Лабіринти

30

Книжка «Сенонес» вийшла невдала. Деякі елементи історії взагалі не тулилися докупи. Жулі швидко відчула, що Калеб Траскман сам потрапив у пастку занадто заплутаного сюжету. Якщо перша половина ще була більш-менш читабельна, то друга з кожним рядком ставала дедалі гірша. Забагато смертей, безпідставного насильства, збігів обставин, аж до неймовірного фіналу, який викликав гірке розчарування, з яким читач і перегортав останню сторінку книжки.

— Я не винна в твоєму провалі! — вигукнула вона, коли вже дочитувала. — Я мала право не їхати з тобою! І чого ти від мене тепер хочеш? Чого ти хочеш?!

Він ніколи не розмовляв з нею, хіба що наказував їй не рухатися, коли заходив у її в’язницю. Його короткі візити зводилися до того, щоб забрати свій клятий лабіринт і прикріпити новий, озброївшись пістолетом із дроти­ками для підшкірних ін’єкцій, який він весь час наставляв на неї. Тепер він вживав багатьох заходів обережності, що межувало з параноєю. Одного разу Жулі наважилася порушити його наказ. Підвелася з ліжка, ступила два кроки в його бік і підняла руки.

— Ну? Стріляй! Стріляй у бідолашну беззахисну дівчину!

І він холоднокровно натиснув на курок, на його обличчі не було абсолютно жодної емоції. Жулі побачила, як стріла впилася їй у груди. Коли вона прокинулася, то з жахом побачила, що він зголив її волосся, її прекрасне світле волосся. Він відібрав усе, що в неї залишилося від її попереднього життя.

Її перемоги над дедалі складнішими головоломками, які приносив її мучитель, покращували умови ув’язнення. Натомість невдачі призводили до погіршення. Іноді вона не знаходила розв’язку або припускалася помилок у пошуках. Тоді Калеб Траскман забирав мило, шампунь чи ковдру. Єдиний спосіб для Жулі відновити своє право на них — здолати випробування, які він нав’язував їй з регулярністю метронома.

Йому не потрібен був «напівв’язень». Він штовхав її до межі, і вона приймала бій. Лють підтримувала в ній життя. Незважаючи на свою надзвичайну обережність, Калеб Траскман колись зрештою схибить. Скажімо, спіткнеться об дошку і з його рук випаде пістолет. Або забуде зачинити двері тим своїм клятим пультом. І тоді вона опиниться поруч, готова вирватися з цього пекла.

Тим часом вона «виграла» серед усякого іншого віник і совок, а згодом — швабру, губку та інші господарські товари. Її найбільші винагороди. Щоранку, стоячи на колінах, вона витирала пил у кожному кутку своєї в’язниці. Перед вечерею прибирала засобом для миття, щоб лінолеум завжди сяяв і пахнув чистотою. Вона витрачала багато часу, витираючи всі краплі води з раковини. Усе мало бути бездоганним. Це стало її нав’язливою ідеєю.

Її павук досі висів під ліжком, живий-живісінький, і Жулі намагалася не потривожити його. Що ж до фотографії Ноемі, бідолашної дівчини без шкіри, Жулі більше не хотіла її бачити, але відмовилася викинути, вважаючи, що вона колись може знадобитися поліції. Тож вона поклала її під матрац. Часом уночі уявляла батьків Ноемі. Їм теж довелося її шукати. Вони теж, мабуть, досі зберігали надію знайти її. Коли Жулі вийде звідси, подбає про те, щоб вони дізналися правду, хоч би яка страшна вона була. Вони мали право знати й оплакати свою дочку.

Думаючи про момент, коли повернеться на свободу, вона систематично задавалася питанням, який вигляд матиме. У неї було відчуття, що вона добряче схудла. З моменту викрадення у неї жодного разу не було місячних — уся її гормональна система була в штопорі. Її нігті ламалися, як пластик. Якщо додати до цього волосся, яке ледве почало відростати — мабуть, її неможливо було впізнати. Вона часто просила дзеркало. Їй хотілося побачити себе, хоч раз, довести собі, що вона досі існує, щоб не втратити себе назавжди. І тоді її відображення могло б скласти їй компанію, вони розмовляли б між собою. Але Калеб Траскман проігнорував її прохання.

Якось увечері на таці з’явилася книжка, і їй не довелося для цього розв’язувати головоломок. «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо. Тоді її охопило почуття безмежної вдячності до свого мучителя. Незважаючи на всі жахи й психологічне насильство, що він їй заподіяв, цей чоловік міг бути не таким уже й поганим. Він теж був дитиною. Невинною істотою, чоловіком, батьком. Жулі пригадала, як він пояснював їй у шале біля Чорного озера, що здебільшого злочинна поведінка бере свій початок у дитинстві. Інцест, жорстоке поводження, приниження… Можливо, у нього було жахливе дитинство? Можливо, у глибині душі він не був геть зіпсованим, може, в усьому винні його батьки?

Так чи інакше, книжки незмірно покращували її повсякденне життя. Незалежно від того, були це любовні, пригодницькі чи історичні романи, дослідження мистец­тва, живопису, скульптури чи шахів — їй зараз підходило все. Вона занурилася в книжку «Таємниця Iндiанського острова» і прочитала її кілька разів, бо їй подобалася історія та персонажі, яких уже знала напам’ять. Іншим разом вона була Уліссом, капітаном Немо, Білим Іклом. Літала з країни в країну й долала віки. Вона займалася самоосвітою, кожну годину використовувала для навчання. Зокрема, подумки працювала над шаховими партіями. Протистояла іменитим суперникам: Каспарову, Фішеру, Спаському, відтворюючи знамениті поєдинки.

Жулі захоплювалася шедеврами Караваджо та Гої. Завдяки їхнім інколи нестерпним витворам виявила, що вони також переживали муки. Сатурн, картина Гої, на якій цей велетень із виряченими очима розриває на частини людину — а ця людина не хто інший, як його власний син — і пожирає його, дуже вразила її. Особливо коли прочитала, що художник намалював цю потвору на стіні своєї їдальні. Чому? Чому мистецтво було здатне врятувати людей так само, як і кинути в безодню? Хтось пройшов шлях від депресії до генія за два помахи пензля, хтось себе зцілив у процесі творчості. Перш ніж поринути ще глибше. Чи Калеб шукав у цих книжках, які він їй дав, виправдання своїм власним нав’язливим ідеям?

Книжки завжди з’являлись увечері — перед тим, як вимикали світло, бо, звісно, завжди мало бути якесь збочення. Тож у неї з’явилася звичка тупцювати перед віконцем, як дитина біля дверей магазину іграшок. І коли на таці була лише її страва, вона протестувала. Суто принципово. Очевидно, це нічого не міняло. Калеб Траскман ухвалював рішення моментально. Одного разу він навіть зайшов, почорнівши від злості, і забрав усе, що дав їй. А потім кидав книжки знов у віконце, як господар, який дає ласощі своєму улюбленцю. Також він «пригощав» її детективними романами на понад п’ятсот сторінок, з яких виривав останній розділ…

Садизм? Захворювання? Вона не могла зрозуміти, що це. Утім, результат був той самий: контроль, який він мав над нею, повільно руйнував її настільки, що одного ранку вона вже не мала сили встати. Заради чого? Навіщо ходити, їсти, дихати? Навіщо приносити йому таку насолоду — бачити її страждання? Вона вже нічого не відчувала. Ні страху, ні суму. Він міг робити з нею, що забажає, дозволити їй померти, забрати всі книжки, їй було байдуже. Якщо була їжа, вона їла. Коли він її позбавив, залишалася бездіяльною, лежала на боці, більшу частину часу дрімаючи. Вона пережила пекло голоду, і якщо їй доведеться пройти через це знову, щоб усе закінчилося, вона була готова.

І ось одного разу біля склянки води з’явилися зелені таблетки. Стан, який викликали ці препарати, виявився таким приємним, що Жулі миттєво стала залежною від них. Вона назвала їх своїми «чарівними горошинками». Невдовзі вона вже кидалася по них. За тиждень, якби довелося, вона проповзла б через тунель, повний лайна, аби тільки отримати дорогоцінну дозу.

Під впливом цього наркотику, про який нічого не знала, вона більше не помічала плину годин, перестала думати, навіть не відчувала потреби читати — все одно не змогла б зосередитися. Їй вистачало пройти кілька кроків, протерти й без того чисту підлогу (як вона могла її забруднити?), погратися зі своїм павуком — і день закінчувався. Уночі вона спала без задніх ніг. Довгий глибокий сон без кошмарів. Можливо, Калеб Траскман у цей час приходив до неї, але це не мало значення, бо вона цього не усвідомлювала.

Коли одного ранку побачила, що чарівних горошин немає, вона сказала собі, що це, либонь, просто якась помилка. Скоро все буде гаразд. Потім у її мозок закрався сумнів. Знервована, вона почала ходити туди-сюди між своїм ліжком і коридором, гризучи нігті до крові. «Не роби цього, виродку, не роби цього», — шепотіла вона.

— Я тебе вб’ю! — крикнула Жулі, охоплена люттю, коли не отримала таблеток і в обідній час.

Увечері горошинки теж не з’явилися. Тоді вона щосили жбурнула свою тацю в двері. Ще не вимкнулося світло. Жулі розтрощила дошку для завдань, схопила ватні палички й заходилася встромляти їх у дірки. Їй не вдалося ні на міліметр зрушити поролонові затички.

— Мерзотник! Де ти?!

Вона була готова кинутися на нього, видряпати йому очі. Коли настала темрява, вона порвала кожну газетну статтю, до якої змогла дотягнутися. Її дії були божевільні. Безладні.

Вона хотіла випотрошити Калеба, розірвати його на шматки.

Знесилена, Жулі нарешті опустилася на ліжко, притиснувши долоні до вух. Вона тремтіла від холоду, струмінь льоду вливався в її жили, а наступної миті в її животі спалахнув вогонь. Пів ночі вона корчилась від болю і спазмів і блювала так, аж здавалося, що виблює всі нутрощі. На стелі скреготів вентилятор. Вона переживала жахливу ломку.

Наступного дня вона сиділа біля стіни, або повзала на чотирьох, або лежала на землі, стискала пальцями поролон і благала сон прийти.

— Кепський був день. Завтра буде ще важче. А потім стане краще.

Перед її очима з’явилися чорні шкіряні черевики. Жулі спробувала схопити ката за ноги, але він уже зник. Дів­чина дивилася на свою долоню — вона ніби відірвалася від тіла й самостійно пливла. Дівчина загорнулася у ковдру. Її зуби цокотіли. Лоб був мокрий від поту. Над нею щось гойдалося: фігура, яка, здавалося, була підвішена на підйомнику, її кінцівки були розірвані на частини, а шкіра зідрана. Ноемі… Під дощем з аркушів роману вона притиснула своє змарніле обличчя до її обличчя. Тихий потойбічний голос лунав у голові, знову й знову повторював: «Забери мене звідси». У своєму маренні Жулі відчула гнилий запах, закричала й заповзла під ліжко. Але й там із захованого портрету на неї дивилася Ноемі. Жулі схопила фотографію і розірвала її зубами. І лише після цього провалилася в забуття.

Вона не могла сказати, скільки часу минуло, скільки ранків спливло, перш ніж ломка закінчилася. Минали дні, до неї нарешті повернувся апетит, і вона прибрала в розгромленій кімнаті. Калеб Траскман, мабуть, виніс те, що зосталося від дошки. Дівчина зібрала розірвані речі в маленький смітник біля раковини. Залізла під ліжко — і з жахом помітила, що від А. Н. Оуен зосталась тільки маленька пляма на підлозі. Тепер вона була сама. Абсурдно було шкодувати якогось там павука, але ця істота була поруч в її біді, і Жулі звинувачувала себе за те, що розчавила його під час нападу божевілля. У певному сенсі вона була нічим не краща за Калеба Траскмана: вона вирішила долю іншої живої істоти…

Щоб забутися, вона знову поринула в книжки. Однієї ночі, доки вона спала, приходив Калеб Траскман, а коли вона прокинулася вранці, знайшла у своїй в’язниці на помаранчевому пластиковому столі радіостанцію і шахову дошку. Тридцять дві фігури, чорні та білі, два табори один проти іншого, готові до нещадної битви. Вона доторкнулася кінчиками пальців до дерев’яних фігур. Вони були красиві, коштовні. Жулі заплющила очі і вдихнула запах лаку для нігтів.

Радіостанція виявилася добротним армійським пристроєм із сірим металевим корпусом та антеною. Користуватися нею було дуже просто: одна кнопка, яку можна було натиснути або заблокувати для тривалих розмов. Піднявши її, Жулі помітила під нею картку. Вона дуже боялася її перевернути.

Написано було каліграфічно. Повідомлення лаконічне: «Щасливого Різдва!».