Лабіринти

28

Агресивні гудки ревуть у вухах, автомобілі мчать на всі боки, наче на дитячому автодромі, водії на грані зіткнення. Була дев’ята година, й поблизу Порт-де-ла-­Шапель у Лізанни виникло відчуття, ніби вона заплуталася у лабіринті. Їй знадобилося пів години, щоб вибратися з хаосу, і ще кілька хвилин вона блукала переповненими вулицями, перш ніж знайшла за спортивним комплексом місце поставити машину.

Потім Лізанна рушила до перехрестя на кільцевій дорозі — огидного місця, де вздовж тротуарів тіснилися крамнички. Дійшовши до автостради, вона побачила чорні від бруду й кіптяви дахи халуп і наметів. Як завжди наркомани повернулися і влаш­тували табір на п’ятсот метрів далі, біля Порт-д’Обервільє, після того як їх розігнали поліціянти. Намагатися витіснити їх із цього місця було так само марно, як замітати пісок під час бурі.

Прохолодне вранішнє повітря бадьорило молоду жінку. Мішки під очима нагадували про безсонну ніч, яку вона провела у кріслі, дивлячись у вікно. Голова гуділа від рою запитань. Вона знову й знову думала про фільм, свої незбагненні проблеми з пам’яттю і той великий автомобіль, що викликав у неї неабияке занепокоєння. Відколи вона повернувся до свого будинку в Ле-Менілі, усе пішло шкереберть. Наздогнавши схожого на зомбі наркомана, Лізанна подумала, що вона — так само загублена, як і він.

З побоюванням вона ступила під міст над кільцевою дорогою, куди вривалося холодне повітря, і щільніше закуталася в куртку. Майже одразу помітила поліційний фургон і постаті всередині. Фліки створювали ілюзію стеження, але для наркоманів і наркодилерів вони були так само страшні, як опудало для ворон. Вони задовольнялися вигадуванням цифр, щоб показати, що над цим питанням «працюють» на найвищому рівні. Але насправді політикам було байдуже до бідних.

Бетонний бордюр, здавалося, відділяв світ живих від світу мертвих. Лізанна переступила через нього, опинившись у так званому «Таборі креку». Територія, де зібралося понад тисячу людей, де надія і відчай разом набули вигляду смертоносного коричневого каменю, похідної від кокаїну, змішаного з нашатирним спиртом і харчовою содою. Наркотик для бідняків, який розривав голову на частини, перетворював мозок на губку і, найчастіше, передчасно заганяв своїх споживачів на два метри під землю.

Лізанна пройшла вздовж стіни, на якій був намальований чорний лебідь, звернула вниз і рушила багнистою стежкою. Її горло стиснулося. Засунувши руки в кишені, вона стискала електрошокер. Ситуація тут могла загостритися за секунду, через суперечку за територію чи косий погляд. Крек зводив людей з розуму, і рахунки тут зводили молотками та бритвами.

Хлопець у шльопанцях, що сидів на піддоні і смердів сечею, здавалося, не бачив її, коли вона пройшла повз нього. Інший, немов у сповільненій зйомці, збирав усілякий мотлох і складав у дірявий мішок для сміття, звідти все випадало, і він збирав той самий мотлох знову й знову. Лізанна упевнилася, що не потрапляє в поле зору поліціянтів, і показала йому фотографію дівчини з фіолетовим волоссям.

— Скажіть, будь ласка, ви її знаєте?

Наркоман широко розкинув руки і вдав, ніби кидає­ться на неї, випускаючи зміїне шипіння з-поміж попсованих наркотиками зубів. Його жовті очі, помережані червоними капілярами, здавалося, ось-ось вискочать з орбіт. Злякавшись, Лізанна швиденько відійшла, а коли обернулася, чоловік усе ще дивився на неї, стоячи посеред провулку, мов кобра, готова до нападу.

Що глибше вона спускалася, то більше відчувала себе в пастці. Невдовзі вона виявила, що застрягла посеред бараків із зеленого та сірого листового металу, колючого дроту й залізних пластин. Вона затулила ніс шарфом, щоб приглушити запах фекалій. І, незважаючи на брезент, що слугував дверима, вона могла розгледіти скупчені, скручені, тремтячі тіла всередині цих імпровізованих прихистків. Вона також чула болісний хрип ломки і важке дихання, утруднене креком. То там, то там готували крек — просто на підлозі, в ложках, чашках і кришках. Якась жінка пильнувала кавоварку на плиті, чоловік без сорочки переставляв стілець.

Табір величезний, але кожне місце було на вагу золота. Навіть у цій клоаці місця були дорогі. Місцеві наркомани змішалися з мігрантами, які поступово втрапили в пастку креку й стали наркозалежними. Крек нищив тіло й психіку швидше, ніж чума.

Щойно помічала бодай якесь просвітлення свідомості, Лізанна показувала фотографію дівчини. У кращому разі люди хитали головами. Здебільшого ж у відповідь вона чула погрози.

Зненацька на її плече лягла чиясь рука. Лізанна озирнулася, готова вихопити зброю. Перед нею стояв хлопець років двадцяти зі світлим волоссям, зав’язаним у хвіст. Одягнений у чорні джинси та жилетку, він здавався досить охайним. Біля коледжу, скажімо, він не виділявся б, але явно обрав інший шлях у житті. Він попросив показати портрет. Лізанна простягла йому фото дівчини.

— Дай двадцятку.

Лізанна так і зробила. Вона передбачала, що тут торгуватимуться за все, навіть найнезначнішу інформацію. Взявши гроші, чоловік показав у бік дерев, трохи вище, за бараком.

— Синій намет, он там. У вашої дівчини вже не таке обличчя, як раніше, але це вона. Якщо її немає, то її кудись запроторили. Чого ви від неї хочете? Сподіваюся, ви ж не одна з тих сучок із соціальної служби? Га?

— Ні, я просто хочу з нею поговорити. Як її звати?

— Звідки я знаю?!

Зіткнувшись з такою кількістю агресії, Лізанна не стала затримуватися і пішла через захаращену сміттям територію. Вона мало не впала, коли з бляшанки вистрибнув щур і кинувся до неї. Невідомо звідки почувся голосний сміх кількох людей. Вона перевела подих і пробралася по вологій траві, між імпровізованими укриттями, в цій огидній атмосфері, насиченій їдким смородом, аж доки дісталася до намету.

— Є тут хтось?

Серед довколишнього гамору вона почула непривітне бурчання. Це була саме та дівчина, яку вона шукала.

— Я просто хочу поговорити, — сказала Лізанна. — Це не забере багато часу.

— Поцілуй мене в сраку.

— У мене є гроші.

Магічне слово подіяло. За кілька секунд перед нею з’явилося обличчя, яке пасувало б скелету: кістки черепа обтягнуті тонкою шкірою зі шрамами, брудне скуйовджене волосся, фіолетове лише на кінчиках. Навколо лівого ока чорний синець. Руки цієї істоти були білі й такі тонкі, що аж ніби просвічувалися. Пальці, здавалося, були постійно стиснуті.

— Чого треба?

Лізанна відповіла повільно й чітко, адже її співрозмовниця явно була в тумані.

— Минулої осені у вас з одним хлопцем була ятка на блошиному ринку в Сент-Уані. Пам’ятаєте?

Інформація довго не доходила до свідомості дівчини. Вона зайшлася жорстоким кашлем, ніби ось-ось викашляє легені. Лізанні стало її невимовно шкода.

— Ви казали щось про гроші, — затинаючись, промовила наркоманка.

У її долоню перекочувала двадцятка. Дівчина миттю сховала її до кишені жилетки й сіла, схрестивши ноги, біля входу. Вовняні шкарпетки з численними дірками вже давно не закривали великих пальців ніг.

— Ви не перша, хто мене про це питає…

Лізанна залишалася спокійною, але всередині все кипіло.

— Мене випередила жінка? Так? Приблизно мого віку, такого самого зросту, рудоволоса, з татуюванням на шиї?

— Так і було.

— Коли вона приходила?

Співрозмовниця почухала голову.

— Не знаю. Тижні зо два тому. Місяці зо два…

— Що вона вам казала?

— Вона шукала інфу про плівку. Я не могла врубитися, що вона меле, та Албан згадав…

— Албан… Той, що був з вами на барахолці?

— Ага. Падло ще те. Я не знаю, де він, і якщо ви його шукаєте, тут точно не знайдете.

— Можете розповісти про той фільм?

Дівчина кивнула, її погляд прикипів до кишені Лізанниної куртки, з якої було витягнуто першу купюру. Лізанна дістала банкноту й вивернула кишеню.

— Це була остання…

Утім, це, здається, анітрохи не збентежило наркоманку, яка швидким рухом вихопила гроші.

— Албан був абсолютно безтолковий, ото тільки й умів відмикати сигналізацію. От із цим не було проблем. І ми типу влазили вночі в гарні хати, брали все, що могли покласти в машину, а потім продавали це на блошинках. З багатіями біда в тому, що в них є сейфи, а в Албана руки росли зі сраки, щоб їх зламувати. Тому ми просто типу брали все, що лежало на видноті, не знаючи, дадуть за це якогось бабла чи нє. Є сигаретка?

— На жаль, немає…

Дівчина знизала плечима.

— А як Албан розказав тій іншій, що ми знайшли плівку в Сен-Мор-де-Фоссе, я згадала, поняли? Усередині там було ну дуже стрьомно…

Грабіжники… Лізанні хотілося дати дівці ляпаса, розповісти, наскільки травматичними можуть бути їхні дії для тих, чиє приватне життя вони порушили. Але опанувала себе й промовчала.

— Коли я побачила хату зсередини, це мене до всирачки налякало. Той козел, мабуть, був просто одержимий.

— Одержимий чим?

— Я хотіла типу зразу чухнути звідти, та Албан не пустив, — вела далі наркоманка, ніби й не чуючи Лізанни. — Там нікого не було, нам типу повезло, і ми зайшли. Ця штука, про яку питаєте, лежала біля кінокамери, поняли? Ми і її взяли, сплавили за скажені бабки. А плівка довгенько валялась, ніхто її не хотів. А потім якийсь чувак купив. Я не знаю, що на ній було, нам було до спини.

Лізанна могла собі уявити, в якому стані був власник, коли повернувся додому і виявив, що плівка зникла… Цікаво, він був лише посередником чи автором фільму?

Залишалось останнє запитання, вирішальне:

— Ви не могли б розповісти, де цей будинок?

— Та легко. От тільки що там з грошиками?

Лізанна вивернула другу кишеню, щоб дівчина пересвідчилася: більше нічого немає. Молода наркоманка шморгнула й потерла ніс рукою.

— Чорт… Ну… Хата ця у Сен-Морі, на березі Марни, навпроти маленького острівця. Я вже толком не пам’ятаю, котра, їх там ціла купа. Але щоб дати вам типу точку відліку: на іншому березі Марни — Шампіньї. Якщо йдете набережною, ту хату не пропустите. Там великі зелені ворота. І зверніть увагу на сад! Прямо посеред саду там стоїть якась типу статуя велика. А сам будинок — таке, нічого особливого. Ми типу його вибрали тільки через ту статую, поняли? Вона здалась нам дуже прикольною.

Вона закашлялася, поперхнулася і подивилася на Лізанну блискучими очима.

— Велика така статуя у формі пеніса.

* * *

Наркоманка дуже доречно уточнила, що треба орієнтуватися на ділянку між Сен-Мор-де-Фоссе та Шампіньї-сюр-Марн, оскільки річка робить майже ідеальну петлю навколо міста, і без цієї вказівки зона пошуку була б дуже великою. Лізанна поставила машину якомога ближче і повернулась до набережної. Вирішила йти пішки. Їй здавалося, що так вона привертає менше уваги, ніж якби повільно їздила й роздивлялася кожен будинок.

Це місце під прекрасним блакитним небом було цілковитою протилежністю того пекла, з якого вона приїхала. Тихе, приємне, зелене, воно викликало бажання проводити довгі години на невисокому кам’яному мурі, слухаючи дзюрчання води. Але Лізанна тут не для того, щоб мріяти. Тож як тільки вона дійшла до перших островів, порослих деревами, зосередила свою увагу на будинках. Ця нерухомість, либонь, коштувала всі гроші світу, враховуючи привілейоване розташування. У той же час за кілька кілометрів звідси люди тулилися в мурашниках багатоквартирних будинків.

Дівчина йшла слідами Лізанни-самозванки. Фотографія, яку дав Генрі Кобб, мабуть, привела сюди і її. Журналістка досі не могла зрозуміти, чому та незнайомка видавала себе за неї і чому довірила їй моторошну кіноплівку. Лізанна сподівалася знайти відповіді в кінці розслідування. Думаючи про ту молоду жінку, яка, здавалося, загадково безслідно розчинилася в повітрі, Лізанна відчула хвилю напруження. Вона була сама, вирушаючи на небезпечну місію. Якщо з нею станеться щось лихе, хто про це дізнається?

Напруження зросло, коли вона побачила крізь ґрати воріт фалос, про який чула від дівчини з фіолетовим волоссям. Це була не статуя, а гротескна скульптура з чорного металу, що зображала гармату: ерегований статевий орган був стволом, а тестикули символізували колеса. Отак від входу власник маєтку сповіщав про те, що тут чекає гостей.

Двоповерховий кам’яний будинок стояв у глибині саду, захищений від сторонніх очей густою рослинністю, зокрема живоплотом заввишки кілька метрів. Автомобіля не було видно, але, можливо, він стояв у гаражі, що прилягав до будинку?

Лізанна змістилася на кілька кроків, щоб вийти з потенційного поля зору господаря будинку. Помітила щілину поштової скриньки в стіні. Вона могла б постукати в двері сусідів, щоб дізнатися, хто там живе, але вирішила не привертати зайвої уваги. Наважилася спробувати дещо прямолінійніше. Дівчина поправила шапку, щоб повністю сховати все волосся, насунула шарф на носа й подзвонила в домофон. Якщо хтось відповість, вона вдасть із себе агента з нерухомості, який цікавиться житлом на березі Марни, її відшиють і вона забереться геть ні з чим.

Але ніхто не відповідав. Вона дзвонила знову й знову, але, здається, там нікого не було. Лізанна пішла шукати прохід на тому боці, про який їй розповіла наркоманка перед тим, як вони попрощалися. І справді — натрапила на майже невидиму стежку. Вузький коридор між кипарисами, перегороджений невеликими гілками, деякі з яких були зламані, — мабуть, саме тут і пробралися грабіжники.

Опинившись у саду, вона побігла вздовж живоплоту до поштової скриньки. Їй вдалося, з деякими труднощами, зламати замок і виявити силу-силенну пошти: скринька тріщала по швах. Лізанна швидко схопила все, що могла, і сховалася за деревами. Усі конверти були адресовані месьє Отмару Мельцеру. Серед відправників — міжнародні кінофестивалі, музеї сучасного мистецтва… Деяким штемпелям було по кілька тижнів, це підкріплювало її думку про те, що будинок порожній.

Вона залишила конверти під кипарисами й рушила до задньої частини будинку. Високо вгорі помітила сигналізацію, перш ніж дійти до великої круглої веранди, внутрішня частина якої була обставлена різними рослинами. Вона глибоко вдихнула й спробувала відчинити еркер. Він був замкнений, але замок не здавався міцним, як це часто буває на верандах. Тож вона потягнула з усієї сили — і він піддався.

Сигналізація мовчала. Система, вочевидь, не була акти­вована. Ідучи кам’яною стежкою, журналістка зайшла ніби в пишні джунглі, і скрикнула, коли мало не наштовхнулася на білованого птаха, що непорушно сидів на гілці. З нього зняли весь покрив. Було видно м’язи, вени й кістки розправлених крил. Ідучи далі, Лізанна побачила інших замордованих тварин. Мавпа без шкіри вчепилася за ліану… Хамелеон, що відпочиває на листку… Вона з огидою доторкнулася до одного з них. Здається, всі вони справжні.

Коли вона нарешті вийшла звідти, то опинилася на краю величезної вітальні, захаращеної не менш тривожними декораціями. Лізанна не знала, чи це мистецтво, але десятки скульптур у всіх формах представляли статеві органи. Стіни прикрашали сороміцькі картини, грубими мазками пензля в різних варіаціях було зображено статевий акт. На полотнах вгадувалися силуети тварин упереміш із людськими, дорослими й дитячими… Ці «твори» були в тому самому стилі, що й фільм, який переслідував її. Непристойні, нездорові, від них віяло патологією…

Лізанна зробила кілька фотографій, зайшла до їдальні й обережно походила по кімнаті. Відео на супервосьмиміліметрову плівку знімали не тут, декорації не підходили. Проте в цьому місці скрізь панував переступ. Вона не наважувалася піднятися нагору, боячись опинитися у пастці, якщо хтось прийде. Їй було цікаво, що зробила Лізанна-самозванка? Так само незаконно вдерлася сюди, як і вона? Чи Мельцер застав її і погрожував викликати поліцію?

Біля входу до зали Лізанна відчула легкий затхлий запах. Такий буває коли заходиш у кімнату, яку не провітрювали місяцями. Здавалося, запах долинав із прочинених дверей ліворуч від неї. Вона подивилася туди: кам’яні сходи вели вниз, у підвал. Бажання докопатися до правди було сильніше за страх, тож вона клацнула вимикачем — засвітилась низка червоних прожекторів, вмонтованих у сходинки, мов запрошення до розпусти. Якби вона прислухалася до своєї інтуїції, Лізанна забралась би звідти під три чорти. Але вона сама перейшла вже всі межі. Тож зібралася з силами і, міцно стиснувши електрошокер у руці, пішла донизу.

Внизу вона виявила справжнє садомазохістське лігво. На це важко було дивитися. Стіни, оббиті бордовою тканиною, чорна металева клітка, стільці всіх форм і матеріалів — шкіряні, шиповані, гінекологічні… Наручники, десятки інструментів звисають зі стін, від батогів до кусачок. Лізанна легко могла уявити оргії, які, мабуть, відбувалися тут, крики болю чи насолоди. Адже було очевидно, що це були інструменти не для однієї людини. Можливо, учасники були ті самі люди, що й на плівці. Закрите коло знайомих, які віддавалися сеансам розпусти в підземеллі розкішної вілли…

Лізанна примруженими очима подивилася на оксамитову завісу, що затуляла один кінець кімнати. Саме з цього кутка долинав запах, що дедалі більше нагадував запах в’яленого м’яса. Вона затамувала подих і, набравшись сміливості, перейшла на інший бік. Умить її охопив жах. Майже муміфіковане тіло оголеної жінки було прикріплене до хреста, вкрученого в цегляну кладку. Її шкіра частково була схожа на пергамент. На грудях і кінцівках жінки все ще були характерні сліди рваних ран. Електричні кабелі лежали на землі біля батареї. На їхніх кінцях, у затискачах типу «алігатор», можна було розрізнити шматки плоті, які, мабуть, вирвалися з грудей, коли тіло розкладалося.

Обличчям до жертви, на штативі, стояла восьмиміліметрова камера з відкритим відділенням для бобіни. Знімали тут… І відзнятий матеріал забрали. Лізанні захотілось виблювати. Бездонна порожнеча засмоктувала її. Вона трималася за стіну, щоб не впасти. Обличчя перед нею було змарніле й висушене. Вогняного кольору волосся почало відділятися від шкіри голови. На шиї бідолашної жінки вона помітила татуювання.

Лізанна відступила назад, заплуталася в шторі і впала. Вона здогадалася, хто це. Лізанна Барт знайшла іншу Лізанну Барт.

Піднявшись на ноги, вона, задихаючись, кинулася вгору сходами. Перетнула вітальню, джунглі з тваринами, яких не пожалів скажений скальпель. Їй знадобилося менше хвилини, щоб вискочити на вулицю. Лізанна залишила пошту на землі, вчепилася в гілки кипарисів і вискочила на набережну.

Дівчина тікала, не озираючись.