Лабіринти

15

Лізанна не спала цілу ніч. Відтоді, як знайшла вночі статтю з газети, вона боялася. Боялася того, що з нею відбувається…

Десятки статей в інтернеті доводили, що автобусна аварія, яка, на її думку, стала причиною смерті її батьків, сталася десять років тому, а не п’ять, як вона вважала. Ще одна серйозна проблема: згідно з усіма прочитаними матеріалами, Корінни і Грегуара Бартів не було серед жертв трагедії в Лаффре. Їхніх імен не згадано в списку загиблих. На фото ніде не видно їхніх облич.

Проте Лізанна була певна: вони загинули в тій аварії. Лаффре… Сорок три життя, що обірвалися на дні урви­ща… Сорок чотири разом із водієм. Гальма… Усе це стоя­ло перед її очима, вона пам’ятала обвуглені трупи на металевих столах, вона очі виплакала перед розбитою огорожею. Досі чула, як дзвонять церковні дзвони, бачила труни, вкриті квітами.

Але хто був на похороні? Як доправили тіла її батьків з Ізера? Хоч скільки вона шукала в пам’яті, ці прості запитання залишалися без відповідей. Вона так багато не розуміла… Як могла пам’ять так її підводити — цей період був не просто розмитий, вона взагалі нічого не пам’ятала про наслідки трагедії. Можливо, через емоційний шок, але це не пояснювало всіх цих невідповідностей.

Вона переглянула свої документи про аварію, але не знайшла нічого, що могло прояснити цю історію. З нудотним відчуттям у шлунку вона сіла в машину й поїхала на кладовище за два кілометри від дому. Де поховані її батьки? Вона навіть не могла згадати. Як узагалі можна таке забути? Лізанна довго блукала серед могил і врешті-­решт знайшла їхній склеп. «Корінна і Грегуар Барти». Вони справді були мертві вже п’ять років, що майже заспокоїло: вона не зовсім збожеволіла. Але як же тоді бути з причиною їхньої смерті, якщо вони не загинули в Лаффре? Можливо, життя батьків відібрала якась інша подібна аварія, яку могла сплутати з іншою трагедією?

І знову їй не давала спокою думка про новоутворення. Можливо, якась пухлина тиснула на певну ділянку її мозку і спричиняла такі проблеми з пам’яттю? Лізанна думала про свої напади паніки, про ту руку, що тягнеться до її горла, щоб задушити. Про свою постійну страшенну забудькуватість. Про її періодичну забудькуватість. Про всі ці тривожні дзвіночки, які лише посилилися після її повернення до Ле-Меніля, і особливо після відвідин того клятого будинку.

Вийшовши з цього зловісного місця, вона вирішила не повертатися додому й знову вирушила в дорогу. Оминула Париж із північного заходу, і через величезний затор їй знадобилося більше двох годин, щоб дістатися до Еланкура. Згідно з інформацією, яку вона знайшла в інтернеті, в коледжі 3iS Paris близько тисячі п’ятисот студентів вивчали різноманітні творчі дисципліни: кіномистецтво, робота зі звуком, анімація, спецефекти тощо. Кампус розкинувся на березі озера у великій доглянутій зеленій зоні.

Повільно проїхавши територією кампусу, Лізанна зупинилася перед будівлею з цегли і скла. Вона переглянула фотографії, збережені в телефоні. Не лишалося жодних сумнівів: Генрі Кобб позував разом із двома іншими хлопцями перед цією спорудою. Тому вона вийшла з машини і підійшла впритул до будівлі. Це був студентський гуртожиток. Щоб зайти, треба пред’явити студентський квиток. Утім, двері відчинилися, щойно вона подзвонила в домофон. Усередині Лізанна сказала чоловікові на рецепції, що вона сестра Генрі Кобба і їй треба поговорити з братом про делікатну родинну справу. Він же мешкає тут, чи не так? Охоронець подивився у свій комп’ютер і кивнув.

— А ви не знаєте, він зараз у себе?

— Ні, його немає. Близько восьмої вийшов з гурто­житку. Я бачу, що зазвичай він не приходить сюди на обід, але рідко затримується після уроків.

Лізанна показала на зону відпочинку в коридорі.

— Можна, я там почекаю?

— Звісно, якщо хочете… Але вам доведеться довго чекати, ще рано…

— Не страшно. Дякую!

Вона купила собі дуже солодкої кави з автомата в холі і вмостилася в кріслі, обличчям до пральні та спортзали, де тренувалося кілька хлопців. Надіслала повідомлення Патрікові, але той ще не зміг отримати потрібні матеріали. Він був зайнятий написанням статті про пожежу, що спалахнула вночі поблизу Сент-Етьєна-дю-Рувре.

Дівчина вирішила використати цей час, щоб пошукати в мережі інформацію про свою втрату пам’яті. Вона вводила різні комбінації ключових слів: «фальшиві спогади», «сплутаність спогадів», «пухлина, мозок, пам’ять». Пошук досить швидко привів її до поняття «хибні спогади». Фахівці пояснили, що кожна людина має такі змінені або навіть вигадані події, які закарбувалися в пам’яті. Оскільки мозок пластичний і постійно форматується, пам’ять — не точне відображення, як довго вважалося: щоразу, коли спогад виринає, він обростає новими елементами, видозмінюється і записується заново в зміненому вигляді. Коротко кажучи, що більше ми згадуємо якісь моменти, то далі вони від реального минулого.

Застереження «Не довіряйте своїй пам’яті» неодноразово зустрічалося в наукових статтях. В одній з них, зокрема, розповідалося, що під час терапії в 1970-х роках у Сполучених Штатах сотні жінок дуже чітко пам’ятали (аж до готовності присягатися в кримінальному суді), як їх у дитинстві зґвалтував хтось із близьких — батько, брат, дядько. Вони буквально бачили цю подію і розповідали про неї у найдрібніших деталях. Одначе ці спогади виявилися лише мимовільним результатом сеансів на­вію­вання, які проводили психотерапевти. Кілька навідних запитань — і невинні люди вирушають у тюрму. І подібних прикладів, хоч здебільшого не таких драматичних, чимало.

Лізанна шукала далі, і її увагу привернуло ще одне явище, відоме як «патологічна конфабуляція». Люди, які страждали від неї, забували події, плутали дати й місця, будували своє життя на фундаменті фальшивих спогадів. Причинами вчені вказували черепно-мозкові травми та ураження в орбітофронтальній і скроневій ділянках головного мозку, які могли б пояснити ці аномалії. Однак, за їхніми словами, причини не завжди були суто фізичні. Певні фальшиві спогади вторгалися у свідомість, щоб приховати серйозні психічні потрясіння. Мозок був здатен заманити себе в пастку, щоб захиститися.

Лізанна почувалася розгубленою. Від чого саме страждала вона? На що хворіла? Чому вона вигадала зв’язок між смертю своїх батьків і цією автобусною аварією в Лаффре? Звідки вона могла знати, що в її спогадах про минуле правда, а що вигадка? Найбільше в прочитаному її бентежило ось що: жоден фахівець, жоден діагностичний апарат, навіть найсучасніший, не міг відрізнити фальшивого спогаду від справжнього.

Молода жінка стала шукати в інтернеті невролога в Руані, переглянула кілька варіантів і зателефонувала тому, який здався їй найкращим. Їй терміново треба до фахівця. Секретарка записала її на прийом за два тижні. Ціла вічність, протягом якої вона житиме й гадатиме, чи не пожирає її мозок якийсь клятий рак абощо.

Лізанна зітхнула й роззирнулася навколо. Вона так захопилася своїми відкриттями, що не помітила, як минув час. Студенти вже почали групками повертатися із занять і розходитися по коридорах. Вона відклала мобільний телефон і уважно дивилася на вхідні двері.

Генрі Кобб зайшов за п’ятнадцять хвилин, із модною сумкою на плечі й навушниками у вухах. Спокійним упевненим рухом скинув із голови каптур. Повернув праворуч і попрямував до ліфта. Лізанна рушила за ним.

— Перепрошую, ви — Генрі Кобб?

Хлопець не відповів. Лізанна поплескала його по плечу. Він обернувся і зняв навушники.

— Що?

— Ми вчора говорили по телефону. Восьмиміліметрова кіноплівка…

Обличчя юнака враз стало непроникно холодне. Він кілька разів натиснув кнопку ліфта. Так і не дочекавшись, студент рушив у бік сходів.

— Дайте мені спокій, будь ласка! Я не знаю, про що ви.

— Ваші ініціали і номер мобільного написані на коробці з плівкою, тож, гадаю, ви добре знаєте, про що я. Цей фільм потрапив до мене всупереч моїй волі, і тепер я маю все зрозуміти.

Генрі Кобб пішов сходами вгору. Лізанна за ним.

— Де Лізанна Барт? — запитав він з неприхованою підозрою.

Підійшовши до хлопця ближче, вона вийняла з кишені й показала йому своє посвідчення.

— Ось я, Лізанна Барт, просто перед вами.

Він сповільнив крок і роздивився заламіновану картку. Потім уважно подивився на співрозмовницю.

— Що це за маячня?

— На жаль, мені здається, що це набагато серйозніше, ніж звичайна маячня. Дозвольте мені спершу пояснити, а потім ви зможете розповісти, що сталося.

Генрі Кобб повернув Лізанні посвідчення, переконався, що навколо нікого немає, і далі пішов угору довгими кроками.

— Ідіть за мною.