Лабіринти

26

Віра не могла в це повірити. Зофія опублікувала свою книжку за чотири місяці до зникнення Ромі. Недовірливо перечитала статтю, помацала її пальцями. Це справді був газетний папір, по краях помітно сліди від ножиць. Вона заціпеніла, не маючи слів, переглядаючи очима статтю, ніби шукаючи пояснення.

— Ваш мозок психіатра хотів би все це раціоналізувати, — сказала Зофія, — але запевняю вас: нічого не вдасться. Я бачила, як Ромі викрали, ще до того, як це сталося. Звісно, не її обличчя, але деякі характерні риси. Це було схоже на… давній спогад, що виринає на поверхню. Одночасно розмитий і дуже чіткий. Саме це видіння спонукало мене почати писати книжку. Звичайно, є невеликі відмінності, наприклад, вона грає на фортепіано, а не на скрипці — але це вона.

Вона знову взяла в руки теку:

— Я дізналася про цей випадок восени, коли шукала в інтернеті матеріал для наступної книжки. У мене був справжній шок, як ви можете уявити. Я отримала незаперечний доказ того, що не божевільна.

Віра попрямувала на кухню з порожньою склянкою і налила собі ще по вінця горілки. Половину випила одним духом. Те, що казала Зофія Енриш, було просто неможливо. Їй треба було подумати. Подумати й зрозу­міти. Віра почала ходити кімнатою, намагаючись зосереди­тися.

Усі події мали причину. Можливо, просто потрібно було змінити кут зору? Може, не книжка була написана до статті, а стаття була написана після книжки.

— Викрадач міг надихнутися вашим твором, — сказала Віра. — Я чула такі історії раніше. Фільми, історії, які дають ідеї злочинцям і штовхають їх на звірства.

Зофія Енриш насмішкувато пирхнула.

— Ніби я не думала про це! Але ж ідеться про книжку з накладом усього п’ятсот примірників. Погляньмо правді в очі. Месьє Ікс, потенційний викрадач, читає книжку та й каже собі: «Ану ж викраду дівчину на ім’я Ромі, коли вона вийде з музичної школи. У неї також має бути татуювання на лівій литці, і дорогою додому вона повинна пройти через парк». Це ж легко! Він знаходить ту, яка ідеально підходить, хіба окрім інструменту, але й так годиться… — вона похитала головою. — Бачите, ваша гіпотеза не витримує критики. Мої прогнози не стовідсотково точні, але правильні. Це очевидно.

Залишалося визнати, що Зофія Енриш мала рацію. Як і в фокусах, тут був якийсь секрет, але доки що Віра не могла зрозуміти, який саме.

— Чи означає це, що все, викладене в «Дівчині, що вийшла з тіні» відбулося насправді, принаймні в загальних рисах?

— Ні, не зовсім так. Як і з усіма моїми передбаченнями, лише початок сяйнув мені, мов спалах. Ромі, парк, фургон, у який її затягнули… Місце, де її утримують, теж нібито реальне: підвал з купою знарядь для тортур, обладнання для садо-мазо прямо під великою будівлею, де живе кат. Усе це я описала з моїх видінь. Усе ж решту мені довелося вигадувати самій. І на це пішло дуже багато часу. Щоб надихнутися ідеями, я прочитала чимало кримінальних романів.

— Ви знаєте, що сталося з Ромі? Я маю на увазі — що сталося з нею в реальному житті?

— Я трохи пошукала в інтернеті. На жаль, розслідування, схоже, зайшло в глухий кут.

— Чим закінчується книжка?

Обличчя Зофії Енриш спохмурніло.

— Дівчину багато років тримають в неволі. Роки знущань, психічних страждань, жорстоких ігор у домінування. Викрадач відчуває до Ромі одночасно безмірну любов і ненависть. Але щоб дізнатися, чим усе це закінчиться, вам доведеться дочитати до кінця…

Вона подивилася на шахову дошку, зупинилася біля радіостанції і обережно зняла фотографію маленької білявої дівчинки, що прикрашала металеву передню панель. Зофія Енриш дивилася на світлину з безмежним сумом в очах. Потім щось прошепотіла, і Вірі здалося, що вона почула склади, від яких у неї стиснулося серце. Вона кинулася до гості й вирвала фотографію у неї з рук.

— Що ви сказали?

Жінка знизала плечима.

— Нічого важливого.

Вона вже збиралася відійти, але Віра схопила її за руку.

— Ви щось пробурмотіли, я чула! Я майже впевнена, що ви назвали ім’я моєї доньки — Емілі.

— Ви помиляєтеся. Я взагалі нічого не бурмотіла.

— Скажіть мені, чого ви хочете? Чому ви до мене прийшли? Як усе це стосується мене?

Коли Віра втратила контроль над емоціями, відвідувачка вирвалася з її рук і повільно відійшла. Зофія Енриш полізла в сумку й дістала банку сардин в олії.

— Не заперечуєте, якщо я відкрию бляшанку і сяду в куточку? Я маю спальний мішок. Можу бути непомітною, як мишка, тож не заважатиму вам. Чесно кажучи, я падаю з ніг, і не уявляю, як сьогодні пішки повертатись назад до міста. Ба більше, що навіть якщо я дійду до хутора, дорога, вочевидь, замерзла. А я не маю сил ночувати в машині чи пекарні. Мені треба перекусити й трохи поспати…

Віра заплуталася в павутині, з якої не могла вибра­тися. Вигнати цю жінку з дому було рівнозначно її вбивству. Усі спроби змусити її заговорити можуть лише загострити ситуацію. Фактично лишався один варіант: дочекатися, коли зійде сонце і вгамується хуртовина. Однак вона думала про те, як їй вдасться зв’язатися з Андре так, щоб непрохана гостя не підслухала їхньої розмови.

— Гаразд, — нарешті відповіла вона. — Але ви займете кімнату.

— Про це не може бути й мови. Досить того, що ви люб’язно дозволяєте мені залишитись у вас… Ні, я не можу прийняти…

— Ви так находилися, що вам треба добре відпочити. Я спатиму в кріслі. Я й так частенько це роблю. Засинаю з книжкою.

Усмішка осяяла обличчя Зофії Енриш. Уперше з моменту її приходу.

— Якщо ви наполягаєте…

Потім вона дістала з сумки консервний ніж і взялася відчиняти бляшанку.

— Сідайте до столу, — запропонувала Віра. — Якщо хочете, є суп і трохи часникових сухариків…

— Ні-ні, дякую. Усе добре.

Вона почала їсти свої сардини пластиковою виделкою.

— Розкажіть, як ви стали психіатром, — попросила з напханим ротом. — Що спонукало вас вивчати зламані мізки? Мене давно вже це цікавить.

Віра не хотіла говорити про такі інтимні речі з колишньою пацієнткою, про яку вона, зрештою, більше нічого не знала. Воліла тримати дистанцію. Що менше вона розповідатиме про себе, то краще.

— Коли дійшло до вибору спеціалізації, я віддала перевагу лікуванню людської психіки, а не тілесних недуг. Мене ніколи не цікавила, власне кажучи, соматика.

— Де ви навчалися?

Віра виявилася заскоченою зненацька. Вона хотіла б відповісти одразу, але це було неможливо. Жінка заходилася порпатись у своїй пам’яті. Інформація була недоступна, мовби заблокована прямо біля воріт її свідомості.

— Я… Вибачте, здається, у мене якийсь провал у па­м’яті. Перепрошую…

Зофія Енриш витерла масні губи тильною стороною долоні.

— Не хвилюйтеся, зі мною це постійно буває. Особливо коли пишу. Імена героїв, які я записувала сотні разів, раптом вивітрюються з моєї голови. Мені доводиться шукати їх на попередніх сторінках… Вочевидь, це один зі шкідливих наслідків самотності, певні спогади більше не відроджуються зовнішніми контактами, розмовами, і ми врешті-решт забуваємо.

Вона підчепила виделкою ще одну сардину й засунула її собі в широко роззявлений рот.

— А як ви думаєте, психіатр може вилікувати себе самого? Це ті запитання, які не дають мені спокою. Чи ходять дантисти до дантистів, терапевти до терапевтів? А психіатри ходять до психіатрів?

— Ні, психіатр не може лікувати себе самого, бо дисфункціональний мозок здатен переконати себе, що все гаразд. Типові приклади — шизофренія і параноя.

— Ви знову згадуєте про ці хвороби… То ви досі думаєте, що я шизофренік?

— Вибачте, але вже пізно. Піду приготую щось поїсти.

— Ах, ритуали…

— Ритуали, атож. Отже, ми заповнюємо свої дні й виживаємо в ізоляції. Ви досі не хочете назвати мені свого справжнього імені? Я так і не згадала, як вас звати.

Жінка підійшла до раковини, злила олію з бляшанки й викинула її у смітник. Потім розгледілася у приміщенні.

— А де туалет?..

— Надворі, — відповіла Віра. — Ходити туди — той іще квест. Але коли немає вибору…

— Вибору немає.

Зофія надягла куртку, взулася, взяла ліхтарик і вийшла. Віра секунду вагалася, а потім кинулася до сумки своєї гості й швидко її обшукала. Пляшка води, кілька консервів, трохи одягу, консервний ніж, складаний ножик. Гаманця вона не знайшла — Зофія Енриш, мабуть, узяла його з собою. Але на самому дні сумки лежав великий коричневий конверт.

Віра швидко визирнула у вікно й побачила світло в туалеті. У неї було ще трохи часу. Вона вийняла конверт, відкрила й виявила всередині велику пачку паперу. На першому аркуші було написано заголовок та ім’я.

ВІДЛЮДНИКИ

Зофія Енриш

Це був рукопис, над яким, схоже, працювала її відвідувачка. І який принесла сюди з собою, подумала Віра. Навіщо так себе обтяжувати? Відчувала потребу писати щодня, будь-де, щоб не втратити зв’язку з історією, яку оповідає? Чи тут крилося щось інше? «Відлюдники»… Як вони двоє цього вечора, застрягли в хатині під час завірюхи. Вона здригнулася від цієї думки. Звичайно, це міг бути просто банальний збіг обставин.

На наступній сторінці цитата з Агати Крісті: «От і зосталося позаду все моє звичне життя». Це з роману «Таємниця Iндiанського острова». Потім почався текст, написаний від руки:

Дорога була нескінченною. Довгий-довгий шлях крізь світ ворожої рослинності, де кожна сосна з її чорним стовбуром і засніженими гілками була схожа на свою сусідку, настільки, що мені здавалося, ніби я не рухаюся вперед. Найстрашніше, безсумнівно — холод, цей потік льоду, як удар кинджалом у живіт. Холод, який можна було відчути навіть у коренях зубів, якщо ти мав нещастя дихати ротом. Холод, від якого можна збожеволіти.

Але я наполегливо йшла вперед, не змигнувши оком, незважаючи на біль. Я хотіла втекти від монстра, тому йшла за позначками, намальованими на корі. Вони привели мене до шале, захованого в глибині лісу. Туди, куди монстр ніколи не прийде по мене. Принаймні я щиро на це сподівалася, бо знала, що він іде слідом за мною, і досі, хоч би де я ховалася, завжди мене знаходив.

Це було видовище…

Віра підняла голову, коли крізь вікно блиснув промінь світла. Її серце закалатало. Вона швидко поклала папери назад у конверт, а конверт — у сумку. Ледве вона прихилила сумку до стіни, як двері відчинилися, білий подих хуртовини війнув досередини. Зофії Енриш насилу вдалося зачинити за собою двері.

— Молитимуся, щоб мені не треба було ввечері бігти ще раз, — сказала вона, знімаючи черевики. — Я думала, мої сідниці примерзнуть до унітазу…

Віра мовчала, скам’яніла від прочитаного. Ця жінка, мабуть, уявила ці перші рядки нового роману ще кілька тижнів тому. Чому ж Вірі здалося, що початок ідеально передає те, що, імовірно, відчувала Зофія Енриш, ідучи до шале? Холод, позначки на стовбурах, ліс… Усе це було правдою.

«У вас було якесь передбачення щодо мене? Ви бачили щось, що… може зі мною статися?», — питала Віра трохи раніше. Жінка відповіла ствердно.

Голос Андре знову пролунав у неї в голові: «Дружня порада від мене: «Не зводь очей з королеви».

Зофія Енриш притиснулася чолом до вікна, ніби хотіла краще роздивитися щось надворі.

— Знаєте, я бачила сліди навколо вашої хатини. Вони ваші?

— Які сліди ви маєте на увазі?

Письменниця повернулася до дверей і покликала Віру підійти. Тоді вона відчинила двері рівно настільки, щоб побачити глибокі сліди навколо шале, які ще не повністю припорошив сніг. Віра звернула увагу на їхній розмір: дуже великі, із зигзагоподібними борознами. Звісно, чоловічі. Потім подивилася на чобітки Зофії: звичайно, розмір не збігався. Тоді вона підійшла до протилежного вікна, визирнула — і помітила сліди біля фундаменту. Нещодавно там хтось був. Вона зсунула фіранки, кинулася до дверей і, здригнувшись, замкнула їх на засув. Хто міг тут вештатися?

— Це не я і не ви, — резюмувала Віра. — Сьогодні вранці я також помітила, що з номерного знака моєї машини змели сніг. Я думала, що ви до цього причетні…

Зофія похитала головою. Вона знову стала серйозною, а її очі видавали справжній страх.

— Він уже тут… Рано чи пізно це мало статися.

— Хто «він»?

— Монстр…

— Про якого монстра ви кажете?

Зофія Енриш знизала плечима, взяла сумку і попрямувала до кімнати. Перед тим як відчинити двері, вона обернулася.

— Він не може походити конем на b5. Це неможливо.

Віра спохмурніла.

— Прошу?

— Ваш опонент у шахах, Старий Ведмідь, сказав, що ходить конем на b5. Але на дошці більше немає жодного коня. До вашого відома, я терпіти не можу, коли мене вважають ідіоткою…

Не кажучи більше ні слова, вона розвернулася й зачинила за собою двері.