Лабіринти

33

Хоча їй дедалі важче було уявляти зовнішній світ за межами своєї в’язниці, Жулі не забула, як раніше святкували Різдво в її родині. Із шести років у перші вихідні грудня тато водив її у таємне місце, де росли молоді ялинки. Він називав це «оленячим садом». Вона вибирала деревце, яке їй найбільше подобалося, і вони разом його спилювали. Коли поверталися додому, мама приносила з горища коробки з ялинковими прикрасами та гірляндами. Завжди ті самі іграшки, можливо, вони вже їй трохи набридли, але мали свій шарм і повертали Жулі до найприємніших спогадів дитинства. Потім вони втрьох прикрашали ялинку. Грудень, безумовно, був найкращим місяцем року. Сніг перетворював прогулянки в лісі на чарівну казку. Вулиці освітлювали ліхтарі, а люди сяяли від щастя…

Нині ж замість снігу — тільки сіра одноманітна підлога. Стіни з чорного поролону закривали їй обрій. Оте «щасливого Різдва» тільки завдало Жулі зайвих страждань. Як її Різдво могло видатися щасливим? Таких слів, як «щастя», «радість», «усмішка» і «тепло» більше не бу­ло в її лексиконі. Більше дев’яти місяців вона ходила по цих двадцяти квадратних метрах. Сама-самісінька. Калеб Траскман навіть не повідомив, коли було двадцять друге вересня — день її народження. Їй виповнилося вісімна­дцять років…

Цей нелюд письменник Траскман украв її історію, її особистість, вона була його чистою сторінкою, на яку він виливав свої хворі одержимості. Невидимку — ось що він з неї зробив. Її більше ніколи не знайдуть. Минуло вже так багато часу. Можливо, її вже навіть перестали шукати. Мабуть, усі думали, що вона мертва, і хіба колись випадково знайдуть її тіло, поховане десь у саду.

— Ні!

Вона схопила рацію, натиснула на кнопку і піднесла до губ.

— Слухай уважно, виродку! Мій батько ніколи не перестане полювати на тебе, чуєш мене? Того дня, коли ти цього найменше очікуватимеш, він постукає у твої двері! І ти за все це заплатиш! Ти гнитимеш у в’язниці! Ти ді­знаєшся, як це — сидіти під замком.

Вона поклала рацію, не чекаючи відповіді від цього покидька. Він, безумовно, все почув, і це було найголовніше. Навіщо він припер цю довбану шахівницю? Сподівався, що вона йому ноги цілуватиме? Що буде йому вдячна? Стрімким рухом вона перевернула потворний помаранчевий стіл, і всі фігури попадали додолу.

— Поцілуй мене в дупу! Я тебе не боюся!

Вона жбурнула рацію в найближчу стіну. Та відскочила від поролону й упала на долівку, не розбившись. Криза минула. Дівчина лягла на ліжко, заспокоїлася, і вже шкодувала, що саме так виказала свій гнів. Вона не відчувала цього внутрішнього вогню вже кілька місяців. Проте він незгасно горів глибоко всередині. Це була її найпотужніша зброя, і вона мала тримати її при собі. Гнів підтримував її життя, змушував думати, давав їй цілі. Гнів спонукав лева намагатися втекти з клітки за найменшої помилки наглядача.

Тепер Калеб усвідомлював її рішучість, її гнів. Приходячи сюди з тієї чи іншої причини, він був так само обережний, як і першого дня. Знову знадобляться тижні, щоб приспати його пильність. Але Жулі присягнулася собі: вона втече. Уся її енергія, увесь її розум тепер будуть зосереджені на цій єдиній меті, яку вона майже втратила з поля зору.

Звісно, на знак подяки за влаштовану сцену її певний час годували тільки огидними консервами. Жулі їла, навіть не здригнувшись. Вона майже бачила, як Траскман по той бік стіни в своєму кабінеті ходив туди-сюди, наче хижак, з нетерпінням чекаючи, коли вона поставить фігури на дошку й прийме його запрошення зіграти. Їй було цікаво, що він робив в інший час, коли не спостерігав на нею. Може, працював над романом? Може, сюжет роману присвячений долі бідолашної дівчини, яка потрапила в полон до монстра? Вона уявила іронію ситуації: читачі, що обожнюють Траскмана, вважатимуть історію блискучою, а нечисленні журналісти, яким він погодиться дати інтерв’ю, захочуть дізнатися, чи досліджував він цю тему, чи розмовляв з колишніми жертвами викрадень…

Скоро вона зненавиділа консерви, які він подавав їй холодними. Прийшов час здаватися. Тож вона повернула шахову дошку на місце, розставила фігури й розвернула білою стороною до свого ліжка. І взяла рацію, на щастя, ще справну. Всередині пристрою затріщало, коли Жулі натиснула кнопку.

— D2-d4.

Він не відповів. Точніше, відповів не одразу. Почалася психологічна боротьба. Вона змусила його чекати кілька днів, тож і він змусив її чекати. Посеред наступної ночі його глибокий голос пронісся її в’язницею, мов крижаний вітер:

— D7-d5.

Жулі сіла в темряві. Їй здавався дивним цей голос, який ніби впав із неба. Неймовірно, але це було вперше, коли Калеб якось спілкувався з нею. Вона кину­лася до рації і, навіть не бачачи шахової дошки, відповіла: «С4». Ферзевий гамбіт. Якщо Калеб приймав це, то переходив із центру на ферзевий фланг. Або він почне активно захищатися. Атака чи оборона? Жулі довелося чекати до обіду наступного дня, щоб дізнатися: він вибрав оборону.

Шістдесят чотири клітини, на яких дві армії боролися за те, щоб захопити короля супротивника, були настільки ж важливими для молодої дівчини, як коли Спаський і Фішер кинули виклик один одному в розпал холодної війни під час чемпіонату світу з шахів. Вона повинна була перемогти Калеба. Висміяти його. Розчавити його. І все ж вона дала йому виграти менш ніж за п’ятнадцять ходів. Як новачок. Вона почувалася жахливо. Ба більше, що він ніколи не вигравав у неї за часів Сагасу. Розлючена, вона знову вишикувала фігури.

— Давно не грала. Але я ще тобі покажу!..

Минали тижні, по одному-два ходи на день. Вона ніяк не могла взяти гору, почувалась так, ніби в’їжджала на машині в стіну. Може, він і став грати краще, але головна причина полягала в її деградації. Ув’язнення, наркотики, абсолютна відсутність соціального життя — усе це руйнувало її нейрони, хотіла вона того чи ні.

Щоразу, коли вона програвала партію, він замість їжі приносив їй підручники з теорії шахів. І вона чіплялася за них, щоб не піти на дно остаточно. Жулі читала книжки, запам’ятовувала комбінації, рухалася у своєму просторі по діагоналі або прямолінійно, як захисники короля. Вона мусила тримати свій мозок у тонусі, підтримувати всю свою розумову та фізичну пильність.

Із часом партії ставали дедалі довші, складніші, але завжди закінчувалися перемогою Калеба. Він невтомно диктував свої удари, без найменшого слова співчуття, без заохочення, без будь-яких емоцій. Іще один день народження, іще одне Різдво в цілковитій байдужості. У цій герметично закритій кімнаті час, здавалося, ішов в особливому ритмі — повільному шаховому вальсі, безперервній боротьбі білих і чорних. Решта світу перетворилася на пляму в темряві.

А потім настав дивовижний день, коли Калеб Траск­ман помилився на двадцять другому ході. Не груба помилка, але досить слабкий хід, який змінив баланс сил на користь Жулі. Вона раділа: після всіх поразок нарешті йому всипала. Це був, безумовно, найкращий момент її нескінченного ув’язнення.

Незважаючи на те, що була ув’язнена в цих стінах цілу вічність, вона стояла на власних ногах, її голова добре працювала. Коли вибереться звідси, люди не повірять: як така тендітна молода жінка могла бути такою сильною? Як їй вдалося вирватися з лап цієї істоти? Можливо, навіть її в’язницю, її пекло зафільмують журналісти, щоб витиснути з глядачів трохи більше жалю.

Тепер вона мала шанс завдати йому болю. Змусити його спливати інтелектуальною кров’ю. Вона радісно посунула свою фігуру й прокоментувала в мікрофон:

— Я ходжу турою на g8. Ти побачиш, як це — повільно вмирати. Боротися, як бідолашна тварина, і не мати змоги втекти, тому що твій супротивник має перевагу…

Коли вона практично зразу почула клацання замка, пошкодувала про свої слова. Їй доведеться поплатитися за свою зухвалість, так чи інакше.

— Відійди! Сядь на ліжко!

Він наставив на неї пістолет. Був розпатланий, у шкарпетках. Його борода відросла звідтоді, як Жулі бачила його востаннє. Чорні очі гарячково блищали. Вона мовчки підкорилася. Він збирався помститися, у цьому не було сумнівів. Але це не мало значення: вона отримала те, що хотіла. Він міг робити з нею все, що забажав, але він не вкраде її перемоги. Вона була готова.

Усупереч всім очікуванням він підійшов до столу й нахилився до шахівниці. Він стояв так хвилин п’ять, тримаючи одну руку в бороді, насторожений, наче хотів побачити позицію на власні очі. Потім він стиснув губи, поклав свого короля на дошку на знак поразки й подивився на Жулі.

— Молодець.

І вийшов солдатським кроком. Хряснувши за собою дверима. Пізніше тріск радіостанції знову вторгся у її простір.

— Тепер білими граю я: e4. Приготуйся, буде жорстко.

Ніколи раніше Траскман не промовляв так багато слів. Регулярно перемагаючи його, Жулі порушить його внутрішню організацію, його логіку панування. Відтепер вона має діяти хитро. Бути терплячою. Плести свою павутину. Змусити його говорити. Змусити його повертатися сюди. Зламати його недовіру.

І їй це вдалося. Невдовзі їхній обмін повідомленнями через рацію вже не обмежувався короткими літерами й цифрами. Калеб коментував її ходи, погрожував, насолоджувався, коли вона розкривала його плани. Жулі зосередилася на тому, щоб хитрістю підтримувати розмову. Вона дякувала йому, лестила, але не занадто, і час від часу провокувала.

Коли Жулі завдавала нищівного удару й перемагала, Калеб приходив. Він приніс крісло й іноді довго сидів у ньому, вивчав позицію. Він совався, хитав головою і розмовляв з нею. Звичайно, завжди про шахи, але язик у нього розв’язувався. У такі моменти він здавався людиною. Він навіть перестав носити пістолет. З ліжка, яке їй було заборонено залишати, Жулі бачила на його шиї шнурок, на кінці якого висів пульт дистанційного керування. Цей пульт був її перепусткою на свободу.

Ці можливості не триватимуть вічно. Імовірно, Калеб Траскман працював над своєю майстерністю гри в шахи так само, як і вона, і зрештою гратиме ще краще. Він також міг перервати партію без особливої причини або знову впасти в параною, яка нашіптувала йому ніколи не розлучатися з пістолетом. Тому їй треба було діяти якомога швидше. Але як? Кинутися до нього? Вона вже мала гіркий досвід, це не спрацювало. Якщо вона не знайде чогось, чим можна його поранити, нічого не вийде. Вона пильно придивлялась до всього, що бачила. Оцінювала крісло, стіл, шахівницю, навіть механізм зливного бачка — ніщо не здавалося достатньо міцним, щоб завдати шкоди Траскману. А пружинна основа ліжка була надто важка, її вона не могла підняти. Жулі не бачила ніякого рішення, і це зводило її з розуму.

Одного разу ввечері біля її ліжка затріщала радіо­станція — Калеб натиснув на кнопку розмови. У темряві вона очікувала, що він повідомить про свій хід, але чула тільки його дихання. Він шморгав носом, схлипував… плакав?.. А потім раптом пронизливо закричав, так довго й страшно, що Жулі аж похолола.

Після крику почулися звуки кроків. Потім скрегіт ніжок стільця і шелестіння паперу. Жулі встала. Пішла вздовж задньої стіни, приклавши рацію до вуха. Він був прямо за стіною. Напевне зараз пише. Занурюється у морок нової зловісної історії. Дівчина чула його бурмотіння, але не могла розібрати слів.

Раптом вона знову почула скреготіння стільця. Знову кроки. Важке дихання. І його голос вирвався назовні, сповнений глухої злості:

— Ти слухаєш?!

Він начебто не міг її чути, доки вона не натиснула кноп­ку. Але розсудливість підказувала, що Жулі має бути обережна.

— Ти чуєш, суко?

Його дихання ставало дедалі голосніше. Звук із рації раптом припинився. Тривога! У паніці вона вимкнула рацію і поклала біля шахівниці. Ледве встигла залізти під ковдру, коли двері відчинилися. Темна постать Калеба Траскмана з’явилася у неї за спиною. Сильний запах алкоголю. Паралізована, вона непорушно лежала обличчям до стіни. Він відійшов і повернувся з радіостанцією.

— Ти ж підслуховувала?

Жулі аж підскочила, коли рація з гуркотом упала на підлогу. Мимоволі обернулася. Калеб Траскман освітив ліхтариком її обличчя.

— Чого ти ще від мене хочеш? — озвалася.

Обличчя Траскмана спотворила гримаса гніву. Він схопився за голову, похитуючись. Жулі мала скористатися нагодою, але не могла поворухнутися. Кат схилився над ліжком і здавався просто велетнем. Раптом він ударив її в живіт, так сильно, що всі нутрощі ніби вибухнули.