Лабіринти

21

– Мені трапився цей фільм абсолютно випадково приблизно пів року тому, — став розповідати Генрі Кобб. — На блошиному ринку в Сент-Уані. Я люб­лю час від часу ходити туди на вихідних, шукати стару апаратуру, плакати, журнали й таке інше, пов’язане з кінематографом. Там часто бувають вигідні пропозиції, тому що деякі продавці не усвідомлюють, які скарби продають.

Лізанна уважно вслухалася в кожне його слово. Юнак говорив тихо. За ніби картонними стінами з одного боку лунала музика, з другого — уривки розмов.

— Якось я помітив бобіну плівки на прилавку однієї дивної пари. Стрічка точно була не їхня. Вони торгували всіляким мотлохом типу м’ясорубок і душових лійок. А ця плівка просто валялася серед непотребу. Вони просили за неї десять євро. Нещасних десять євро. Коли я спитав, що на ній, чоловік сказав, що вони не знають, просто знайшли її на горищі в батьків. Жінка взагалі мовчала — здається, була п’яна в дим. Із цікавості я зазирнув усередину. Побачив нарізку на плівці, монтаж… Фільм редагували — імовірно, це був оригінал, тому вона мене зацікавила. Інтуїція підказувала, що треба брати.

Він розгорнув край стрічки.

— Монтаж, безумовно, не аматорська робота. Щоб досягти такого результату, треба багато техніки й обладнання. У моїй кімнаті в будинку моїх батьків був відео­проєктор. Там я вперше подивився цей фільм. Не можу передати, в якому стані я був після цього. Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі.

Лізанна мовчки кивнула.

— Я не знав, що робити з цим, — вів далі він. — Це ж якесь божевілля. Я був наляканий і водночас усвідомлював, що натрапив на дещо важливе. Думав показати це одному-двом приятелям, щоб дізнатися їхню думку, але… Тоді про цей фільм знав би не тільки я. А я цього не хотів. Це була моя знахідка. Я не знаю, як це пояснити…

— Думаю, що розумію.

— Тоді я згадав Лізанну Барт… Ну, ту Лізанну Барт. Вона ж дала мені свій номер телефону. Раптом мені здалося очевидним, що вона зможе мені допомогти. За кілька тижнів я вирішив зв’язатися з нею. Узяв із собою проєктор, і саме тут, на цій стіні, ми подивилися фільм…

Лізанна подивилася на місце, куди він вказував, навпроти ліжка. Вона уявила, як Лізанна-самозванка і студент Генрі Кобб сидять пліч-о-пліч на матраці в напівтемряві. На відстані світлових років від попкорнової атмосфери кінотеатру.

— Вона теж була вражена, зразу підтвердила мої по­бою­вання і сказала, що це справді дещо жахливе й це неодмінно має залишитися між нами.

— Вона згадувала про вбивство?

Те, як він подивився на неї, і тиша, що настала після цього, дали відповідь на її запитання. Генрі Кобб пі­дійшов до вікна. Він подивився на будинок навпроти. Крізь вікна він міг розрізнити силуети людей на подвір’ї.

— Передусім вона запитала мене, чи можу я якось непомітно оцифрувати плівку. Про всяк випадок важливо було зберегти фільм на іншому носії. У нас у коледжі є необхідне обладнання. Тож якось увечері я проник до однієї з монтажних кімнат і переписав усе на комп’ютер. Мушу зізнатися, що мене все це почало захоплювати. Я був втягнутий у неймовірне дослідження того жанру кіно, про який тільки чув. Снафф-відео{12}.

Від цього слова Лізанну охопив озноб. Вона вже чула про ці вбивства і тортури, зняті підпільно, на порнографічному тлі.

— Нас зацікавило питання, чи це був справді ­снафф, — пояснив він, — чи якась божевільна постановка з фальши­вою кров’ю і трюками. Я довірив їй бобіну, бо вважав, що краще хай вона буде в неї, ніж у мене. А потім їй захотілося запитати думку фахівців — одного, другого, третього… Тоді вона й написала мій номер телефону на етикетці.

Він подивився на папірець, який крутив між пальцями. Без сумніву, він думав про те, що якби не цей клятий номер, Лізанна не стояла б перед ним, відкопуючи епізод із його життя, який він напевно хотів забути.

— Перед своїм від’їздом Лізанна дала мені два завдання. Перше: спробувати знайти людей, у яких я купив плівку, щоб спробувати дізнатися хоч щось про її походження. Тож я повернулася на блошиний ринок.

Він схопив свій смартфон, щось пошукав і показав Лізанні. На екрані було фото дівчини з фіолетовим волоссям, зроблене приблизно з відстані десять метрів. Лізанна збільшила масштаб — побачила практично ходячий труп із запалими щоками й великими темними колами під згаслими очима.

— Це була вона, — сказав Генрі Кобб. — Обличчя хлопця я не запам’ятав, а ось її з таким волоссям неможливо ні з ким сплутати. Того дня, коли я її сфотографував, мені пощастило: я повертався з блошиного ринку з порожніми руками, збирався спуститися в метро на Порт-де-ла-Шапель — і саме тоді побачив її. Я йшов за нею деякий час, аж до Крек-Гілл… Іти туди було страшно, тож я повернувся назад і послав фото Лізанні. Вона сказала, що цього достатньо, вона впорається.

— Можете й мені надіслати? І, якщо не заперечуєте, заразом перекиньте й номер цієї самозванки.

Хлопець так і зробив, стиснувши губи.

— Так дивно, коли ви називаєте її самозванкою, — зізнався хлопець. — Якщо чесно, вона здавалася щирою, цілковито відданою своєму дослідженню.

Лізанна перевірила, чи отримала повідомлення. Захотілося зателефонувати на номер невідомої просто зараз, але вона стрималася. Треба було йти крок за кроком.

— Одне іншому не заважає, — відповіла вона. — І що, вона зрештою знайшла ту дівчину з фіолетовим волоссям?

— Не знаю. Коли я хотів знову зв’язатися з нею, аби повідомити, що я виконав друге завдання, натрапив на автовідповідач, і більше не мав від неї жодної звістки. Але я наполегливо дзвонив і дзвонив їй іще кілька тижнів… Подивіться…

Просто при Лізанні він зробив нову спробу. Автовідповідач, стандартне повідомлення, прочитане автоматичним голосом. Він дав відбій. На обличчі читалося каяття.

— Я просто… Я… Можливо, мені треба було розповісти комусь цю історію і спитати поради. Я не знав, що робити. Зрештою, я здався, сказав собі, що… що вона зникла разом із фільмом, що вона хотіла тримати це при собі і більше не розмовляти зі мною… Думаю, мені потрібне було виправдання, щоб закрити для себе цю тему.

Він зітхнув.

— Але ось тут ви, справжня Лізанна Барт, і кажете мені, що вас пограбували, і якісь невідомі люди вочевидь шукають плівку. Ви розумієте, чому я так нервуюся? Не думаю, що ті зловмисники, які вдерлися до вашого будинку, схильні жартувати. І це тільки підтверджує мою думку: цей фільм — справжня бомба.

Лізанна мовчки кивнула, намагаючись не квапити його. Генрі Кобб і так був на межі, не можна, щоб він замкнувся в собі. Студент завагався, потім опустив штору, створивши в кімнаті легку напівтемряву.

— Я мав би прогнати вас і вдати, що ніколи вас не бачив, але в глибині душі я також хочу знати, що сталося. Що сталося з… іншою Лізанною.

Хлопець увімкнув ноутбук.

— Друге, що вона попросила мене зробити — розкласти відзнятий матеріал у хронологічному порядку, працюючи над оцифрованою копією. Це забрало багато днів, я робив це після занять, і це була важка робота — переглядати зображення знову й знову, але я хотів довес­ти справу до кінця. І довів…

Він тяжко зітхнув.

— Багато разів я був близький до того, щоб видалити файл і назавжди позбутися цього жахіття. Я казав собі: якщо хтось натрапить на нього, у мене будуть серйозні проблеми. Але, мабуть, я завжди сподівався, що Лізанна повернеться.

Молода жінка підійшла ближче. Він подивився на неї своїми яскравими чорними очима.

— Закінчивши цю надскладну роботу, я сховав файл у прихованих запаролених теках і більше не відкривав. Коли ви його побачите, у вас не залишиться сумнівів щодо природи цього фільму…