Лабіринти

3

Колись давно на хуторі Бут-дю-Крок, загубленому у найвіддаленішому куточку регіонального природного парку Північні Вогези, жило вісімдесят дев’ять душ. Люди на хуторі пекли хліб і обробляли дерево. Тут закінчувалася єдина дорога, якою заїжджали на хутір і виїжджали звідти. Вона петляла через густий дикий ліс до маленького містечка, розташованого за п’ятнадцять кілометрів.

У самому центрі хутора, хоч би в який бік ви подивилися, можна було побачити лише дерева, наскільки сягало око, і це створювало запаморочливе відчуття, ніби той, хто тут опинився — один з останніх жителів на Землі.

Друга світова війна мала такі руйнівні наслідки, що за кілька років після її закінчення ця віддалена місцевість, де проживали здебільшого люди старшого віку, поступово знелюдніла, а спорожнілі оселі залишилися на поталу часу. На сьогоднішній день зосталися лише руїни, за відновлення яких узялася асоціація «Поза зоною», що ­фінансувалася переважно регіональною радою Гранд-Есту.

Закутавшись у товстий вовняний шарф, у шапці-­вушанці кольору хакі, Віра Клейторн поверталася на базу — так члени асоціації, учасницею якої вона була, називали колишню пекарню. Робітники зробили тимчасовий дах із дощок і пластикової плівки та відбудували стіни навколо старої печі. Всередині було так само холодно, як і надворі, але принаймні сухо й захищено від вітру. Там встановили ємність з питною водою і бак з пальним. Тож усі охочі могли випити води, помитися, набрати пального для електрогенератора чи обігрітися.

Молода жінка зубами стягнула коричневі рукавички, поставила свою десятилітрову каністру під кран бака, присіла й крутнула вентиль. Її погляд привернула яскрава пляма трохи правіше від неї. На землі, між слідами, залишеними підошвами взуття, валялися обгортки від чипсів і печива. Там-таки лежали три використані серветки, зіжмакані кульками, і порожня пляшка з-під води.

Серед сміття вона побачила книжку. «Дівчина, що вийшла з тіні», роман. Про авторку Віра ніколи не чула: Зофія Енриш. На темній обкладинці зображене жіноче обличчя, потріскане, як старий фаянсовий посуд, з блакитними, немовби скляними очима, камінними вустами й світлими косами. Голова жінки ніби розбита на шматочки. Віра перегорнула сторінку книжки й прочитала анотацію. Дізналася, що в романі описано історію утримання в неволі та протистояння ката й викраденої ним жертви.

Каністра була вже майже повна. Віра протерла книжку від вологи й бруду, засунула її під пуховик і закрутила кран. Вона не знала, кому належить ця книжка і чому тут розкидане сміття. Але Вірі вже не терпілося її прочитати, вона сподівалася, що історія виявиться вартою уваги.

Крижаний вітер пронизав її до кісток, коли вона ризикнула знову вийти надвір. Видихаючи густі клубки пари, вона понесла свій запас пального до машини. Високі лижні черевики наполовину провалювалися у пухкий сніг. Сотні слідів розбігалися в різні боки, зникаючи в непроглядній темряві лісу. Це були сліди відвідувачів, які теж приходили поповнити свої запаси пального. Відтоді, як дні стали коротші, вона все рідше натрапляла на інших страждальців. Виходи на вулицю були обмежені до суворого мінімуму, кожен жив на своїх кількох квад­ратних метрах і намагався вижити в найсуворіші місяці року, як міг.

Перш ніж повернутися на дорогу, вона проминула відбудовані стіни хутірських споруд, будівельні риштовання, накриті піддони з матеріалами. Підійшла до свого автомобіля, залишеного неподалік. Зчистила товстий шар снігу, яким він був вкритий, налила ковпачок пального на замок дверей, щоб розморозити його, відчинила двері й сіла за кермо. Машина завелася з першої спроби. Віра, як завжди, запустила двигун хвилин на десять. Її «форд» був найціннішим надбанням, що залишилося у неї з минулого життя. Без нього неможливо було б поїхати до міста й купити те основне, без чого важко вижити — якщо тільки вона не мала сміливості пройти тридцять кілометрів туди й назад, або попросити інших про допомогу, чого воліла уникати. Знала, що інші люди відкриті до спілкування і готові підтримати, але не хотіла бути комусь зобов’язаною. У кожного свої проблеми, з якими треба справлятися.

У салоні, сидячи на ковшеподібному сидінні, вона підставила руки під струмінь теплого повітря з пічки. Подивилася у дзеркало заднього огляду. Її довгасте обличчя було втомлене, вона постійно шморгала носом, а світле волосся, яке вже спадало аж на плечі, давно пора було підстригти. Вона не хотіла відрощувати волосся. Завтра поїде в перукарню і попросить підрізати коси.

Віра зітхнула. Тут лише її дихання порушувало фантастичну тишу. Ця бездонна порожнеча вже починала діяти їй на нерви.

Крізь лобове скло видно було стовпи диму, що здіймалися над вершинами. Інші. Тридцять чотири особи жили в трейлерах, фургонах чи модульних будиночках навколо покинутого хутора. Люди з синдромом електромагнітної гіперчутливості, як і вона. Люди, чий організм більше не може переносити електромагнітних хвиль і полів, пов’язаних із WiFi і навіть із мобільними телефонами. Симптоми були жахливі: постійний шум у вухах, невиліковний псоріаз, безсоння, але передусім — ви­снажливі мігрені, яких не могли погамувати жодні ліки чи процедури.

Деякі з цих людей, перш ніж потрапити на цю нічийну землю, намагалися оббити своє колишнє житло спеціальними ізоляційними матеріалами або одягати шолом, зроблений зі смоли, яка мала захистити мозок від невидимого випромінювання. Вони перепробували все, аби тільки цей кошмар припинився. Але ніякі хитрощі не спрацювали. З усіх досліджень електромагнітної гіперчутливості, проведених Всесвітньою організацією охорони здоров’я, жодне не виявило, що в цьому винні хвилі.{5} Не було винайдено лікування, не проводилося майже ніяких досліджень. І навіть пошук рятунку в нечисленних місцях Франції, де не було покриття мобільним зв’язком, не вирішував проблеми. Адже держава прагнула викорінити «білі зони», щоб дати змогу кожному користуватися інтернетом і стільниковим зв’язком.

На щастя, кілька організацій та асоціацій боролися за права таких людей, зокрема й ця — «За межами хвиль», яка поставила собі за мету відбудувати хутір, розташований у так званій електромагнітній пустелі (такою пустелею хутір був завдяки рельєфу місцевості й повній відсутності людської діяльності в радіусі п’ятнадцяти кілометрів навколо) — і перетворити його на життєздатне екопоселення для близько ста осіб із синдромом гіперчутливості.

Планувалося навіть розвивати бізнес, ідея якого полягала в тому, щоб здавати в оренду «зелені гостьові будиночки» втомленим стресами цивілізації відпочивальникам, які вирішили на кілька днів сховатися від усіх форм зв’язку з рештою світу.

Віра була однією з тих гіперчутливих страждальців, які з ранньої весни до середини осені допомагали будівельникам в обмін на тимчасовий дах над головою і зарплатню. Своєрідна подоба соціального й професійного життя, яке тривало тільки тоді, коли стояла гарна погода. Але взимку життя на майданчику завмирало, його немов поглинала темрява. А бідолашні люди з синдромом гіперчутливості до електромагнітних хвиль — колишні керівники, вчителі, банкіри, чиє сімейне життя було зруйновано — зачинялися у своїх тісних домівках, бо їм більше нікуди було йти.

Ліс був їхнім простором свободи.

І найстрашнішою в’язницею.