Лабіринти

14

На порозі Віриного шале стояла жінка, яка трусилась від холоду. Від її дихання вії та брови вкрилися інеєм. Губи потріскалися. Віра відступила вбік, щоб впустити відвідувачку разом з поривом снігу, і швидко зачинила за нею двері. Гостя потупала ногами на килимі, зубами стягнула рукавички, зняла мокру шапку й похукала на руки. Її чорне, як ебенове дерево, волосся контрастувало з блідим, ніби знекровленим, обличчям. Віра була абсолютно переконана, що ніколи раніше не зустрічала цієї жінки.

— Я думала, що не дійду, — нарешті сказала гостя. — Холод собачий…

Вона зняла свій рюкзак і поклала його додолу. Скинула куртку.

— На щастя, позначки на деревах уздовж стежок доб­ре видно в світлі ліхтаря. Цей ліс здається нескінченним, тут дуже легко заблукати.

Жінка була маленька й тендітна. З першого погляду її можна було прийняти за підлітка, але якщо роздивитися ближче, помітні ставали риси, що вказували на старший вік. «Як і казав Андре, десь тридцять років», — подумала Віра, стоячи перед нею, неначе щит. Жінка, зовсім не збентежена, дивилась на неї своїми чорними очима.

— Не думаю, що ви могли б знайти місце, більш відрізане від світу, але я таки вас знайшла.

— Хто ви?

Незнайомка не приховувала свого здивування, яке швидко змінилося розчаруванням:

— Ви мене не впізнаєте…

— Ні. Вибачте.

Жінка зітхнула, помітно занепокоєна Віриною відповіддю.

— Зрозуміло… Я подолала таку дорогу, а вона мене не впізнає!

Тоді перевела погляд на вогонь у грубі.

— Дозволите? Мені треба відігрітися, бо розпадуся на шматки. Мушу визнати, з мого боку нерозважливо було вибиратися сюди в таку погоду.

Віра відійшла вбік, коли жінка пішла до груби, навіть не дочекавшись, доки її запросять. Вона простягла руки до тепла, наблизила до вогню обличчя, потерла волосся і зітхнула з полегшенням. Хоч скільки Віра шукала в пам’яті, нічого не могла згадати. Ця дивна непрохана гостя була справжньою загадкою.

За кілька хвилин вона припинила свої маніпуляції і пішла взяти роман з пошкодженою обкладинкою, який лежав на кріслі.

— То це ви її знайшли… Біля бензобака, правильно? У кожнім разі, гадки не маю, де ще я могла б її загубити. Я така забудькувата, маю звичку губити різні речі й навіть важливі папери, і це часто створює мені зайві клопоти.

— Це правда, я справді знайшла цю книжку й забрала з собою, вибачте. Але вона лежала на мокрій землі, і нікого поблизу не було…

— Не страшно. От і не вір у те, що доля влаштовує все на краще! Адже цю книжку я несла вам.

— Не розумію.

— Без цієї книжки мені було б дуже важко вас переконати. І я бачу закладку, тобто ви вже почали її читати. От і добре, це заощадить нам час.

— Заощадить час для чого?

Незнайомка сором’язливо усміхнулася.

— Я авторка цього роману, — сказала вона скромно. — Мені цікаво, чи сподобався вам початок?

Віра не могла зрозуміти, що тут діється. Те, що вона переживала, було ненормально. Звідки взялася ця жінка? Чого хотіла від неї?

— Послухайте, — спокійним голосом мовила Віра. — Ви авторка цього роману — чудово. І ви майстерно вміє­те розповідати історії, судячи з того, що я вже встигла прочитати. Але ж ви прийшли сюди не для того, щоб запитати мою думку про ваш твір, чи не так? Я не маю жодного уявлення, хто ви, і запевняю, що ніколи не бачила вашого імені, перш ніж натрапила на цей роман.

— Все нормально, це літературний псевдонім. Я підозрювала, що звичайні читачі не помітять цього фокусу, але ж ви лікар-психіатр — тож я думала, що для вас усе буде очевидно.

Віра насторожилася. Ця жінка не тільки знала, де її знайти, але взагалі забагато знала про неї.

— Скільки часу минуло відтоді?.. — вела далі гостя. — Чотири роки? Ви тоді тільки почали працювати, геть молода лікарка. Щойно закінчили навчання. Звичайно, відтоді багато людей відвідало ваш кабінет. Людей, які пережили більше, ніж ви можете уявити.

«Колишня пацієнтка», — раптом подумала Віра. Не­зва­жаючи на те, що вона досі не могла впізнати своєї співрозмовниці, волосся на її руках встало дибки, а в голові пролунав сигнал тривоги. Коли жінка відвернулася, Віра про всяк випадок кинула короткий погляд на кочергу. І намагалася зберігати самовладання. Якщо її відві­дувачка досі страждала на якийсь психічний розлад, одне неправильне слово могло вмить загострити ситуацію.

І не було нікого, хто допоміг би.