Лабіринти

46

Поки вона пакувала речі у валізу, телефонував Пат­рік, але дівчина не відповідала. Тоді він залишив їй повідомлення про номер мобільного телефону, наданий Генрі Коббом, який вона попросила його проаналізувати. Не було ніяких сумнівів: цей номер належав Лізанні Барт, яка жила в Ле-Менілі-Амело. Повідомлення, яке тільки зайвий раз підтвердило те, що вона вже знала…

Так і є. Вона — Аріадна, єдина власниця ключів від лабіринту, в якому сама ж і заблукала. І вона відмовлялася проводити ще одну ніч у будинку, який їй не належав, у будинку, в якому вона оселилася, як паразит, доки його справжня власниця розкладалася в моторошному підвалі. Це було огидно. Аріадні було соромно. Крім того, вона була страшенно налякана.

Одначе коли вона йшла звідси, їй нічого не залишалося, як знову «позичити» Лізаннину машину. Вона поклала свій багаж, а також блокнот, в який вклала документи на машину, в багажник. Вона була самотня, загублена, без коріння, без майна, без нічого. Огидна сама собі й хвора на голову. Їй залишався всього один рятівний круг, за який вона могла вхопитися: лікар-психіатр. Можливо, він знає, як відповісти на численні запитання, які крутяться у її голові, не даючи ні найменшого перепочинку.

За годину вона вже була в центрі міста Комп’єнь. Вивіска на фасаді кам’яної будівлі вказувала, що в цьому будинку в приватному кабінеті приймає лікар-психіатр Олів’є Мартен. Аріадна натиснула на кнопку домофона й зайшла. Піднявшись сходами, підійшла до потрібних дверей, постукала й стала чекати, нервуючись. Знічено опустила очі, коли повз проходила мешканка, яка спускалася вигуляти собаку.

Двері відчинилися і дівчина побачила чоловіка років сорока. Це був типаж, який викликав сліпу довіру, безсумнівно, частково завдяки своїй спокійній поведінці. Він, вочевидь, відмовився від білого лікарського халата, на ньому була незаправлена в джинси сорочка, рукава якої він закотив до ліктів. На пальцях правої руки поблискували срібні персні.

— Прошу. Заходьте, будь ласка.

Він зачинив за нею двері і вказав на крісло, а сам сів навпроти, очевидно схвильований. Їх розділяв журнальний столик, що стояв на світлому килимі. Кімната була обставлена стримано й доволі вишукано. Бежева плитка на підлозі, білі стіни без оздоблення, заставлена різнокаліберними томами книжкова шафа, письмовий стіл, оточений трьома стільцями, диван з подушками в зоні вітальні, де вони й сиділи.

— Ви пам’ятаєте, як приїжджали сюди? — запитав лікар-психіатр спокійним голосом.

— Мені так шкода, — сказала вона з болем у голосі, — я нічого з цього не пам’ятаю. Але ви знаєте, хто я, чи не так?

Він кивнув.

— Здається, Лізанна хотіла мені допомогти, — вела далі Аріадна. — Але проблема, дуже серйозна проблема полягає ось у чому: я лише щойно усвідомила, що зайняла її місце, навіть не підозрюючи цього…

Вона, зітхнувши, потерла чоло.

— Я живу в її будинку, їжджу на її машині, сплю в її ліжку, я… Я навіть не впевнена, що цей одяг мій. Я привласнила її професію. Можливо, сьогодні я працюю в газеті у Руані просто тому, що була переконана, ніби я журналістка. Але я не журналістка, так само, як і не художниця. Я нічого не пам’ятаю, лікарю — ні про вас, ні про все інше. То хто ж я?

Здавалося, що лікар так само збентежений, як і вона. Трохи поміркувавши, він нахилився вперед, затиснувши руки між стегнами.

— По-перше, ви знаєте, де Лізанна? Вона моя подруга, ми разом ходили до школи, і я вже кілька місяців не маю від неї звісток.

Аріадна не могла сказати йому правди. Тільки не зараз, не сьогодні.

— Все, що я знаю — що одного разу я повернулася з пробіжки, і побачила, що будинок перевернутий догори дном. Я зателефонувала в поліцію, твердо переконана, що… що я Лізанна. Це важко пояснити, але, незважаючи на всі ці дивні речі, що відбуваються з моєю пам’яттю, я ніколи, абсолютно ніколи не сумнівалася у тому, хто я. Присягаюсь, я не брешу.

— Які дивні речі ви маєте на увазі?

Вона коротко описала йому ситуацію. Зізналася, що їй постійно здається, ніби в її голові все переплуталося, або що вона щось вигадує, а також про предмети та обличчя, яких вона не впізнає… Олів’є Мартен був геть спантеличений. Але його найдужче непокоїло, що ж сталося з Лізанною.

— Мабуть, з нею сталося щось серйозне… Коли вона прийшла сюди, з вами, вона працювала над статтею, про яку не хотіла нічого мені розповідати. Та стаття здавалася їй дуже важливою. Вона нервувалася, і, уявлялося, ви були в центрі її занепокоєння. Я перевірив свій щоденник, ми бачилися востаннє понад чотири місяці тому. Я не можу більше просто чекати склавши руки. Завтра я піду до поліції.

Аріадна стиснула губи й кивнула. Це рішення викликало в неї полегшення. Усе це мало припинитися. Психіатр запитав, що вона робила після пограбування і як їй вдалося дізнатися, що вона — Аріадна. Дівчина розповіла про свій переїзд до Руану, про роботу в «Нормандському віснику», про повернення, щоб продати будинок, про Фрігос, про малюнок лабіринту на стінах, про зустріч із Зазою… Але свідомо приховала все, що стосується моторошного фільму.

Вислухавши її мовчки, лікар підвівся, підійшов до біб­ліотеки, взяв там книжку і подав її дівчині.

— «Мандрівник без багажу», автор — Жан Ануй. П’єса, опублікована 1937 року. Це історія Гастона, пораненого на війні чоловіка, який втратив пам’ять. За вісімнадцять років після закінчення війни його ­знайшли на вокзалі й помістили в притулок для душевнохворих… Реальним прототипом образу Гастона був Антельм Манжен, хворий на амнезію французький солдат, ветеран Першої світової війни. Його знайшли 1918 року на вокзалі в Ліоні з амнезією, при ньому не було жодного документа, за яким його можна було б ідентифікувати. У п’єсі Жана Ануя чоловіка зрештою розшукують його родичі, і ми дізнаємося, що його звуть Жак Рено. Гастон це заперечує. Членів сім’ї, яких йому відрекомендували, він не визнає, оскільки вони не відповідають жодному зі спогадів, які наповнили його пам’ять… Щоб переконати його, треба надати формальний доказ, що все це хибні спогади, і через отримані травми він насправді вигадав життя, яке не було його власним.

Аріадна подивилася на обкладинку книжки. Чоловік і його відображення, з чорною пов’язкою на очах.

— Коли я вперше зустрів вас, зразу згадав цього персонажа, — вів далі психіатр. — Вас знайшли під мостом, без багажу в прямому і переносному сенсі. Ви пам’ятали лише своє ім’я і малювали лабіринти. Це навело на думку, що й ім’я Аріадна — лише димова завіса, яка мала на меті ще більше віддалити вас від вашого минулого. Щоб зробити його недоступним…

Кожне слово фахівця молода жінка сприймала як удар. Перш ніж стати Лізанною, вона була Аріадною. А до Аріадни, імовірно, була ще іншою людиною. Де ж її справжня особистість? У якій звивині мозку? Матрьошка, всередині якої знайдеться ще одна, навіть якщо ми думаємо, що це вже остання.

— На вашу думку, моя патологія — це результат шоку, так? Наслідок чогось такого, що я намагаюся поховати?

— Напевно…

Її кошмари… Рука зі скрученими пальцями, що піднімається від її горла… Увесь цей її незрозумілий біль…

— Але ви страждаєте не лише на амнезію. Кажучи медичними термінами, це дисоціативна фуга. Тобто пацієнт не лише забув своє минуле, а ще й тікає від сім’ї, друзів, роботи, іноді долаючи сотні кілометрів, щоб знайти себе в новому середовищі. Незважаючи на те, що це не навмисно, психічна втеча схожа на спосіб дати собі ще один шанс, оскільки ніщо не тримає в попередньому житті. Потім, оскільки мозок ненавидить вакуум, у багатьох випадках він заповнює пошкоджену пам’ять вигадками. Ілюзія буває настільки досконала, що більшість часу інші нічого не помічають. Особливо тому, що коли хтось виявляє невідповідність, пацієнт пристосовується або бреше, вважаючи, що каже правду. Несвідоме постійно стежить, щоб ніщо не видало цю монументальну заміну ідентичності. Ви живете в будинку Лізанни. Гадаю, там ніде не стоять її фотографії в рамках, чи не так?

Аріадна підтвердила.

— Це нормально. Очевидно, ви все викинули або сховали. Але без лихих намірів. Ці фотографії були лише піщинкою у механізмі психічної хвороби, тож ви прибрали їх. Іноді самозванство триває роками, перш ніж хтось щось помітить.

Молода жінка згадала слова Зази: «Вона забула, що вона забула». Фальшиві спогади, створені, щоб виправдати її переїзд до Фрігоса. Тоді вона вже не була хворою на амнезію без минулого. Вона стала художницею, яку батьки вигнали з дому.

— Чому я не залишилася Аріадною? У мене сталася чергова дисоціативна фуга?

— Це моя теорія. Ви діяли, як краб-відлюдник, який змінює мушлю, коли попередня стає малою або крихкою. Аріадна, мабуть, опинилася у ситуації, яка наражала її на небезпеку або могла наблизити її до первинної травми. У день пограбування ви пережили шок одночасно з тим, що знайшли порожню мушлю. Тож ви, природно, звили там своє гніздо. Предмет, обличчя, подія можуть бути достатніми для того, щоб запустити зсув.

— У той момент я зайняла місце Лізанни…

— Миттю. Ніби хтось клацнув перемикачем у вашій голові. Дуже рідко буває, щоб одна дисоціативна фуга йшла за іншою. Те, що ви пережили, мабуть, було неймовірно жорстоким для вашої психіки, тому й призвело до таких наслідків.

Аріадна почувалася безпорадною. Ніби зло закріпилося в ній і взяло гору. Що вона живе з паразитом, якого ніколи не зможе позбутися.

— У випадку з особистістю Лізанни вам не довелося вигадувати образ з нічого, — вів далі лікар Мартен. — Ви жили з нею, спілкувалися, спостерігали за нею кілька місяців. Коли ви викликали поліцію, ви були нею. І це було абсолютно щиро. Ви думали, що ваші документи, ваш мобільний вкрали… Але у вас їх просто не було. Те вторгнення стерло невідповідності, які могли змусити вас сумніватися. Ба більше, що це також дало вам поштовх до дисоціативної фуги. Нове життя в іншому місті, нова робота. Вас там ніхто не знав. Ілюзія була ідеальна…

Це звучало божевільно, але не безглуздо. Бо невідповідності й дивні події тільки множилися після її повернення у Ле-Меніль.

— Це пояснює зокрема історію про аварію, в якій загинули люди, яких я вважала своїми батьками, — пробурмотіла вона, ніби сама до себе. — Я, мабуть, читала про аварію автобуса, коли була Аріадною… Мій мозок зафіксував інформацію зі статті й перетворив її на фальшивий спогад — на те, що я маю в голові зараз…

— Саме так. Батьки Лізанни справді загинули п’ять років тому, але це сталося під час аварії на автомагістралі А1. Лізанна, мабуть, розповіла вам про це. А вже коли ви стали нею, просто перетворили цю зовнішню інформацію на свої спогади. Причому вони так глибоко закріпилися, що ви навіть не сумнівалися у їхній реальності.

Дівчина була на межі зриву. Справді, хоча неточності щодо аварії були зрозумілими, це було більше, ніж просто неточності. Існували також образи та інші сцени, пов’язані з цією трагедією. Наприклад, вона досі була впевнена, що була на місці аварії в Лафрі, що бачила розтрощену огорожу й тіла, викладені в морзі. І їй було важко прийняти, що все це виявилося фантазією, вигаданою, щоб заповнити прогалини. Що все це було брехнею.

— Мені страшно, лікарю. Я боюся… того, хто ховається у мені. Хто вона? Хто я? Чому я проходжу через це? Як із цього вибратися?

— На жаль, чудодійного рішення немає. Ми можемо вдатися до психотерапії, щоб спробувати отримати доступ до початкової особистості. Або гіпноз у комбінації з препаратами. Але ви страждаєте від надзвичайно рідкісної і складної хвороби. Цей розлад погано вивчений. І ви повинні розуміти, що підсвідомість буде створювати всі можливі перешкоди, які тільки можна уявити, щоб не дати вам дістатись до істини.

Аріадна, чи хто вона була, дедалі більше губилася. Вона тримала своє посвідчення особи і роздивлялася обличчя, сфотографоване у фотокабінці. Вона одурила всіх — і себе в першу чергу. Дівчина подивилася на психіатра.

— Скажіть, будь ласка, лікарю… це повториться? Чи можливо таке, що я забуду Аріадну, Лізанну і… набуду нової особистості?

— Я вам збрехав би, якби гарантував, що цього не станеться, — відповів фахівець. — Стан інтенсивного стресу й тривоги — чинники, які можуть підштовхнути вашу психіку створити ще одну захисну оболонку. Цілком можливо, що якось ви прокинетеся кимось іншим, це правда. І знову втеча — дисоціативна фуга.

Сказавши це, її співрозмовник попрямував до свого робочого стола.

— Я також працюю в психіатричному відділенні лікарні в Комп’єні два дні на тиждень. Призначу вам зустріч там на найближчий час. Почнемо з низки неврологічних обстежень. Насамперед я хотів би переконатися, що немає пошкодження мозку чи суто фізичних дисфункцій у ділянках, відповідальних за пам’ять. Залежно від результатів ми розглянемо різні терапевтичні тактики.

Він повернувся до неї і простягнув їй свою візитку.

— Тримайте її при собі. Я дізнаюся графік роботи діаг­ностичного кабінету і зателефоную вам, коли буде вікно. Я зв’яжуся з поліцією щодо Лізанни й поясню, що з вами відбувається. Поліціянти, думаю, приїдуть до вас, але я теж буду там. Я вас не покину саму. Домовились?

Аріадна стиснула картонний прямокутник у долоні. Вона хотіла розповісти йому всю правду про відеозапис, про вбивство Ромі, про те, що він більше ніколи не побачить своєї подруги, бо її закатували та вбили чудовиська. Але вона промовчала.

Адже перш ніж це розповісти, вона мала ще дещо зробити. Жеремі Теобальд. Мусить зробити все, що вдасться, хай як далеко доведеться зайти. Заради Лізанни, яка намагалася їй допомогти, яка прийняла її у своєму домі, яка, можливо, загинула, намагаючись захистити її… Це найменше, що могла зробити Аріадна. І взагалі, їй більше нічого було втрачати.