Лабіринти

54

Віра вже колись переживала таке пробудження, яке залишає після себе присмак штукатурки в горлі. Це було відчуття, якого тіло ніколи не могло забути. Вона сиділа в своєму кріслі. На столі перед нею на рівні грудей лежала її шахова дошка. І білі, і чорні були готові до атаки. Ліворуч від дошки лежала книжка в сіро-зеленій обкладинці: «Незавершений рукопис». Калеб Траскман сидів у кріслі на боці білих фігур. Він зробив свій перший хід і спостерігав за нею, мов за твариною у клітці.

Цей погляд пронизав її наскрізь і повернув до її найтемніших днів. Вона раптом побачила в’язницю, де він її тримав, залізне ліжко, їжу, яка з’являлася через отвір у дверях, лабіринт, із якого було так складно втекти. Побачила, як біжить по пляжу, залазить в чужий трейлер, спить під мостом. А потім її картини, Заза… Лізанна — закатоване тіло, знайдене в моторошному підвалі.

Голоси, вигуки, запахи, значення яких вона не розуміла — усе це розбивалося об стіну її свідомості, мов швидкісний потяг.

Це був він. Монстр, який роками тримав її у полоні. Кат, який змушував її розгадувати загадки цілими днями, і саме тому вона далі малювала ці криваві лабіринти, навіть після того, як забула, забула, що забула, і забула, що забула, що забула. Це був Калеб Траскман. Чоловік з головою бика. Мінотавр. Її Мінотавр.

Його обличчя, утім, відрізнялося від того, що зринало в пам’яті. Якесь квадратне, сухе, вищі вилиці, нечіткі риси. Чи не тому, що вона вперше бачила його без густої легіонерської бороди? Форма носа теж змінилася, як і колір волосся, яке з сивого стало темно-каштановим. Він здавався значно молодшим, ніж вона його пам’ятала. Маячня якась!..

— Ти мертва, і я мертвий, — миролюбно пояснив він. — Ми двоє мерців, що грають свою останню партію у шахи в цьому лісі, який може бути як раєм, так і пек­лом. Більше не буде ніяких протистоянь. На цьому наша подорож закінчується.

Її звати Жулі. Жулі Москато. Її відірвали від сім’ї, коли їй було сімнадцять і вона мирно їхала велосипедом у горах. Сімнадцять років… Зараз їй тридцять.

— То ось де ти ховалася, — сказав Калеб Траскман. — Я йшов по твоєму сліду з тієї ночі, коли ти навідалась до Теобальда. Щоб ти знала, він вижив, і можу запевнити, теж шукав тебе, коли виписався з лікарні після чотирьох місяців госпіталізації. Як він мріяв, щоб ти помирала в муках!

Він підпер кулаком підборіддя, сівши в позі Мисли­теля.

— Після твоєї втечі я обшукав будинок у Ле-Менілі згори донизу. Мені вдалося знайти твою адресу в Руані, але в тій квартирі нічого не було, ніяких зачіпок, ти розчинилася у повітрі. Завдяки зв’язкам я знайшов кількох твоїх знайомих. Я ходив до них, розпитував, розпитував, це тривало цілу вічність… Аж доки в Мон-Сент-Еньяні натрапив на одного хлопця з синдромом гіперчутливості. Він сказав, що ти з ним зв’язалася і працюєш над темою чутливості до електромагнітних хвиль. Розповів про асоціацію «Поза зоною» на хуторі… Про всяк випадок я перевірив — і бінго: у квітні минулого року з’явилася така собі Віра Клейторн, психіатр із Меца… Це було саме тоді, коли ти втекла від нас.

У його очах з’явився зловісний блиск. Він штовхнув до неї статтю за 2017 рік. Заголовок промовистий: «Відомий письменник Калеб Траскман вчинив самогубство».

— Коли ти кинулася в Оті тієї ночі — це був найгірший день у моєму житті. Я думав, що втратив тебе назавжди, що все скінчено. Щоранку я ходив біля затоки, зі страхом переглядав місцеві новини. Твоє тіло, безсумнівно, віднесло до Форт-Махона, а то й далі. Втім, припливи мали принести його назад на пляж… Це тривало тижнями. Тижні мук. Потім я подумав, що ти могла вижити. Але якщо це так, то чому поліція досі не виламала моїх дверей? Чому твоя історія не гриміла в усіх новинах? Вісім років від твого викрадення — це заслуговувало на певний розголос, хіба ні? Я не міг цього зрозуміти.

Образи далі наповнювали її: вона боролася з течією, ковтала солону воду й мул. Наступної миті побачила, як її несе посеред безкрайніх просторів затоки…

— Ти вижила, але все забула. Це, власне, було не так і погано… І тому…

Він махнув рукою і похитав головою.

— Чекай, чекай, ми ще повернемося до цього, ми повинні робити все в правильному порядку.

Він показав на статтю вказівним пальцем.

— Мені треба ще розповісти тобі про моє воскресіння, про мого сина, мою посмертну книжку «Незавершений рукопис». Але зроби вже свій хід! Зіграй цю гру й знайди в ній себе. Я бачу, ти й далі грала в шахи, навіть у цій глушині. Це добре, Жулі. Це дуже добре. Почнімо!

Молода жінка почувалася так, наче йшла по краю прірви. Божевілля було всюди. У ній, перед нею, в кожному куточку цього клятого шале. «На цьому наша подорож закінчується».

Він не мав наміру повертатися звідси. Його план полягав у тому, що вони помруть разом посеред цього лісу. Інстинктивно Жулі штовхнула пішака. Траскман посміхнувся.

— Захист Пірка. Це завжди було твоїм улюбленим дебютом. Нагадування про «Безсмертну партію» Каспарова… Я, до речі, згадую її в «Незавершеному рукописі»…

Він своєю чергою посунув пішака на d4.

— Ти пам’ятаєш, що сказала мені тієї ночі, коли втек­ла? Історія про близнюка, який займає місце свого брата? Я зробив це, Жулі. Я включив це в сюжет, який писав. І я пройшов через це, бо щоб це справді спрацювало, щоб таємниця залишалася таємницею, абсолютно необхідно, аби той, на чиє місце ми приходимо, помер. І в літературі, і в житті…

Обдумавши хід, вона механічним жестом поставила фігуру. Він швидко зробив хід у відповідь.

— Це була можливість втілити найдосконаліший злочин, жертва якого — ти сам, а потім відродитися в іншому місці. Я все підготував. Довго думав про це. У мене був неймовірний план. Як тільки я закінчив роман, який значною мірою заснований на твоєму зникненні, зникненні мого брата-близнюка і моїй фальшивій смерті — своєрідний маніфест, якщо хочеш, — я організував своє «самогубство». Я поклав рукопис у сейф, як робив це завжди, а останній розділ залишив на столі. Це був мій спосіб попрощатися. Я знав, що син знайде все це й опуб­лікує. Останній твір Калеба Траскмана гарантовано матиме шалені продажі…

Глибоко в її єстві ненависть горіла так само яскраво, як вогонь у грубі. Цей чоловік знищив її, зламав. Він винен у цих роках її поневірянь, у її нещасному животінні тут. Вона не може дозволити йому зробити це знову. Пересунула пішака, намагаючись стримати тремтіння пальців: вона щойно згадала, що кочерга досі була захована під подушкою її крісла.

— До речі, доля цієї книжки дуже цікава, бо мій будинок пограбували зразу після моєї «смерті», — вів далі психопат, — і сторінки, які я виклав, вкрали до того, як син зміг до них дістатися. Тобто книжку в моєму сейфі він знайшов, але без кінцівки. Можеш уявити трилер без закінчення? Моєму синові, незважаючи на його вельми посередні здібності, довелося придумати кінцівку самому. Звідси й назва — «Незавершений рукопис». Мушу визнати, це була досить вдала випадковість.

Він грав незворушно. А вона уважно стежила за ним. Дуже обережно, щоб не привернути уваги, звісила руку поміж ніг. Не можна викликати підозру. Просунула долоню під подушку і з полегшенням відчула холодний метал.

— Коли нарешті все було готове до мого «самогубства», я попросив свого близнюка, якого мені вдалося на кілька місяців заткнути, надсилаючи йому гроші, приїхати до мене на віллу. Я збирався стати ним. Зайняти його місце. Я вбив його в тій кімнаті, де тримав тебе. Пустив йому кулю в голову. Помінявся з ним одягом, документами… Усе точно так, як розповідається у «Незавершеному рукописі».

Він схилився над шахівницею і вивчав композицію. Жулі вдалася до стратегії, якої він, здається, не знав. Він торкнувся корка, який слугував слоном. Повагався, і узяв коня.

— Того ж вечора я відніс його тіло до моря, де є скелястий мис приблизно за сто метрів від дамби, з боку Берк-сюр-Меру. Кинув його в море і став чекати, коли прийде хтось із тих, що люблять гуляти ночами. Завжди є такі, що проходять повз, удалині, з ліхтарями. І їх не бракувало. Як тільки з’явилися мої дорогоцінні свідки, я вистрілив у море і втік. Була безмісячна ніч, і мене ніхто не бачив. Я повернувся додому, сів у машину свого близнюка і поїхав до халупи, де потім жив кілька тижнів… Коли поліція знайшла тіло між скелями, ні в кого не було сумнівів ні щодо сценарію, ні щодо особи. Тест ДНК і мій син засвідчили, що то був я. Калеб Траскман був у депресії, отримував анонімні листи з погрозами і вкоротив собі віку. Кінець історії.

Жулі думала про послідовність, якої треба дотримуватися, щоб не промазати. Найперший удар кочерги мав влучити в ціль. Тим часом Траскман був захоплений ­своєю розповіддю. Аж сяяв від гордості.

— Здається, я вже казав, що мій син народився, коли я був зовсім молодий, мені було сімнадцять років. І, на моє щастя, він був схожий на мене. Не кажучи вже про те, що з невеликою пластичною хірургією і правильними контактами можна творити чудеса. Характери теж досить схожі. Він був одинаком, як і я. Він проводив свій час, пишучи, як і я. Він не був одружений і не мав дітей. Розумієш, що я маю на увазі?

— Ти вбив його. Убив свою дитину.

— Я зробив так, що тіло зникло, зайняв його місце й переїхав, щоб змінити коло знайомих. Вийшло настільки добре, що навіть колега твого батька, жандарм, який приходив допитувати мене близько року тому, ні про що не здогадався. Він розслідував справу про твоє зникнення і вийшов на мене. Вони знали, Жулі. Вони знали, що я, тобто Калеб Траскман, викрав тебе. За дванадцять років вони напали на твій слід. Можеш таке уявити? Вони так і не здалися. Іронія ж у тому, що ти в цей час ховалася посеред дикого лісу.

Її тато… Жулі на очі навернулися сльози. Вона була на волі, але в полоні своєї підсвідомості. Роками спала на матраці, на підлозі, у Фрігосі — коли могла повернутися в тепло свого дому. Це був справжній кошмар.

— Пам’ятаєш чоловіка в кепці? І той знаменитий випадок, коли ти мала померти? Той, що хотів зробити з тебе свою «Шахістку», знявши з тебе шкіру? Він був одержимий цією ідеєю. Настільки, що знайшов іншу кандидатку… Іншу нещасну жертву. Коротко кажучи, уяви: його музей якось загадково згорів за кілька днів після ­візиту цього жандарма до мене. Дмітрій був усередині, згорів живцем. А місце, де він, я і кілька друзів час від часу зустрічалися у Польщі, обшукали. Дивний збіг, чи не так? Думаю, твоєму батькові здалося, що він упізнав тебе там, серед пластинатів на виставці Дмітрія. Це була помста…

Калеб походив слоном.

— А я… Відтоді, як ти кинулася в затоку, я невпинно полював на тебе, — вів далі він. — Але насправді ти так і не вибралася з лабіринту, бо він зрештою привів тебе назад до мене. У певному сенсі, тим, що ми сьогодні тут, разом, як у давні добрі часи, ми частково завдячуємо необережності Мельцера, який залишив свою плівку на видному місці.

У цей момент Жулі підвела очі, бо помітила рух за спиною Калеба Траскмана. Там стояла Зофія Енриш.

— Якого біса ви чекаєте?! Хочете, щоб він спалив це шале й вас обох разом з ним? А він саме це й планує, якщо ви ще не зрозуміли.

Траскман перехопив її погляд і на якусь мить повірив, що за ним хтось стоїть, бо обернувся.

А далі все сталося стрімко.

Жулі схопила кочергу, підняла її якомога вище для потужного замаху й завдала першого удару. Траскман спробував затулити голову. Кочерга врізалася у його праву руку. Він упав на землю зі страшним виттям, перекинувши при цьому дошку. Фігури розсипалися по долівці. Не давши опам’ятатися, Жулі знову вдарила його посередині спини так сильно, що почувся тріск. Мучитель упав на живіт, вдарившись підборіддям об підлогу. Його ціла рука стиснула ніжку стола, м’язи тремтіли, але пальці раптом розслабилися, коли зігнутий кінець кочерги провалився на кілька сантиметрів у потиличну частину черепа.

Злива ударів тривала хвилину. Не менше.

Коли Жулі перестала кричати й трохи прийшла до тями, вона стояла на колінах над понівеченим тілом Калеба Траскмана. Довелося протерти забризкані кров’ю очі, аби щось побачити. Шкіра на її долонях була здерта.

Відкинувши кочергу, ніби та обпікала руки, жінка роззирнулася довкола.

Зофія Енриш зникла. Хитаючись, Жулі підвелася на ноги. Довелося докласти надзвичайних зусиль, щоб дотягнутися до радіостанції.

Навіть на рації були червоні краплі й патьоки. Присмак міді відчувався у роті.

Вона взяла мікрофон і після кількох невдалих спроб нарешті змогла налаштуватися на частоту Крістіана Нолана.

— Це Жулі Москато. Допоможіть мені, будь ласка! Будь ласка, допоможіть!

За кілька секунд у тиші пролунав голос.

— Крістіан Нолан слухає. Що сталося? Хто ви?

— Я живу в старому мисливському будиночку за пів години ходу на північний захід від хутора. Приїжджайте негайно. Я вбила людину.