Лабіринти

6

Віра рушила далі, орієнтуючись на кола, намальовані через рівні проміжки на стовбурах флуоресцентною рожевою фарбою на висоті півтора метра. Попереду її чекали два нескінченні кілометри серед шотландських сосен та буків — подорож, під час якої її стримуватимуть сніг, нерівна місцевість і десятилітрова каністра з пальним. Коли печіння у м’язах ставало нестерпним, вона змінювала руку й продовжувала свій каторжницький марш. Іноді вона кидала все й голосно кричала або щосили била по стовбурах. Вона скучила за людьми, скучила за шумом, скучила за кінотеатрами й ресторанами. Потім, коли її лють минала, вона знову рушала далі, озброє­на відвагою, все глибше й глибше в ліс.

Коли вона приїхала на початку весни, маючи лише машину й сумку з одягом у валізі на коліщатах, їй запропонували на вибір модульний будиночок «Альґеко» неподалік хутора або старе шале, яке тривалий час слугувало мисливською хатиною. Воно було набагато віддаленіше, за пів години ходу від хутора, але поруч із річкою.

Їй пояснили, що попередній мешканець, теж психіатр з синдромом гіперчутливості, змушений був повернутися до міста, бо захворів на рак. Віра відвідала модульний будиночок і відчула сильну тривогу від думки, що житиме в металевому блоці. Білі металеві стіни, крихітні вікна… Швидко вийшла подихати повітрям і зупинила свій вибір на шале. Вона молода і в хорошій фізичній формі. Кілька кілометрів на день не вб’ють її. А ще вона бачила в цьому неймовірний знак долі, адже сама була пси­хіатром.

Віра проминула перехрестя, звідки дорога повертала ліворуч до шале її друга Андре, приблизно за дві години їзди. Нарешті діставшись свого житла, вона вилила вміст каністри в бак генератора і зайшла всередину, щоб зігрітися в старому дерев’яному будинку. Колоди на стінах доживали свого віку, дошки на підлозі розсохлися, з вікон тягло, але попередній мешканець трохи оновив інтер’єр і зміг зробити його не геть похмурим. Усереди­ні все лишилося після нього. Пошарпане, але зручне шкіряне крісло, килимове покриття на підлозі, різьблені скульп­тури лісових звірів, книжкова шафа, заповнена трилерами, класичними творами й літературою з психіатрії: довідники з діагностики та лікування психічних захворювань, описи клінічних випадків, посібники, автобіо­графії… Багата книгозбірня.

У своєму шале Віра мала електрику завдяки генератору, встановленому приблизно за десять метрів надворі, дров’яну грубу для опалення та приготування їжі, і насос, який качав воду зі свердловини, забезпечуючи її основні потреби — чого не було б у модульному будиночку. Свердловину й насос доповнював фільтр, завдяки якому вода ставала придатною для пиття.

Віра поклала знайдений на базі роман на стіл, підкинула дров у грубу й сіла перед радіостанцією Сі-Бі{6}, яку також залишив у спадок попередній мешканець. Реліквія вісімдесятих років минулого століття з безліч разів ремонтованою антеною досі працювала. І працювала, між іншим, на коротких хвилях, а не на мікрохвильових частотах, яких жінка не могла зносити. Радіостанція увімкнулася з характерним свистом. Віра взяла пристрій і натиснула на бічну кнопку:

— Віра викликає Старого Ведмедя…

Їй відповів низький чоловічий голос. Андре Ламберу було сімдесят років. Колишній лісник у цій частині регіо­нального парку, він жив у шале, трішки комфортнішому за її, але в такому ж безлюдному місці. Вона лише двічі була в його домі. Андре дуже любив ходити, завжди був у русі — або десь полював, або приходив до неї узяти чи повернути книжки. Але з осені вони не зустрічалися. Відтоді єдиним зв’язком між ними були розмови по радіо.

— Привіт, мала! Я тут. Гарного тобі тринадцятого лютого, Дня Елоїзи, на честь блаженної Елоїзи, бенедиктинської відлюдниці, яка померла невідомо коли.

Віра усміхнулася й відірвала аркуш календаря. Саме Андре подарував їй цей календар.

— Ти поставила мене в скрутне становище своїм пішаком, знаєш? — вів далі він. — Я пів дня мізкував над наступним ходом, і ось що вирішив: слон e7. Хотів би я сидіти навпроти й бачити твоє обличчя. Щоб відсвяткувати це, наллю собі випити. Приєднаєшся?

— Зарано для мене.

— «Алкоголь вбиває повільно, але нам байдуже, ми нікуди не поспішаємо», — сказав колись Жорж Куртелін{7}. Я розповідав, як мій лікар, буркотливий дідусь у місті, сказав, що через проблеми з серцем я можу померти з пляшкою у руках? Але що мені робити, якщо я покину пити?

— А що робити мені, якщо ти більше не складатимеш мені компанію?

— Я ще не ґиґнув, тобі ще доведеться мене трохи потерпіти. У кожнім разі: твоє здоров’я, мала!

Віра почула якийсь стук. Мабуть, Андре цокнув склянкою об свій дерев’яний стіл. Молода жінка пересунула чорного слона на e7, як він їй і сказав. Чорний слон, між іншим, був вирізаний з корка від винної пляшки, і обсмалений над вогнем. Справжня фігурка з комплекту десь загубилася. Либонь, Віра якось упустила бідолашного чорного слона й він закотився у щілину на підлозі, бо його ніде не було. Жінка усміхнулася. Її суперник вважав, що знайшов вдалий хід, але вона вже працювала над відповіддю, яка, безсумнівно, завдасть клопоту захистові супротивника. Коли Андре спитав, який її наступний хід, вона все-таки вдала, що спантеличена:

— Мені потрібен іще час подумати.

— Гаразд. Але було б добре, якби цього разу виграв я. Нагадаю, що Гемінґвей писав: «Людина створена не для поразки. Людину можна знищити…».

— «…але не здолати», — закінчила вона й розсмія­лася.

Книжку «Старий і море» Андре теж узяв тут. Він мав звичку цитувати своїх улюблених авторів за першої-­ліпшої нагоди. Віра взяла зі столу свою ранкову знахідку і повернулася на місце.

— До речі, ти чув про Зофію Енриш?

— Енриш? Звучить так, ніби вона одна з наших. Але ні, я ніколи про неї не чув. Наша нова гіперчутлива колега? Хоч симпатична?

— Це письменниця, романістка. Я знайшла її книжку — «Дівчина, що вийшла з тіні» — у старій пекарні, біля хлібної печі. Ще там валялися серветки й обгортки від харчів. Наче вчора хтось там ночував.

Спершу їй відповів тріск, потім знову почувся голос Старого Ведмедя:

— І що ж то за книжка? Про що?

— Якщо вірити анотації, це роман у жанрі трилера, щось про викрадення. Не розумію, що там робила ця книжка. Я маю на увазі, що жоден наш колега з гіперчутливістю не сидів би в кутку пекарні на морозі з книжкою і підвечірком. Що більше я про це думаю, то більше мені здається, що це дивно.

— Знаєш, іноді самотність може звести з розуму. Ти, мабуть, не повіриш, але якось я зустрів мисливця на китів, який…

Ні, вона не вірила йому, але сиділа, підперши щоку однією рукою, захоплено слухаючи його історії, які він вигадував на ходу й присягався, що це чиста правда. Де людина, що провела все життя у цьому лісі, могла зустріти мисливця на китів або капітана океанського підводного човна? Як лікар-психіатр вона могла б сказати, що в нього міфоманія. Андре любив жити чужими історіями: Германа Мелвілла, Жуля Верна та багатьох інших. Однак жінка, якою вона була тепер, цінувала його голос і вміння затягнути до свого світу. Адже тепер тільки ці розповіді та його уява давали змогу їй мандрувати в далекі місця.

Десь за годину вона відімкнулася. Її погляд потемнів, коли зупинився на фотографії маленької білявої дівчинки, прикріпленій збоку від радіостанції. Емілі, як завжди, усміхнулася їй — і Віра усміхнулася їй у відповідь. Але це була посмішка нескінченного смутку.

— Ти не дозволиш цьому зламати себе, ти не дозволиш цьому зламати себе, — повторювала вона вголос, звер­таю­чись до самої себе і наливаючи собі чарку горілки.

На чавунній плиті вона нагріла воду, щоб помитися, і розігріла банку фрикадельок в соусі сальса. Їла вона лише раз на день, і з моменту приїзду сюди схудла, мабуть, кілограмів на десять, адже багато ходила пішки, тягала каністри з пальним і тяжко працювала цілими днями на будівництві. Віра перетворилась буквально на мішок з кістками. Вона вже навіть не пам’ятала, який мала вигляд до того, як її життя зруйнувалося, мов картковий будиночок.

Була майже дев’ята година вечора, коли вона, розкочегаривши грубу на ніч, тепло вдяглася і наважилася востаннє вийти з будинку. Туалет був розташований надворі, поруч із сараєм. У хиткій дерев’яній будочці з дашком вона помочилася, намагаючись не сісти на крижаний унітаз. Потім поспішила всередину й лягла в спальні, закутавшись у товсту вовняну ковдру. Кімната — мізерних п’ять квадратних метрів, сама назва. Але принаймні тут було затишніше, ніж по той бік стінки, у просторі, що слугував вітальнею, їдальнею і кухнею. І ліжко було зручне. Тільки вікно затулила шматком картону. Зазвичай тут і пташка близько не пролітала, але сама думка про те, що хтось може спостерігати через вікно, доки вона спить, викликала тривогу.

Як і щовечора, Віра завела механічний годинник і поклала його на тумбочку біля дзеркала. Настінний годинник не працював, бо в ньому сіли батарейки. Утім, який у цьому був сенс? Час тут мав невелике значення. Він міг розтягнутися або стиснутися, і вона навіть не помітила б різниці. У цих віддалених місцях часові маркери були неважливі… Власне, лише відривний календар допомагав тримати зв’язок з днями, що минали.

У гущавині лісу, де на багато кілометрів навколо не було жодної живої душі, Віра розгорнула книжку «Дівчина, що вийшла з тіні» й почала читати.