Лабіринти

19

Генрі Кобб жив у маленькому блоці на четвертому поверсі. Те, що називалося «студентською кімнатою», насправді складалося з основної кімнати з крихітною кухнею, кабінету з односпальним ліжком під вікном, а також окремого санвузла. Стіни обвішані вінтажними кіноафішами із зображеннями картонних летючих тарілок і пластилінових монстрів, як-от «Планета динозаврів», «Цей острів Земля» чи «Жінка з трьома обличчями». А соснові полиці прогиналися під вагою старих камер, плівок та знімального обладнання.

Юнак зачинив за ними двері. Він кинув сумку на підлогу, дістав з холодильника кока-колу й запропонував Лізанні. Вона відмовилася, надто засмучена була, їй нічого не хотілося.

— Я не розумію, — сказав він і показав у бік крісла на коліщатках, запрошуючи Лізанну сісти. — Якщо ви — справжня Лізанна Барт, хто та жінка?

— Не знаю. Очевидно, вона вже певний час прикидає­ться мною… Скажіть, будь ласка, яка вона з себе?

— Я сказав би, що приблизно вашого віку, такого самого зросту, худорлява. Руде волосся по плечі, татуювання на шиї. Думаю, там зображений ловець снів. Очі… не карі, чорні. Нервова, завжди насторожена. Стверджувала, що незалежна журналістка, і в мене не було причин думати, що вона мені бреше. Навпаки, здавалося, що в неї відповідний для цього вигляд: спортивний стиль, маленький рюкзак, одягнена недбало, не дуже уважна до свого вигляду.

— Як ти з нею познайомився?

Він сів на край свого ліжка, обличчям до неї.

— Це було десь півтора року тому, я був на першому курсі й робив дослідження в архіві телерадіопрограм для проєкту про бари тисяча дев’ятсот сімдесятих. Я ходив туди щодня, і вона теж. Ми працювали за сусідніми робочими столами, і зрештою заприятелювали.

Лізанна мовчки кивнула, заохочуючи його розповідати далі.

— Вона працювала над серією статей про насильство в мистецтві, — пояснює Кобб. — Мене підкорили її розповіді про своє дослідження. Це було так цікаво! По суті, дослідження, яке вона проводила протягом кількох тижнів, починалося з розписів печер Ласко і переходило до сучасного етапу — до того, що показують у кінотеатрах сьогодні. І вона порушила питання, чому мистецтво, незалежно від епохи, передає насильство?

Він допив колу й кинув бляшанку в уже повне сміттєве відро.

— Вона планувала досліджувати сучасне мистецтво, скульптуру, літературу й живопис. Гадаю, ви бачили кар­тини Ієроніма Босха чи Френсіса Бекона. Ці деформовані тіла, це знімання шкіри… Надзвичайно жорстокі сцени… Вона обійшла галереї і резиденції художників по всьому Парижу, шукала нові ідеї, хотіла доповнити свій проєкт сучасними творами, менш відомими, але такими ж характерними. Звісно, її інтерес до архіву Національної бібліотеки стосувався сьомої художньої частини. У кожнім разі, хоч би яка була ця сфера, її приваблювало те, як далеко може зайти художник в ім’я мистецтва. Які моральні межі творець здатен переступити, вдаючи, що служить своїй справі…

Він дістав із купи журналів примірник «Mad Movies»{11}, погортав його й вручив Лізанні. Вона зморщилася від фотографій, на яких були зображені жертвоприношення тварин або великий план оголеної аборигенки, проколотої дерев’яним кілком, що стирчав з її рота.

— «Пекло канібалів», — сказав Кобб. — Легендарний повнометражний фільм тисяча дев’ятсот вісімдесятого року. Можливо, ви чули, як ламали списи критики довкола цієї стрічки. З одного боку фільм імітував документалку, зняту камерою на плечі, а з іншого був чистісіньким фільмом жахів з реальними сценами страт. Метою Руджеро Деодато було шокувати громадськість, розтривожити, показати, наскільки кіно може бути оманливим і робити глядача нездатним відрізнити реальність від вигадки. Одні глядачі сприйняли фільм виключно як засилля мерзенних сцен, інші — як геніальний твір. Деодато після показу фільму мав реальні проблем із законом, його звинуватили у вбивствах — настільки достовірний вигляд мало показане на екрані. Зрештою знімальна група мусила представити живих-здорових акторів. Утім, за вбивства тварин режисеру, продюсерам і ­сценаристу дали чотири місяці умовно. А фільм однак визнали над­то жорстоким та натуралістичним, і заборонили до перегляду в багатьох країнах. Саме такі твори вивчала Лізанна… точніше, дівчина, що назвалася Лізанною. Моторошні жорстокі твори, які давали їй змогу дослідити одержимості та муки їхніх авторів.

Лізанна повернула Генрі журнал. Дівчина почувалася ніяково. Виходить, самозванка, яка вдає із себе її, проводила справжнє розслідування, як справжній журналіст. Вона досі нічого не розуміла в цій заплутаній історії, але настав час братися до справи. Вона поклала чорну коробку собі на коліна і відкрила її.

— Розкажіть мені про цю плівку.

Кобб підвівся, мовчки зробив кілька кроків, помітно стурбований.

— Як вам вдалося її повернути? — запитав він напружено.

Лізанна вирішила йому довіритися. Очевидно, цей студент був наляканий навіть більше за неї. Тож вона розповіла йому все від самого початку — аж до наліпки, за номером з якої вона й зателефонувала. Вона також згадала про пограбування, яке сталося приблизно три місяці тому. Для неї було очевидно, що це якось пов’язано з бобіною.

Ввічливо вислухавши, Генрі Кобб виклав теки з сумки на свій стіл.

— Зрозумійте мене правильно… Мені не потрібні неприємності. Наступного тижня в мене дуже важливі іспити, і я повинен добре підготуватися. Ідіть додому, й послухайтеся моєї поради: забудьте про те, що ви знайшли.

— Намагалася забути, але не можу. Уявіть себе на моє­му місці! Мені конче треба зрозуміти, чому ця жінка вдавала мене. Чому я виявилася вплутаною в цю історію? І що в біса означає цей фільм?! Обіцяю, що у вас не буде проблем. Ніхто не знає, що я прийшла до вас. Я була дуже обережна, дзвонила вам з одноразового телефону. Єдиний зв’язок між нами — цей номер на коробці.

Іще не закінчивши речення, Лізанна простягнула йому коробку.

— Хай залишиться у вас. Щойно я вийду звідси, ви більше ніколи про мене не почуєте. Але дуже вас прошу… Мені треба зрозуміти, що до чого.

Запало довге мовчання, під час якого він ніби зважував «за» і «проти». Потім нарешті кивнув. Він схопив коробку й зірвав етикетку, перш ніж повернув її.

— Гаразд. Але щойно я вам усе розповім, дороги ­назад, можливо, більше не буде. Буде надто пізно.

— Уже й так надто пізно…