Лабіринти

7

Вибратися з одного кошмару, щоб прокинутися в іншому, ще гіршому… Усе закрутилося навколо неї, коли Жулі спробувала сісти. Це було схоже на пекельну карусель — ярмарковий піратський корабель, який крутився навколо своєї осі і тримав тебе догори ногами нескінченну кількість секунд. Її охопила нудота, але вона не мала чим виблювати. Дівчина вперлася обома руками в землю і спробувала підвестися. Вага її тіла невблаганно тягла донизу й вона знову розпласталася на ніби м’якому лінолеумі. Їй насилу вдалося розплющити очі. «Не можна здаватися! Будь ласка, підведися!.. Ти не собака, вставай на дві ноги».

Між корінними зубами заскреготіла піщинка. Жулі змахнула її кінчиком язика, але хрускіт не вщухав, і вона чула його глибоко в мозку. Згадала пориви вітру, коли відкрився багажник. Коли це було? Де це було? Десь неподалік від будівництва? У пустелі? Біля пляжу? Вона згадала голос того другого чоловіка, перед тим, як знепритомніла. Той шепіт їй у вухо. «Ти думала, що безсмертна?»

Жулі зібралася з силами, знайшла стіну — зараз вона здавалася вкритою густим мохом — вчепилася за неї і підтягнулася. Її кістки важили кілька тонн. Проте їй вдалося підвестися й пройти вздовж стіни, аж доки знайшла кут, де могла спертися. Ноги тремтіли, перед очима все розпливалося, але вона не здавалася. Мусила не здаватися. По її щоках текли сльози. Проста органічна реакція. Цей клятий препарат, який їй ввели у вену, рано чи пізно мав вивестися.

Жулі сфокусувалася на далекій світлій крапці, що гойдалась і роздвоювалася. Вона зосередилася і спробувала сфокусуватись на тій точці, дивитись, не заплющуючи очей і не мигаючи. За кілька хвилин їй це вдалося: Жулі роздивилась, що то була лампочка. Далі вона побачила свої босі ноги, ступні, груди. Вбрана дівчина була в чис­тий чорний спортивний костюм. Засунула руку під штани й відчула безмежне полегшення, коли виявила, що на ній залишилися трусики. І болю в паху вона не відчувала. Її не зґвалтували. «Іще не зґвалтували».

Стіни були оббиті чорним стільниковим поролоном. Як у студіях звукозапису. «Звукоізоляція». Поруч двері. Без ручки й теж обшиті поролоном. Вона кинулася до них і заходилася гамселити своїми крихітними безсилими кулачками. Ні замкових щілин, ні зазорів, крізь які можна було б визирнути чи просунути пальці. Долі вона помітила намальований фарбою прямокутник приблизно п’ятдесят на тридцять сантиметрів. На ньому було написано: «Таця / білизна».

Жулі рухалася дуже обережно. Вона виявила, що прокинулася в кімнаті, розташованій перпендикулярно до коридору. Праворуч можна було б розмістити стіл, кухню, цілу сім’ю, але там була тільки дошка на підставці, які бувають в офісах. Дівчина підійшла до тієї дошки. На ній висів великий білий аркуш паперу, в центрі якого синім маркером було намальовано ще один прямокутник — приблизно десять на п’ять сантиметрів. У центрі меншого прямокутника великими літерами було написано: «ВИНАГОРОДА». А в жолобі дошки лежав новенький шкільний жовтий клейовий олівець.

— Випусти мене звідси!

І знову дівчина розплакалася. Ридала гірко, сльози мовби текли з самого серця. Вона подумала про своїх батьків, друзів, про всі ті обличчя, які їй колись усміхалися і яких вона, можливо, більше ніколи не побачить. Вона ненавиділа себе за те, що плакала, але, можливо, це зворушить її мучителя. Може, він скаже собі, що ще не пізно отямитися — і відпустить її. А може, це подарує йому яскравий оргазм… Атож, бачити, як вона плаче і благає пожаліти — це мало неабияк збуджувати його.

— Та поцілуй мене в сраку! — закричала зрештою Жулі.

Витерла сльози рукавом спортивного костюма і штовхнула дошку ногою. Потім, зовсім втративши контроль, дів­чина підняла її і з криком пожбурила в звукоізоляційну стіну, кричачи на все горло. Полотно розбилося, а опора зламалася надвоє.

За кілька секунд їй у спину вп’ялася стріла. Жулі вигнулася і закричала.

А потім у неї в очах почорніло.

* * *

Її ноги були налиті свинцем. Страшенно нудило, хотілось виблювати. Коли вона розплющила очі, притиснувшись однією щокою до підлоги, перше побачила танець прожектора. Боротьба за те, щоб встати. Безладна круговерть спогадів. Коридор, у який вона заповзла, мов зомбі. Інша кімната. Праворуч та сама дошка, той самий прямокутник, намальований на аркуші паперу, — і в центрі знову написано «ВИНАГОРОДА», і знову лежить той самий жовтий клейовий олівець. Абсолютно новий жовтий клейовий олівець.

Вона знову побачила, як кричить, розбиваючи дошку. А потім — чорна діра… Вона завмерла і дивилася. З того місця, де стояла, вона могла бачити інший бік кімнати, на шість чи сім метрів ліворуч. Зі стелі звисало єдине джерело світла: лампочка, захищена решіткою. Далі — ліжко, умивальник і туалет. Там уже стіни не в поролоні, а, здає­ться, обклеєні шпалерами.

Дівчина чекала у своєму ілюзорному сховку, прикипівши очима до дверей. Чи планує мучитель знову напасти на неї? Мабуть, це було покарання за її вчинок, і тепер вона вмирала від спраги. Зібравши усі сили, ледве дійшла до раковини. Жулі відкрутила кран, попила великими ковтками, вмилася. Вона перевірила змив. Усе працювало: холодна вода, гаряча вода, електрика… На пластиковій поличці лежали рушник, мочалка, мило, зубна щітка й паста, ватні палички й ще два спортивні костюми, точно такі самі, як на ній. Пачка гігієнічних прокладок поруч зі сміттєвим пакетом.

Вгорі вентиляційний отвір. Цікаво, де це вона? Емаль на раковині, крани, цілісінький лінолеум. Усе було нове. Можливо, її тримали в підвалі чи переобладнаному погребі. У кожнім разі це було місце, створене саме для того, щоб когось замкнути тут. Поки думала, у шлунку забурчало. Після спраги напад голоду. Порожній шлунок стискався спазмами. Коли вона востаннє їла?

Підійшла до стіни й зрозуміла, що та обклеєна не шпалерами, як спершу здалося, а газетними вирізками, прикріпленими до величезних дерев’яних панелей, встановлених перед оббитою щільним поролоном стіною. Тисячі вирізаних статей, величезне хаотичне нагрома­дження. Те ж саме й на стелі над ліжком.

«Мустьє-Сент-Марі: відпочивальник втопився в озері Сент-Круа». «Тулон: на швидкісному катері, що прямував з Алжиру, правоохоронці знайшли шість тонн канабісу». «Авіньйон: психічно неврівноважений чоловік нападає з ножем на перехожих». Різноманітні новини. Навколо неї — драми, вбивства, аварії. Огидний склеп, наповнений чужими нещастями.

Навіщо піддавати її таким тортурам? Цього разу з неї не вирвалося жодного крику. Тільки шепіт розпачу:

— Чого ти хочеш?..

Вона була слабка, і знала це. Слабка й плаксива. Але вона не хотіла знову прокинутися з тим присмаком ліків у роті, тож тримала себе в руках. Сіла на ліжко — важку металеву конструкцію зеленого кольору, яку, здавалося, щойно привезли з військової казарми. Дівчина обхопила голову руками, щоб угамувати цей жахливий стукіт у черепній коробці. Чекала, що зараз хтось прийде. І водночас молилася, щоб не прийшов.

«Сицилійський захист. 1. e2-e4 c7-c5. 2. Кінь f3, кінь c6». Скрутилася у позі ембріона, підклавши кулаки під підборіддя. Обличчя, розтрощені машини, затоплені будинки навколо неї… Що це за божевілля?

— Я така голодна… Я хочу їсти. Будь ласка…

Жодної відповіді, жодної реакції. Минали хвилини, години — ніяких змін. Дівчина більше не відчувала часу. Невже їй дадуть тут померти? Засоби гігієни, прокладки… Найгіршим знаком були саме ці гігієнічні прокладки: це означало, що він усе продумав і вона буде замкнена в цьому місці не один день.

Вона знову попила, щоб наповнити шлунок. У переповненому сечовому міхурі аж пекло. Більше терпіти не було змоги. Жулі змирилася, пішла до туалету, стягнула трусики й полегшено випорожнилася. Тільки тоді зрозу­міла, що її годинник зник. «Я тебе вб’ю. Щойно ти зайдеш сюди, я тебе вб’ю».

Чи доведеться знову спровокувати його, щоб він прийшов? «О ні, тільки не це!». Так чи інакше, у неї вже не було сил. Вона підійшла до дошки. «ВИНАГОРОДА». Узяла клейовий олівець, відкрила його, понюхала. Чому саме цей предмет? Очевидно, він мав стосунок до намальованого прямокутника. Що вона мала робити?

І тут Жулі зрозуміла. Це гра. Він грав із нею. Щоб отри­мати винагороду, вона мусить розгадати загадку, яку він їй запропонував. Загадку… У голові запаморочилося і дів­чині довелося притулитися до стіни. Вона похитнулася. Чи можливо, що…

Ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні… Це неможливо! «Ти думала, що безсмертна?» Безсмертна… Як Безсмертна партія Каспарова, одна з найвідоміших шахових партій у світі. Скільки разів він повторював їй ці слова в минулому? Безсмертна. А потім усі ті події, які складалися у своєрідний зловісний пазл. Він часто пояснював їй, що ці драми — темна матерія для авторів детективних романів, що вони постійно надихаються ними. І він зокрема.

Вона випалила ім’я, якого більше ніколи в житті не збиралася вимовити.

— Калеб?!