Лабіринти

41

Жива. Мертва. Жива і мертва. Її очі були широко розплющені й нерухомі, дівчині не вдавалося захиститися від яскравого світла лампи, що висіла над нею. Жулі відчула холод на спині, вона змерзла. Поверхня, на якій лежало її нерухоме тіло, була тверда і, як їй здавалося, розташована досить високо. Вона не могла поворухнути жодним м’язом, не могла навіть шепотіти. Але звук її дихання і циркуляція повітря в легенях здавалися надто голосними. Нічого більше не існувало, окрім тих шумів і її серця, що насилу ще билося.

До неї поступово поверталися спогади. Згадала, як її саморобний ніж ковзнув по грудях Траскмана, як вона втекла в лабіринт, як повернулася на те місце, звідки починала тікати… І останні слова божевільного письменника, перш ніж вона знепритомніла: «Ти помреш».

Тепер вона була паралізована в місці, де панувала абсолютна тиша. Пахло пилом і селітрою, стеля потріскалася. Мабуть, її голова трохи повернута набік, бо вона могла розрізнити розбиту плитку на стіні. Металеві шафки. Жовтуваті простирадла. Чомусь подумалося про лікарню. Можливо, стара операційна, або… морг. Так, це був морг. Оті шухляди… І її поклали на столі для розтину трупів.

Вона хотіла закричати, але її язик так і залишився притиснутий до розслаблених губ. Траскману довелося вколоти їй потужне заспокійливе, яке паралізувало тіло, але не вплинуло на свідомість. Мозок працював із шаленою швидкістю. Це було нестерпно. Вона завдала йому болю — намагалася втекти. Він міг убити її, але це було б занадто легко. Занадто швидко. У нього виникла інша ідея.

Вона почула кроки вдалині, наче з глибини сну. Потім тихі голоси, які ставали дедалі ближчі й гучніші. Потім хтось поправив її голову так, що очі втупилися в стелю. Над нею схилилося обличчя: гачкуватий ніс, дуже широкий, непропорційний лоб і великі круглі очі. Ліва повіка відірвана від очного яблука, так що Жулі чітко бачила мерзенну рожеву плівку тендітної вологої плоті. Втілення жаху.

— Зіниця розширена. Можна подумати, що вона мертва. Це ідеально для мене.

Чоловік розмовляв з кимось іще. Потім він обернувся, все ще дивлячись на неї, дуже зосереджено, як фотограф у пошуках найкращого кадру.

— Мені потрібно більше світла. І рефлектор, ось тут, щоб відбілити її обличчя. Я чітко окреслю кожну частину обличчя. Губи, очі…

Він зник з поля зору. Жулі нічого не розуміла. Це пекло? Вона навіть не могла заплакати. Треба вибратися звідси. Вона думала про своїх батьків, хоча час і притупив її спогади. У глибині душі знала, що вони не забули її і досі гірко сумують. Вона хотіла б сказати їм, що намагалася триматися, що боролася з усіх сил, але тепер усе скінчилося. Наближався кінець.

Чоловік з головою бика поставив праворуч від себе лампу, ліворуч від нього вигулькнула ще одна голова. Схожа на череп скелета, з випуклими вилицями, тонким, як лезо, носом. На голові в чоловіка була кепка борсаліно. Жулі відчула його кістляву руку на своїй щоці, а потім хижа посмішка відкрила його зуби, занадто ідеальні, щоб бути справжніми.

— Її можна назвати «Шахісткою». Судячи з того, що ти мені розповів, ця назва добре її репрезентуватиме. Що скажеш?

Глибокий голос, східноєвропейський акцент. Раптом поруч з’явився Калеб Траскман. Жулі хотіла втекти від цього чорного погляду, сповненого жорстокості й жадоби помсти. Він дивився на неї. Його маленькі стиснуті вуста губилися у бороді.

— Блискуча ідея, Дмітрію.

— Робота буде надзвичайно складна й тривала, але результат буде гідний. Я поставлю її перед прозорим столом із шаховою дошкою. Можливо, це буде мармур, а не дерево. Мармур холодніший, але він випромінює справжню силу. Вона сидітиме на табуреті, схилившись, замислена, поклавши руки по обидва боки дошки, ніби вона хоче забрати собі кожен з шістдесяти чотирьох квадратів. Ми зобразимо гру в процесі, це створить враження руху. Маєш якісь особливі побажання?

— Безсмертна партія Каспарова.

— О, це цікаво. Мені подобається.

Він усміхнувся, а потім провів указівним пальцем по чолу Жулі.

— Я розкрию череп у поперечному розрізі, щоб відкрити мозок, зберігши його цілим. Ідея полягає в тому, що відвідувачам цікаво, як шахіст вирішує, які ходи робити. Дамо їм змогу зануритися у складність роботи цього надзвичайного органу.

Потім він безцеремонно перекинув її, як шматок м’яса. Жулі вперлася носом у край стічного жолобу. Вона хотіла померти. Негайно.

— Добре, що немає татуювань, я їх ненавиджу. Тут я відділю шкіру спини, розгорну її в боки. Це буде схоже на крила ангела, і створить тонку паралель з назвою гри… Також очищу хребет і виділю спинномозкові нерви, плечове сплетіння і всі нерви в руці…

Він перевернув її на місце. Голова Жулі повернулася, що дало їй змогу побачити кімнату з іншого ракурсу. На задньому плані фотограф налаштовував своє обладнання, а інший чоловік, якого вона ще не бачила, малював її обличчя на білому полотні, розміщеному на мольберті. Тип у кепці знову звернувся до Траскмана:

— Вона правша чи лівша?

— Правша.

— Чудово. Отже, я зніму шкіру з усієї правої руки. Можливо, не чіпатиму лівої, щоб залишити чітке повідомлення. Побачу, коли прийде час. Передусім я хочу показати, як нейронний зв’язок трансформується у рухи руки, яка переставляє фігури.

Він нахилився до Жулі.

— Як ти думаєш, Андреасе? З неї вийде надзвичайна шахістка, чи не так?

Жулі бачила, як одна за одною над нею з’являються огидні пики, утворюючи коло. Коли ж цей кошмар закінчиться? Її тіло було мертвим каменем і більше не належало їй, але вона відчувала все, кожен бридезний дотик пальців цих виродків щоразу, як вони її мацали.

— Це буде чудова робота, — відповів фотограф, закінчуючи свої приготування. — А зараз, якщо не заперечує­те, мені потрібен простір. Дайте мені пів години наодинці з нею, будь ласка. Я ненавиджу, коли за робочим процесом спостерігають.

«Робочий процес»… Жінка без шкіри, виставлена в музеї, як за часів Фрагонара. Жулі не могла повірити в те, що чула. Цього всього не могло бути. Ці чоловіки були божевільними, співучасниками злочину, серійними вбивцями. Вони викрадали, катували, вбивали. Вони були потворами.

Обличчя зникли. Чоловік, який малював, бурчав, пакуючи своє обладнання. Чоловік із бичачою головою провів кілька тестів перед початком фотосесії. Потужні спалахи осяяли кімнату. Жулі була його моделлю, його трупом, його сировиною. Озброєний фотокамерою, він обійшов навколо стола. Спершу він сфотографував її цілком, потім великим планом окремі частини тіла. Після цього сконцентрувався на одному оці. На великій розширеній застиглій зіниці, абсолютно порожній.

— Прекрасно… Прекрасно! Ти маленька перлина.

Думками Жулі відділилась від тіла й кудись полинула. Вона мандрувала далеко-далеко звідси, аж доки її тіло раптом ковзнуло по сталі і злетіло — й ураз дівчина збагнула, що вона висить, підвішена за ноги, гола, як туша у м’ясника. Пальці її рук торкалися підлоги, світ перевернувся догори дриґом. Вона бачила чорний коридор, обшарпані стіни, звивисті гілки дерев за розбитими вікнами. Калеб Траскман був тепер сам, за кілька метрів від неї. Він прив’язував кінець мотузки до металевого столу, прикрученого до підлоги, крекчучи від натуги.

Зав’язавши вузол, підійшов до Жулі зі скальпелем у руці. Став перед нею на коліна і провів лезом по її щоці. Його риси обличчя були витягнуті, зморшки стали глибокими.

— Не знаю, що мене з тобою пов’язує. Не знаю, чому я борюся за твоє життя. Дмітрій збирався забрати тебе й зняти шкіру, а я не зміг віддати… Але це я їх викликав. Я був готовий побачити твою смерть. Принаймні я так думав…

Із гнівним жестом він замахнувся скальпелем через всю кімнату.

— Ти не знаєш, чого мені це коштувало! Наскільки я підірвав їхню довіру до мене! Ти все псуєш! Ти це розумієш?

Він підвівся і почав крокувати туди-сюди.

— Ти вважаєш нас монстрами, так? Не тільки ти. Нас засуджують, нас ненавидять, бо наші вчинки нібито жор­стокі, аморальні. Але хто читає мої книжки? Хто йде в музеї, щоб милуватися картинами чистого насильства? Хто цілими натовпами суне в кінотеатри, щоб насолодитися спогляданням убивць, які дві години катують своїх жертв? Хто насолоджується жахіттями, і вдає, що не причетний до них?

Він роздратовано повернувся до неї:

— Ви всі надягаєте пов’язки на очі, але всі винні. І нас набагато більше, ніж ви можете уявити. Ми відкриємо вам очі. Це ж так просто…

Жулі вже нічого не розуміла. Кров прилила до голови, затуманивши зір. Її дихання ставало важким.

— Для зовнішнього світу ти мертва, Жулі. Ці фотографії, які зробив Андреас, будуть додані до фотографій інших трупів, які вже виставлені в галереях. Більшість із них — справжні трупи, жертви нещасних випадків, хвороб або самогубств, увічнені в справжніх моргах… Але в цій колекції є також люди, які жили нормальним життям… Пам’ятаєш фото жінки без шкіри, які я тобі показував? Ноемі Клуруа. Вона опинилася тут, як і ти. Але у неї — і у інших — не було шансу, який я даю тобі.

«Інші»… До неї були інші. Раптом її стало нудити. Вона ще більше усвідомила масштаби того божевілля, яке нищило мозок цих типів.

— Дмітрій, Андреас, Арвель… Усі ці люди відомі, розумієш? Пластинати Дмітрія подорожують планетою і приваблюють сотні тисяч глядачів, картини Арвеля розвішані в найрозкішніших вітальнях, фотографії Андреаса розкуповують. Але люди не усвідомлюють, що у них перед очима, можливо — їхня ж небога, їхня дитина, яка одного дня зникла… А ми стоїмо поруч з ними, дивимося на їхні обличчя. Ми живимося цим.

Він пересунувся за її спиною, на кілька секунд зник з-перед її очей, а потім знову з’явився зі шприцом.

— Тепер я — твоя єдина родина. У тебе більше немає минулого, і твоє майбутнє належить мені. З тобою все буде добре, я обіцяю — але за умови, що ти більше не намагатимешся завдати мені болю. Ми постаріємо разом. Ти будеш моєю музою, і завдяки тобі я напишу свої найкращі книжки.

Він устромив голку їй в плече й без найменших вагань ввів препарат.

— Я відвезу тебе додому. Думаю, після всього цього ти заслуговуєш на довгий-довгий курс маленьких зелених пігулок.