Лабіринти

52

Темрява спустилася набагато раніше, ніж сподівалася Віра. Вона пройшла тільки половину дороги до свого шале. Кристали снігу виблискували, аж доки світло згасло, довгасті тіні ялин зникли, і поступово рожевий колір неба уважив місце чорній армії пітьми. Лише боязкий молодик сяяв на сході, вкриваючи зловісний пейзаж тоненьким шаром тьмяного світла.

Віра зібралася з духом. Ці фізичні муки здавалися їй значно тяжчими за те, що вона здатна витримати. Але мусила рухатися далі. Вона знала, що це необхідно для виживання. Тим паче, що ноги добряче мерзли, незважаю­чи на кілька пар шкарпеток. Губи потріскалися. М’язи боліли й пекли, перетворюючи кожен крок на випробування. Піт змочував одяг і ставало ще холодніше. Вона вмирала від спраги, але про пиття не могло бути й мови.

Світячи налобним ліхтариком, вона шукала флуоресцентні червоні позначки, які вкажуть їй правильний напрямок. Це тривало без кінця. Червоні позначки, стовбури. Червоні позначки, стовбури. У звичайному світі в лісі шелестіли б дерева, лунали б крики тварини, пташиний спів, шепіт листя чи плескіт струмка. Але тут усе було зовсім не так. У цьому ворожому всесвіті мороз ловив у пастку все, що натякало на життя, аж до пари, яка виривалася з її хрипкого горла. Віра була ідеальною здобиччю. Але знала: якщо зупиниться хоча б на хвилину — холод поглине її.

Вона вже думала, що не дійде, але нарешті дісталася роздоріжжя, де флуоресцентна розмітка з червоної змінилася на рожеву. Праворуч — хутір, за двадцять хвилин ходу. Ліворуч — її шале, за десять хвилин. Найтяжче позаду. Вона повернула ліворуч і помітила глибокі сліди, що ішли в тому напрямку. Нахилилася, щоб роздивитися: зигзаги. Ворог повернувся. І йшов тут зовсім недавно.

Віра зауважила, що незнайомець топтався на перехресті. Мабуть, він побачив її сліди на іншій стежці, але вирішив іти своєю дорогою. Це означало, що він — у неї вдома. Чекає. І тепер це був не просто голос у її голові. І не вигадка. Монстр — там. Об’єкт її кошмарів. Той, хто став причиною усіх її нещасть.

Віра негайно вимкнула ліхтар. Місячного світла достатньо, щоб бачити дорогу. В абсолютній лісовій тиші їй здавалося, що хрускіт снігу під ногами чути аж на край світу. Проминувши звивину дороги, раптом побачила вдалині відблиски полум’я у грубі, що танцювали у вікнах її шале. З димаря валив густий білий дим. Її не було більше семи чи восьми годин. Дрова не горіли б так довго. Тож тепер сумнівів не лишилося: він — там, у її оселі, і він розтопив грубу.

Віра зняла снігоступи й залишила їх біля дерева. Перш ніж стежка стала спускатися, жінка помітила попереду чорну фігуру, яка, здавалося, пливла над снігом. Подумала, що то, можливо, якась тварина, але невдовзі зрозуміла, що це неможливо. Тут немає ніяких тварин. І та фігура не рухалася. Віра завагалася, а потім повільно рушила вперед.

Підійшла ближче. Невже її мозок знову кепкує з неї? Знову трикляті галюцинації? Але ні, вона не марила. На вертикально поставленій колоді стояла бичача голова. Вона була велетенська, ніздрі були вкриті інеєм, очі замінені скляними кульками, величезні закручені роги спрямовані до неба. Віру ледь не знудило, коли вона штурхонула голову ногою, та хитнулася і впала, відкриваючи огидне видовище — видовбаний усередині до кіст­ки ­череп.

Потім перед її очима промайнули Мінотавр, гігантський лабіринт, намальований пензлем, який вона тримала в руці. Вона побачила обличчя, що схилилися до неї, і чоловіка в кепці.

У спалаху, якого вона не змогла розшифрувати, побачила моторошні тіла, з яких зняли шкіру. Почула клацання котушки з плівкою — характерний звук, коли плівку ставлять у кінопроєктор. І пазл зі звуків та образів з тріском обірвався, зануривши Віру в безодню запитань. Спогади про минуле життя хаотично бликали перед очима, виринаючи біля воріт її свідомості. Вони чекали свого часу, щоб вирватися назовні, але щось заважало їм переступити поріг…

Жінка дивилася на своє шале. Монстр, мабуть, сидить біля вікна і чекає, доки вона повернеться — так само, як і вона, стривожена, чекала, що ось-ось прийде Зофія Енриш. Вийняла з кишені ножа й зубами розкрила його крижане лезо. У товстій рукавичці з хутряною підкладкою ця зброя здавалася насмішкою, але це краще, ніж нічого. Звичайно, вона була налякана, навіть нажахана, і, незважаючи на біль і виснаження, все всередині неї кричало, що треба повертати назад, іти на хутір, кликати на допомогу. Але їй потрібні були відповіді. Зустрітися з цим чоловіком віч на віч і зрозуміти, якої шкоди він їй завдав.

Вона вирішила, що божевільний, який поставив голову на колоду, не міг побачити її у темряві. Тому зійшла зі стежки й заглибилася у ліс, щоб обійти будинок. Кілька разів перечепилася, провалювалася у ями, ковзалась на камінні, прикиданому снігом. Майже вибилася з сил, аж нарешті до неї долинув гул генератора. Мабуть, почула б раніше, але своїми зітханнями й стогоном заглушала його шум. До туалету доповзла вже геть знесилена. Перевела подих і роззирнулася.

Як тільки зібралася з силами, підняла лезо й різко кинулася до дверей, розраховуючи на ефект несподіванки. Висока чоловіча постать стояла позаду неї, сховавшись у тіні біля радіостанції, над її шаховою дошкою. Віра заціпеніла.

— Ти не уявляєш, як я скучив за нашими іграми…

Цей голос… Їй мовби встромили голку в мозок. Віра відчула, як по стегнах розтікається приємне тепло. Біля її ніг утворилася калюжа. Їй довелося схопитися за ручку дверей, щоб не впасти.

Тієї миті чоловік обернувся. Під його очима, захищеними густими чорними бровами, залягли темні кола. Ці очі зруйнували греблю її свідомості і випустили на волю бурхливий потік спогадів, що їх вона придушувала місяцями, роками.

Він направив на неї пістолет і вистрілив.