Лабіринти

18

Виявляється, з вечерею краще не затягувати. Коли вперше згасло світло, Жулі здивувалася. Щось клац­нуло і її в’язниця занурилася в цілковиту темряву. Протести нічого не змінили. Вона навпомацки пройшла вздовж правої стіни, наштовхнулася на край унітазу, вдарилася об металевий каркас ліжка і стала чекати, коли повернеться світло. Почалися довгі години мук, найтяжчі відтоді, як її тут ув’язнили.

Їй здалося, що то якась несправність, але з часом з’ясувалося — ні. Два кліки тепер переривали її щоденну рутину. Світло — вдень. Темрява — вночі. Ніякого проміжного стану, ніяких варіацій у цьому непорушному механізмі. Жулі уявила, як Траскман клацає вимикачем, грається з нею, як вчений з піддослідними щурами. Її кат контролював усе, навіть відпочинок. Недарма він забрав у неї годинник, позбавивши її будь-якого уявлення про час. Вона була одним із персонажів його роману, над якими він мав абсолютний контроль.

Темрява виявилася гіршою за безперервне освітлення. Вона уособлювала небуття. Жулі мовби осліпла, не могла орієнтуватися в просторі, наче відмежувалася від самої себе. Все, що залишилося — це ліжко, її пліт посеред океану. Часто вона лягала й крутилась у ліжку по кілька годин, шум вентилятора ставав дедалі гучніший і врешті-­решт у неї починало дзвеніти у вухах. А коли вона, виснажена, засинала, завжди лунало ще гучніше клацання, яке виривало її із цього ефемерного спокою.

Якщо ж заснути не вдавалося, ця нескінченна ніч була підземеллям у підземеллі, нестерпним психічним стражданням, коли єдиним бажанням було вже не звільнення, а повернення світла. Особливо тому, що іноді у цьому міжсвітті їй чулися голоси. Вони нашіптували, що смерть саме схожа на цей стан. Тож коли лампочка нарешті знову засвічувалася, Жулі відчувала мало не вдячність. Страшні голоси змовкали. Вона була замкнена, залишалася бранкою, ніщо в цих стінах не могло замінити сонця — але світло електролампи приносило тепло й життя. Жулі зрозуміла, що лише одним натисканням кнопки, не торкаю­чись її і навіть не наближаючись, Калеб Траскман мав безмежну владу над нею. Як вірус, він збирався знищити її зсередини.

Жулі вже не орієнтувалася, скільки часу минуло. Дні наче ставали дедалі коротшими, і їй здавалося, що вона більше спить. Тому вона спробувала рахувати дні. Снідаючи, вона непомітно відривала шматочок круасана й скручувала в кульку. Потім ховала їх у щілину між перегородкою і ліжком.

Кожна залишена там маленька кулька ще більше віддаляла її від батьків. Вона постійно намагалася уявити, що вони роблять. Яким стало їхнє життя після її зникнення. Вони нескінченно супроводжували її в цьому сумному повсякденні. Вони і Калеб Траскман. Але все інше поступово стиралося. Одного разу протягом кількох хвилин вона не могла згадати назви своєї школи.

Поступово її життя наповнилося численними ритуалами. Вона ходила кімнатою після кожного прийому їжі, вранці — в один бік, пополудні — в інший. Їй подобалося відчувати лінолеум босими ногами — вона знала напам’ять звуки своїх кроків залежно від того, де саме вона була в кімнаті. Вона рахувала газетні статті від підлоги до стелі, справа наліво. Завжди опускала кришку унітазу після того, як змивала воду, застеляла ліжко по-армійському ідеально рівно, щодня кидала свій спортивний костюм у прямокутник біля входу. Наступного дня її завжди чекало чисте вбрання. Іноді їй було цікаво, чи живе тут іще хтось, окрім Траскмана. Коли вони вперше зустрілися, він сказав, що його дружина хвора і вже багато років перебуває в психіатричній лікарні. Але, може, була ще економка? Чи садівник?

Увечері, коли згасало світло, вона вже не старалася зразу лягати спати. Ходила кімнатою наосліп. Спершу натикалася на речі, але потім навчилась орієнтуватись у темряві мов серед білого дня. Вона почала розмовляти зі стінами. Постійно повторювала, що їй конче треба звідси вибратися, інакше вона збожеволіє. Казала, що не буде намагатися втекти. Вона знала, що він десь там, і сподівалася, що він її слухає.

Коли відчувала, що скоро він має принести їжу, сідала на край матраца, ледь нахилившись, одна нога трохи попереду, наче на старті. Щойно помічала рух біля віконця, Жулі кидалася до дверей. Одного разу вона побачила його руку. Іншим разом кат мало не торкнувся її пальців, перш ніж дверцята грюкнули, ледь не травмувавши її. Жулі ставала дедалі спритніша й прудкіша, і вже знайшла оптимальний маршрут: по діагоналі до коридору, відскочити до стіни, уникаючи гальмування, і таким чином зберігаючи якомога більше сили для трьох останніх великих кроків… Але Траскман завжди її випереджав.

Іноді вона також кидалася до отворів у поролоні. Вона лежала на ліжку, вмивалася або вдавала, ніби пісяє, і зненацька, мов блискавка, кидалася до найближчого отвору. Одного разу, лише одного разу, вона побачила, що дірку заткнули. «Попався!», — вигукнула вона. І відчула якусь незбагненну ейфорію. Вигадуючи хитрощі, щоб розвинути свою спритність, щоб заманити його в пастку, щоб переслідувати його, вона намагалася уникнути своєї голгофи.

Водночас, попри все, множилися темні думки. Бажання перекрити раковину і затопити кімнату ставало все сильнішим і сильнішим. Як і бажання перестати їсти, або вдаритися головою об будь-яку тверду поверхню, щоб поранитися і змусити його піти на контакт. Це була її зброя, простір усередині неї, якого він усе ще не міг контролювати. Вона завдала б шкоди собі, але і йому теж. Їй просто бракувало сміливості.

Що ж до статей на стінах, то вони діяли їй на нерви, але вона однак їх читала, за винятком тих, де йшлося про зникнення. Вона також завела звичку вибирати куточок, де її не можна було помітити, і вночі йти і знімати їх, а потім ховати під матрац. Траскман не міг повірити своїм очам. Деякі історії були гірші за її власну. Брати помирали від отруєння чадним газом, батьки втрачали синів, яких збивали машини, автобуси падали в урвища. А ця жінка, яка допустила, щоб її донька втопилася в озері. Вона заслуговувала щонайсуворішого покарання. Жулі знала кожне слово напам’ять. Дослідження чужої біди приносило незначне полегшення. Вона хоча б жива.

Та від цього її персональне пекло не ставало менше. Особливо вночі. Хоч би скільки вона подумки проговорювала шахових партій, які зазвичай її заспокоювали, сон завжди був уривчастим, а страх не полишав її. Усі органи чуття постійно були напоготові. До нескінченних годин дня додалися ті, що штовхали її із жорстокою повільністю до нового дня, однакового в усіх відношеннях. Інколи від виснаження вона провалювалася, наче на дно безодні, й знову розплющувала очі, коли вже було світло. Так, ніби воно й не зникало напередодні. Здавалося, що час зупинився, і вона опинилася в пастці разом із ним, у своєрідному стоп-кадрі, де майбутнього більше не існувало. Потім вона вела найскладнішу з внутрішніх битв, щоб відірватися від ліжка і вхопитися за рятівні круги, які представляли її ритуали. Вмиватися, слухати звук своїх кроків, їсти, читати, рахувати…

Одного разу, прокинувшись, щоб сходити в туалет, вона виявила, що кришка унітазу піднята. Вона так злякалася, що всі м’язи її тіла заклякли. Невже вона забула опустити її перед сном? Ні, вона ніколи не забувала. Це могло означати тільки одне. І це було жахливо.

Калеб Траскман заходив до неї, коли вона спала.