Лабіринти

37

Щойно Анжер виклав фільми, Лізанна зразу їх завантажила й стала дивитися. П’ять останніх фільмів, знятих Мельцером після переїзду до Сен-Мора. Щоразу та сама мішанина сексу, калічень і принизливих дій, у різних місцях — від ями порожнього басейну до глухих підвалів. Безумовно, це викликає блювотний рефлекс, але ніщо не може зрівнятися з жорстокістю тієї стрічки, яка дісталась їй.

Одначе Лізанна розпізнала деякі обличчя на відео, зокрема обличчя Жеремі Теобальда, який завжди був дуже заповзятливий. Вона хотіла зрозуміти, чого прагнуть ці чудовиська. Навіщо вони викрали і вбили бідолашну дівчину? Знущань за згодою вже було недостатньо? Ця орда виродків вважала себе всемогутньою і недосяжною для закону? Вони вирішили підняти насильство на новий рівень, скоївши вбивство? Вони, безумовно, були в захваті, коли до їхніх лап потрапила та юна дівчина. Це ж так збуджує — побачити, як життя покидає її, коли їй перерізали горло, а потім знову одягнути свої костюми й повернутися додому, ніби нічого не сталося. За словами Анжера, Мельцер не створював офіційних «дійств» протягом кількох років. То що ж він робив увесь цей час? Чи були в нього ще такі фільми в жанрі снафф, як той? Чи вбивали ці дикі виродки інших жертв, перш ніж порішили юну Ромі?

Поки всі ці питання крутилися у її голові, надворі вже сходило сонце. Крізь вікно контури світила були розмиті й побілені ранковими заморозками. Заповідалося, що день буде холодний і сухий. Лізанна зійшла вниз і приготувала собі каву, відчуваючи дедалі більшу втому. Взяла в руки фотографію своїх батьків. Дивлячись на цю світлину, вона не відчувала нічого, окрім величезної прірви між ними й собою, порожнечі, яку їй зараз було так важко заповнити.

За два дні вона повернеться до Руану, де на неї чекало ще одне випробування: з’ясувати, що з її головою. Можливо, у неї виявлять неоперабельну пухлину, спогади й далі стиратимуться з пам’яті або перемішуватимуться, їй залишиться жити всього пів року, за цей час їй доведеться скористатися останньою можливістю зробити все, що вона давно хотіла встигнути зробити: скажімо, поїздити світом… Зробити все, що хотіла. «Розповісти правду батькам дівчини Ромі, ось чого я хочу. Покарати виродків, які її замордували».

Вона відклала фотографію і погортала свої нотатки про Жеремі Теобальда, які зібрала за ніч. Чоловік із жорсткими рисами обличчя, завжди з чорним макіяжем навколо очей, жилавий, сухорлявий. Як з’ясувалося, понівечена рука не була результатом нещасного випадку. Дві тисячі сімнадцятого року з його згоди вказівного пальця йому відрізав друг, майстер пірсингу і татуювань. Ця хірургічна операція була знята на відео — для перформансу в Музеї сучасного мистецтва в Цюриху, який привернув увагу кількох сотень глядачів-витріщак.

Лізанна кілька годин досліджувала збоченський світ Жеремі Теобальда. Зокрема, вона дізналася, що 1999 року Жеремі, який тоді ще навчався в Ліонському університеті на факультеті витончених мистецтв, у віці двадцяти одного року був засуджений за спробу зґвалтування сімнадцятирічної дівчини, яка не відповіла взаємністю на його залицяння після вечора в нічному клубі. Він ­вийшов слідом і напав, коли та вже підходила до свого дому. На щастя, мешканець будинку встиг втрутитися і забити на сполох.

Схоже на те, що його тюремне ув’язнення стало джерелом пробудження його «покликання». Невдовзі після звільнення з ним сталося щось дивне, він почав ­ставити перед собою виклики, кожен божевільніший за попередній. Серед них — перетнути Піренеї з 19-кілограмовою кулею, прикутою до ноги ланцюгом, пробути тиждень на платформі площею один квадратний метр на вершині щогли, або просидіти п’ять днів у шафці шістдесят сантиметрів заввишки, стільки ж завширшки і дев’яносто сантиметрів завглибшки. Він прагнув постійно накладати на себе те, чого зазнав під час ув’язнення: обмеження і незручності.

Лізанна також знайшла два чи три посилання на джерела, в яких згадувалася його поява в роботах Мельцера, але не більше. Після ночі пошуків в інтернеті вона досі не знала, хто були інші постійні учасники. Власне, це й не мало великого значення, оскільки був Жеремі, і вона знала його адресу: звалище автомобілів у Нуазі-ле-Гран, що приблизно за тридцять кілометрів звідси.

Раптом, порушивши глибоку тишу, задзвонив її одноразовий телефон. Вона зразу впізнала номер. Телефонував Генрі Кобб, студент.

— Генрі?

— Так. Добрий день! Вам зручно говорити?

— Слухаю вас.

— Я не переставав думати про цю історію після нашої розмови. Мене це переслідує, я картаю себе за те, що дав вам плівку. Я вчинив огидно, адже залишив вас напризволяще з усім цим…

— Нічого страшного, не хвилюйтеся.

— Ви знайшли ту дівчину з фіолетовим волоссям?

Заскочена запитанням зненацька, вона трохи помовчала, перш ніж вирішила, що немає сенсу ділитися з юнаком ходом свого розслідування. Насправді вона не була впевнена, що він зможе впоратися з її одкровеннями, і віддала перевагу брехні.

— Ще ні. Мені тут треба було владнати багато справ.

— Розумію. Власне, мені тут дещо подумалося… Учора я цілий день переглядав паризькі художні галереї в інтернеті — може, котрась із них здасться мені знайомою… І нарешті знайшов ту, про яку розповідала Лізанна. Тобто… інша Лізанна… Неважливо. Це «Blue Arts Factory», у 6-му окрузі. Саме там вона побачила картини тієї Аріадни, про яку ви згадували.

Лізанна записала інформацію.

— Ви впевнені?

— Звісно. Оскільки я хотів зробити для вас більше, то пішов туди і поспілкувався з дівчиною, яка пам’ятала ці роботи. Вона близько року тому організувала виставку вуличних художників.

— Вона пам’ятає Аріадну?

— Так, пам’ятає. Розповіла, що Аріадна жила у Фрігосі, в 13-му окрузі. Там колишній холодильний склад, нині цілком присвячений мистецтву. Можливо, вона досі там працює.

— Чудово, Генрі. Дякую!

— Та пусте. Бережіть себе, Лізанно!..

Аріадна у Фрігосі… Може, вона знайшла там притулок після того, як виїхала з будинку в Атіс-Монсі? Не вагаючись, Лізанна схопила ключі від машини й вискочила з дому. Її пріоритети раптово змінилися.