Лабіринти

2

При світлі настільної лампи Лізанна дописувала статтю про несправний залізничний переїзд в Уасселі, який став причиною зіткнення вантажного поїзда з трактором, заблокованим шлагбаумом. Жахлива аварія, в якій, на щастя, обійшлося без жертв: фермер встиг вискочити з кабіни, а локомотив ударив трактор ззаду, тож наслідки не стали катастрофічними. Перечитавши статтю, журналістка надіслала виконане завдання на сервер редакції «Нормандського вісника» й зателефонувала своєму шефові, щоб перевірити, чи все в порядку перед тим, як відправити її до друку.

— Що ж, це не те щоб зразок високої літератури, утім, жанр газетної статті такого й не передбачає, — сказав він. — Добре, що тобі вдалося записати свідчення того тракториста. Ти нагнала на нього страху, а це головне. Бракує тільки інформації про причину, чому шлагбаум так раптово опустився. А шкода!

— Завтра дізнаємося більше. Грегорі далі працюватиме над цією справою. Я надіслала йому номер свого контакту в Національній компанії французьких залізниць.

— Добре. Тим часом ми опублікуємо статтю в такому вигляді, як є, і подивимося, що буде далі. А як просувається робота над твоєю великою статтею про людей з електромагнітною гіперчутливістю? Зможеш здати її за два тижні?

Щомісяця «Нормандський вісник» публікував додаткові «спеціальні матеріали» на десяти сторінках. Для написання статті до наступного спецвипуску Лізанна вивчала історію чоловіка із Мон-Сент-Еньяну, який жив забарикадований у своєму будинку, в своєрідній клітці Фарадея, бо не міг більше витримувати електромагнітних хвиль і тепер не здатен був вести нормального способу життя. Вона зовсім випадково дізналася про існування людей, які потерпають від електромагнітної гіперчутливості, й почала глибоко вивчати цю тему.

— Усе гаразд, не хвилюйся. Ти отримаєш статтю вчасно.

— Прекрасно! Що ж, у такому разі я більше тебе не затримую. Хай тобі щастить найближчими днями!

Лізанна подякувала, поклала слухавку й пішла збирати валізу в завтрашню поїздку.

Після переїзду до Руану вона ще жодного разу не повернулася до свого будинку в Ле-Меніль-Амело, що за дві години їзди на північ від Парижу. Проникнення в її оселю і пограбування стало таким шоком, що вона вирішила взагалі переїхати з міста, водночас поховавши свою коротку кар’єру незалежної журналістки. Певний час вона намагалася працювати на себе, але швидко зрозуміла, як важко продавати свої твори. Замовлення надходили рідко через брак бюджету в редакціях, а також через те, що в нинішні часи інформацію треба обробляти негайно, подавати її швидко й ефектно. Передусім новини мають викликати ажіотаж.

Тож після того, як до її будинку вдерлися невідомі, вона змирилася, покинула все і знайшла більш спокійну роботу в Руані. «Нормандський вісник» саме шукав репортера для висвітлення місцевих подій. Тобто всіляких маловажливих новин на зразок «загубився пес». Великої слави такими статтями не заживеш, але це забезпечувало їй зарплатню і, найголовніше, давало змогу жити подалі від Ле-Меніля. Тепер вона винаймала квартиру на околиці Руану. І їй було там добре. Настільки добре, що всього за три місяці після переїзду вона вирішила: настав час раз і назавжди залишити в минулому своє попереднє життя. Навести лад в успадкованому від батьків будинку й звернутися до агентів з нерухомості, щоб виставити його на продаж.

Рано-вранці наступного дня вона приїхала в Ле-­Меніль. Маленьке містечко було затишне, хоча й розташовувалось надто близько до міжнародного аеропорту імені Шарля де Голля. Тут люди прокидалися й засинали під звуки зльоту літаків. Будинок стояв осторонь, оточений кипарисами, за футбольним стадіоном, трава на якому побіліла від вранішнього морозу. Найближчі сусіди були дуже далеко. Лізанна припаркувала свій кабріолет на під’їзній доріжці, спорожнила повнісіньку поштову скриньку, і з острахом вставила ключ у замкову шпарину. Пограбування сталося одного вечора, коли вона була на пробіжці. Зловмисники проникли через задній двір, перевернули все догори дном, від підвалу до горища. При цьому все, що вони ­знайшли — ноутбук, гаманець і телефон.

Чималий шар пилу вже вкрив кахлеву підлогу. ­Деякі меблі досі були перекинуті або стояли криво. Злодії навіть порозбивали склянки й порцеляну з серванта. За кілька днів після приїзду поліції Лізанна замінила вікно, через яке вдерлися злодії, і вирушила до свого нового життя, залишивши в будинку все як є.

Відтоді це місце викликало у неї мурашки по шкірі. Вона більше ніколи не змогла б тут жити. І все ж таки цей будинок — одна з останніх речей, яка пов’язувала її з батьками після тієї жахливої трагедії, яка забрала їхні життя п’ять років тому. Часом на залізничних коліях застрягали трактори. А часом переповнені автобуси, у яких відмовили гальма, опинялися на дні урвища. Серед тих нещасних пасажирів, які загинули миттєво, були її батько й мати. Такі дві, здавалось би, однаково неймовірні події, але вони щодня заповнювали газетні шпальти. Лізанна добре це знала.

У будинку було надзвичайно холодно. Дівчина уві­мк­нула котел і поклала сумку в своїй кімнаті нагорі. І тут невідомі зайди все обшукали. Гардеробна, ліжко, ванна кімната… Навіть дзеркало було розбите. Молода жінка дивилася на своє відображення. Розбите на друзки обличчя: одне блакитне око вище за інше, чудернацький ніс, викривлений рот. Кошмарне обличчя, яке, щойно вона поворухнулася, почало спотворюватися, аж доки її губи відкотилися назад і оголили ясна. Лізанні раптом перехопило подих, мовби якась рука зсередини схопила за горло й намагалася задушити. Дівчина закричала й нажахано відсахнулася.

Кинулася вниз, увімкнула телевізор. О, саме музичний канал. Зробила звук якомога гучніше. Їй потрібен шум.

Чудовисько, що випливає з безодні, оце відчуття, ніби рука виповзає з глибини її тіла, задуха… Уже не вперше з нею таке. А ще були спогади про минулі події, які ставали дедалі розпливчастіші. Лізанні доводилося постійно зосереджуватися, щоб пригадати певні речі, імена…

Поки будинок прогрівався, купила в місцевому магазині коробку заморожених запіканок. Покупки, як і її округлі стегна й щоки, свідчили про залежність від нездорової їжі. Повернувшись, Лізанна звернула увагу на цілу гору пошти зі скриньки. Оформлення документів, рахунки, повідомлення про вручення рекомендованих листів. Вразив уміст одного з конвертів: їй пропонували подовжити квартальну оренду абонентської скриньки в поштовому відділенні в Ам’єні, термін якої закінчувався за тиждень. Абонент­ської скриньки?! «BP144, Лізанна Барт, Ам’єн». Але вона ніколи не орендувала ніякої абонентської скриньки!

Лізанна зварила собі каву, підсолодила її двома шматочками цукру й зателефонувала до поштового відділення. Співробітник на тому боці телефонної лінії підтвердив, що абонентську скриньку було орендовано на її ім’я майже три місяці тому. Лізанна спершу подумала, що йдеться про тезку, але, за словами її співрозмовника, адреса, вказана в контракті, справді була її — у Ле-­Менілі. Поклавши слухавку, дівчина була геть спантеличена. Вона ніколи не бувала в Ам’єні. Мабуть, сталося якесь непорозуміння…

Не зволікаючи, вона пішла до місцевого відділення в Ле-Менілі, щоб забрати рекомендований лист зі своїм новим водійським посвідченням і свідоцтвом про реєстрацію, про викрадення яких вона подала заяву одразу після пограбування. Забігла до мерії Гуссенвіля, щоб забрати своє постійне посвідчення особи, і, проковтнувши бутерброд, вирушила в напрямку Ам’єна. Треба було розібратися з тією абонентською скринькою.

Діставшись туди, зустрілася зі співробітником, з яким раніше говорила по телефону. Той показав їй договір, який вона нібито заповнила й підписала. Лізанна намагалася зберігати самовладання: це був не її почерк і не її підпис. Очевидно, що хтось видавав себе за неї.

— Мені так незручно! Зовсім вилетіло з голови, — збрехала вона, повертаючи йому документ. — І, звичайно ж, я гадки не маю, де мій ключ. Можна мені якось отримати доступ до своєї скриньки?

Чоловік здивовано подивився на неї, глянув на посвідчення, яке вона простягла, і понишпорив у шухляді.

— З вас буде стягнуто штраф за загублений ключ, — пробурчав.

Він підвів її до стіни абонентських скриньок, розблокував комірку номер 144 і повернувся за свою стійку. У маленькій комірці Лізанна знайшла коричневий конверт. Товстий. Без печатки. Його просто залишили там. У горішньому кутку нашкрябана нашвидкуруч адреса: «Атіс-Монс, Промислова набережна, 34».

Співробітник пошти помітив її розгубленість, коли вона повернулася до нього з пакетом у руках. Вона попросила ще раз показати договір, сфотографувала його, заплатила десять євро за загублений ключ, і повідомила, що не подовжуватиме оренди скриньки. Потім повернулася до своєї машини. Їй потрібен був спокій і тиша.

Не було жодних сумнівів, що саме та людина, яка орендувала цю абонентську скриньку під її іменем, написала адресу на конверті і, за логікою речей, опустила конверт у скриньку. Але коли? І головне — чому? Лізанна переглянула сторінки договору: оплата готівкою, у графі для номера мобільного телефону нічого не написано. Інакше кажучи, вона не мала змоги вийти на слід самозванки.

Дівчина розірвала конверт і вийняла з нього маленький ключик та круглий чорний пластиковий футляр з наліпкою, на якій було написано номер телефону. Коробка — з тих, на яких угорі завжди однакові написи: «Film H. C.»

З острахом вона відкрила кришку футляра.

Усередині лежала бобіна.

Восьмиміліметрова кіноплівка.