, втупивши погляд у гладінь ставка.

Молода жінка знову зосередилася на своєму посвідченні особи. Ця інша вона — Лізанна — не могла безслідно зникнути. Вона, мабуть, заховалася, причаїлася десь у темному куточку її мозку, налякана. Віра знала, що багато психічних захворювань виникають через травму. Але що за чудовисько могло змусити Лізанну зникнути? Яка лиховісна істота ховалася біля її будиночка в лісі? Це теж витвір її уяви чи реальність?

Вона не знала, скільки просиділа на місці під владою свого відчаю, але коли підвела вологі очі, сонячні промені вже розсіювалися між похиленими стовбурами. Мабуть, вже за третю. За годину спаде темрява. Вона не могла більше сидіти в цій морозильній камері. Віра встала, поклала блокнот у кишеню і наділа рюкзак.

На неї чекала довга й болісна хресна дорога.