Лабіринти

9

Повернувшись на хутір, Віра вже вчетверте спробувала завести машину. Щоразу повторювалася та сама історія: вона повертала ключ запалювання, чула легкий шум, бачила, як блимали лампочки, але нічого не відбувалося. Вона заходилась несамовито ляскати руками по керму.

— Чорт! Заводься!

Віра завжди боялася, що колись автомобіль може зламатися. І, звісно ж, це сталося з нею у найлютішу зиму. Але якщо зі стрижкою можна почекати, то з їжею — ні. Їжі треба було прикупити, бо запаси консервів, пакетованих супів і горілки вичерпаються максимум за тиждень. Але найперше закінчаться сірники, необхідні для розпалювання груби.

Вона пошукала кнопку, яка відчиняє капот, через мороз насилу відчинила його, і зрештою зрозуміла, що користі від усіх цих її зусиль немає жодної. Її знання будови автомобіля настільки куці, що допомогти їй нічим не могли. Віра почувалася абсолютно безпорадною. Доведеться змиритися з фактом: вона ще довго не зможе потрапити до міста.

Жінка опустила капот і виявила, що з переднього номерного знака прибрано сніг. Вона нахилилася і побачила, що хтось протер його, ніби намагаючись прочитати номер. Оскільки Віра вже багато натоптала навколо, то не могла розрізнити ніяких слідів, крім своїх. Вона кинулася до заднього номера — там сніг залишився. Усе це було вкрай дивно.

Віра глянула в бік хутора: руїни застигли, мов на картині столітньої давності. Вони справляли враження кінця світу. Там удалині від старої пекарні рушив силует, який зігнувся під вагою каністр. Чоловік зупинився посеред замерзлої дороги, поставив свою ношу й помахав їй рукою. Віра впізнала Арно Лемера. Він уже другу зиму жив у модульному будиночку. І він теж втратив усе через цю кляту надчутливість: роботу менеджера з продажів, дружину, дітей…

Віра помахала у відповідь і пішла йому назустріч. Вони привіталися, обмінялися новинами. Чоловікові було близько п’ятдесяти років. З кінчиків його довгої сивої бороди звисали бурульки. Та, на жаль, він не знав, як їй допомогти.

— Мені так шкода! Але я певен, хтось зможе підкинути вас до міста. А якщо ні, то за два дні ми їдемо туди з Жераром, колишнім учителем, який живе через два будиночки від мого. Ми могли б вас підвезти. А там ви вже звернетеся в автосервіс.

— Дякую, про всяк випадок матиму на увазі. Скажіть, ви часом не бачили, тут ошивався хтось біля моєї ма­шини?

— А чого б то комусь біля неї ошиватися?

— Справді… Якось безглуздо звучить…

Вона попрощалася з Арно, повернулася на стежку, завалену важкими ялиновими гілками, і пішла в глиб лісу, який був темнішим, ніж зазвичай у першій половині дня. Густий туман, що виривався з її рота з кожним видихом, застував їй очі, а обличчя здавалося твердим, як камінь. Жінка потерла носа й щоки. Її кров також воліла сховатись від холоду й потекла назад до життєво важливих органів.

Віра просувалася вперед у хорошому темпі. Їй доводилося рухатися швидко, щоб уникнути тривалого контакту з крижаною землею: навіть через товсті підошви й дві пари шкарпеток мороз кусав її за пальці ніг. Здійнявся вітер. Його ляпаси жалили, заморожували все на своєму шляху, дедалі складніше було ходити, приносити дрова знадвору, заливати бензин у бак генератора…

Обійшовши річку й спустившися схилом, що вів до її шале, Віра нарешті опинилася в теплі й негайно поклала свої гроші в коробку, що зберігалася серед книжок у нижній частині бібліотеки. Оскільки вона більше не мала доступу до цифрового світу, то воліла тримати значну частину своїх заощаджень при собі, а не хвилюватися, що вони загубляться у комп’ютерній мережі.

Потім вона поспішила зв’язатися з Андре і розповіла йому про номерний знак і проблему з автомобілем. Сусід пообіцяв, що наступного ранку приїде й подивиться її машину. Інтуїтивно він припускав, що проблема — в акумуляторі. А далі два варіанти. Або вистачить кількох обертів гайкового ключа, або якась деталь зламалася і доведеться їхати до міста замовляти нову. У такому разі він з’їздить туди позашляховиком і замовить.

Після закінчення сеансу зв’язку Віра довго сиділа на місці, підперши щоку однією рукою, обличчям до радіо­станції, яка тепер уже мовчала. Що було б з нею, якби не радіостанція? Можливість чути голос іншого мешканця лісу, дистанційно грати в шахи й розмовляти з ним про все на світі — мабуть, лише це не давало їй цілковито збожеволіти.

Надворі лагідно падав сніг, коли Віра вмостилася в крісло біля груби зі склянкою горілки, щоб далі читати «Дівчину, що вийшла з тіні». Вона вже прочитала близько тридцяти сторінок книжки, яка не вирізнялася оригінальністю. Стандартна формула викрадення. Заповідалось, що в книжці буде чимало всього мерзенного. Роман, у якому оповідь велася то від імені викраденої дівчини, то від імені її мучителя, який тримав бранку в спеціально переобладнаній звуконепроникній кімнаті. Віра подумала, що вся ця історія, либонь, відбуватиметься за зачиненими дверима, між нею і ним. Вона позіхнула й згорнулася калачиком під шерстяною ковдрою. Незважаючи ні на що, їй кортіло дізнатися, як розвиватимуться події. Звісно, твір не належав до шедеврів світового письменства, але слід будо віддати належне цій Зофії Енриш, вона вміла майстерно створити важку атмосферу. Віра випила склянку горілки і з головою поринула в читання.

Раптом знадвору почувся гучний тріск. Потім пронизливий крик, який, здавалося, долинав із самого серця лісу. Віра підхопилася з крісла, усі її органи чуття на­сторожилися. Що сталося? Вона поспішно взула снігові черевики, накинула теплу куртку й зняла ліхтар з гачка праворуч від вхідних дверей. Другою рукою схопила кочергу, що стояла біля печі.

Морозне повітря з крихітними кристаликами льоду обпекло легені. Але вона збігла вниз трьома сходинками й кинулася у темряву. Звідки долинало виття? То була не тварина. То жінка! Якась жінка потрапила в біду, там, десь у безодні ночі.

Віра не взула снігоступів. Через глибокий шар снігу їй так важко було йти, що вона рухалася, ніби в уповільненій зйомці. У бурштиновому колі, утвореному променем її ліхтаря, виблискував сніг, нескінченно височіли стовбури дерев, усі однакові, незалежно від напрямку. Без звичних орієнтирів Віра ніби заблукала. Повернулася до шале, щоб зорієнтуватися: вона вже пройшла довгий шлях, і тепер будинок був лише бульбашкою життя в безод­ні ночі. Де їй шукати ту жінку, що потрапила в біду й потребує допомоги? Вона прислухалася, не вловлюючи ані найменшого звуку.

— Є тут хтось? — закричала вона.

Її голос луною відбивався від дерев і ширився навколо. Віра звернула праворуч, повернулася своїми слідами назад, наважилася повернути ліворуч, і загрузла в снігу по коліна. Через рівні проміжки часу вона підносила руки до рота, щоб подмухати на них, а потім енергійно постукувала ними по грудях, щоб розігнати кров. Потім вона почула шепіт, ніби хтось стояв прямо позаду неї. Голос прошепотів: «Твій монстр тут!». Вона обернулася, піднявши кочергу над головою. Але там нікого не було.

Лютий холод… Вона знала, що холод може змінити її сприйняття. Без рукавичок і шапки у неї починали боліти пальці й вуха. Та все ж вона йшла далі, налякана темрявою, і постійно тримала в полі зору відблиск вікна свого дому, щоб заспокоїтися. Ступивши ще кілька виснажливих кроків, вона зупинилася перед озерцем, яке утворилося, коли річка розлилася. Озерце замерзло. Віра провела ліхтарем над його поверхнею і виявила аномальні зигзагоподібні тріщини… О ні, тільки не це! За метр від неї у кризі зяя­ла велика діра. Просто над чорною водою розкинулося, як восьминіг, світле волосся. Біла рука стискала гілку, що відламалася від дерева й тепер лежала на землі.

Віра була в стані шоку. Та фігура не рухалася. Запанікувавши, жінка відчула, що не може рухатися вперед — темна вода паралізувала її. Довелося зробити над собою зусилля. Незважаючи на страх, вона помалу підступила ближче й обережно нахилилася вперед, не відходячи від берега. Вгрузла ногами в сніг і вчепилася у важку гілку, щоб втримати рівновагу. На жаль, тіло лежало надто далеко, вона не могла дотягнутися.

Віра покликала на допомогу — протяжний несамовитий крик розітнув нічну темряву. Вона мусила знайти рішення, мусила діяти, хоч би як це було важко й страшно. Тримаючись за гілку, підійшла якомога ближче до краю і кінцем кочерги зачепила нейлонову куртку тіла. Поруч почувся зловісний тріск. Віра молилася, щоб тільки не посковзнутися і не впасти. Одним точним рухом, затамувавши подих, вона підтягнула до себе непорушне тіло.

Труп — а це точно був труп — вбраний у чорний спортивний костюм. І взутий у кросівки. Коли Віра вже майже підтягла тіло до берега, воно зненацька розвернулося — й жінка побачила широко розплющені блакитні очі з величезними чорними зіницями, білі від морозу вії і блідо-рожеві губи. Частину обличчя покійниці було вирвано. Точніше, не вирвано, а… зрізано — знято шкіру, неначе маску, можливо, скальпелем. З рота мертвої дівчини випливало щось густе й сіре. Мул.

Віра відсахнулась і впала на спину. Це обличчя…

Це було її — Вірине — обличчя.