Лабіринти

29

Віра дуже не любила нічні завірюхи, коли її шале перетворювалося на одинокий пліт посеред бурхливого снігового океану. І ця ніч не стала винятком із правил, навіть навпаки…

Поступово сніг засипав обидва вікна, ще більше ізо­люю­чи шале від решти світу. Потім здійнявся вітер. Тепер пориви били в двері й змушували тріщати всі стіни. На щастя, Віра запасла в хаті достатньо дров, щоб топити грубу, не виходячи надвір. Червонясті вуглинки освітлювали кімнату тьмяно, але достатньо, щоб Віра могла пересуватися і не вмикати світло. Була, мабуть, приблизно десята година вечора.

Віра планувала почекати ще трохи, аби впевнитися, що непрохана гостя міцно спить. Сидячи за столом, чекала з третьою склянкою — вона пообіцяла собі, що то остання — доки пильність Зофії Енриш ослабне. Думала про невідомого зловмисника, який отримував моторошну насолоду, спостерігаючи за нею через вікно. Про монстра, якого згадувала Зофія Енриш. Багато віддала б, щоб прочитати рукопис, над яким та зараз працювала. Хоча б для того, щоб оцінити, як далеко зайшли збіги. Але гостя, звісно ж, забрала всі свої речі до кімнати.

Віра знову побачила цей заголовок, великий у центрі сторінки. «Відлюдники». Ішлося про жінку, яка приїхала зустрітися зі своїм колишнім психіатром у віддаленому шале в самому серці лісу, щоб попередити її про небезпеку? Але про яку небезпеку? Про ту, яку уособлюють сліди на снігу? «Це тому, що він уже тут… Рано чи пізно це мало статися», — налякано сказала колишня пацієнтка.

Віра мала зрозуміти справжні мотиви Зофії Енриш, і особливо — з’ясувати сенс її передчуттів. І треба якось пояснити, що в усьому цьому немає нічого містичного. Колишня лікарка категорично відмовлялася вірити, що Зофія може володіти таким даром. Вона також відмовлялася розглядати її ідею про те, що майбутнє заздалегідь написане й неминуче.

Щоб підтвердити свої думки, вона розгорнула довідник з діагностики психічних розладів і перечитала всі розділи, присвячені параноїдній шизофренії: світ, який хворі вигадують для себе, їхні зорові та слухові галюцинації, впевненість деяких у тому, що вони розвинули в собі здібності, яких неможливо поставити під сумнів… Усі ці симптоми, записані чорним по білому, точно відповідали профілю Зофії Енриш. Вона все побудувала навколо своїх передбачень.

Вона була фокусником, який забув, що коли з’являє­ться кролик з капелюха, то це всього лиш фокус, а не правда. І кожен, хто намагався переконати її в протилежному або пояснити, що тут щось не так, неодмінно помилявся. Або всі вони змовилися, щоб змусити її повірити, ніби вона збожеволіла. І саме в таких випадках, відчуваючи себе пригніченою, вона ризикувала стати не­безпечною.

Але в чому полягав фокус? Як Зофії Енриш це вдавалося? Адже Віра змушена була визнати, що ці збіги були надзвичайно підозрілі. «Не сумнівайся, — сказала вона собі. — Для кожного розладу є пояснення, і ти його знайдеш». Їй доведеться знову почати мислити як психіатр. Помічати й інтерпретувати знаки. Спробувати проникнути в голову цієї жінки й розгадати її секрети, якщо випаде така можливість.

Віра повільно відсунула стілець, обережно, щоб не порушити тишу, а потім акуратно рушила, стараючись ступати так, щоб підлога не скрипіла. Притулила вухо до зачинених дверей кімнати. Ні звуку. Лише подих вітру та віддалене гудіння генератора. Вона підійшла до радіостанції, взяла її і понесла до свого крісла в кухні. Там вона таки ступила не туди, куди слід, і цього разу підлога вже не змогла її не видати. Чорт! Вона на мить завмерла. Стоячи з радіостанцією за два кроки від своєї мети, вона зрозуміла, як присутність Зофії Енриш лякала її.

Умостившись, вона зменшила гучність динаміка до мінімуму і, прикипівши поглядом до дверей в іншу кімнату, увімкнула пристрій. Стрілка частоти гойднулася, апарат видав легкий тріск. Згорнувшись калачиком, затуливши рота рукою, щоб іще більше приглушити звук свого голосу, вона прошепотіла:

— Віра викликає Старого Ведмедя.

Віра уявила, як невидимий сигнал відривається від антени, долає сніг, вітер, зіштовхується зі стовбурами лісу й долає кілометри, щоб досягти іншої антени в іншому шале. Вже бувало, що в поганих умовах радіозв’язок не спрацьовував. І цього вечора все йшло шкереберть, бо Андре не відповідав.

— Віра викликає Старого Ведмедя, — повторила вона, підвищуючи голос.

Секунди здавалися нескінченними, перш ніж нарешті вона почула його дихання, і він промовив:

— Старий Ведмідь на зв’язку для Віри.

— Говори тихіше, — відповіла вона з полегшенням. — Вона спить у моїй кімнаті.

— Я трохи почекав, дав собі ще тридцять хвилин, перш ніж знову зв’язатися з тобою. Скажи, будь ласка, що все гаразд.

— Так, майже. Якщо я можу з тобою поговорити, значить, ще жива. Але, мушу визнати, що ситуація… дивна. Дві секунди, — сказала вона.

Вона взяла свій шарф, згорнула його й приклала до динаміка. Знову взяла мікрофон.

— Усе добре, я тут. Слухай, ти не приходив сьогодні до мене?

— Що? Звичайно, ні. А чому ти питаєш?

— Бо навколо мого шале були сліди. Великі, як від чоловічого взуття. Хтось ходив навколо й заглядав у вікна.

У відповідь — тиша. Потім:

— Так, це дивно. Поясни мені, будь ласка, хто ця жінка? І чого вона від тебе хоче?

— Її звати Зофія Енриш. Точніше, це її літературний псевдонім. Вона не хоче розкривати мені свого справжнього імені… Це її книжку я знайшла на хуторі.

Віра намагалася бути лаконічною й робила паузи між реченнями, щоб не розбудити непроханої гості.

— Вона письменниця, але передусім — одна з моїх колишніх пацієнток. Хвора на шизофренію. Я лікувала її на початку своєї практики і вже не пригадую її імені. Сама ж вона переконана, що не хвора. Вважає, що чотири роки тому я поставила їй неправильний діагноз.

— Чорт…

— Що тут скажеш… Відверто кажучи, через цю жінку… і через ті сліди навколо мого шале… я трохи непокоюся.

— А яка в неї шизофренія? Вона чує голоси?

— Вона вірить, що може передбачати певні майбутні події. Стверджує, що прийшла до мене, щоб… не допус­тити трагедії.

— Трагедії, яка може статися з тобою?

— Так…

— Гаразд… Тож ти будеш надзвичайно обережна й не заснеш, добре? Завтра, якщо розпогодиться, я першим ділом приїду до тебе. Ми розберемося з усім і випровадимо її. Я також розпитаю інших наших колег-страждальців — може, хтось із них приходив до тебе й залишив сліди. Вони можуть бути тільки їхні. Може, хтось хотів із тобою поговорити й не застав тебе? Але перш ніж щось проясниться, попереду ще довга ніч… Про всяк випадок ти маєш чим захиститися?

Віра заціпеніла й подивилася на піч. Червонувате сяйво окреслило обриси предметів навколо неї. Книжки, різьблені фігури тварин, кочерга, притулена до стіни ліворуч від вішалки. Завивання вітру під дахом раптом здалося їй похмурим. Так само, як і тріск, що долинав ззовні. Без сумніву, то тріщали гілки під вагою снігу. Віра сама не усвідомлювала, що чим довше розмовляла з Андре, то більше зростала її тривога.

— Ти щось не до кінця мені розповідаєш? — запитала вона.

Після паузи Андре відповів:

— Ти знаєш, що я товаришую з Крістіаном Ноланом, полковником жандармерії, і регулярно спілкуюся з ним по радіо. Ми знаємо один одного багато років. Нещодавно я з ним говорив і він розповів мені про один дивний випадок…

Віра ловила кожне його слово. В неї було відчуття, ніби вона слухає страшну казку П’єра Бельмара{15}.

— Тут поблизу є лише один готель — «Дегрім». Твоя гостя зупинялася там два дні тому. Шукала тебе. Запитала у власників, де живуть ті, що страждають від надчутливості, чи відоме їм ім’я Віра Клейторн. Дегріми відповіли, що не знають конкретно цієї жінки, але, звичайно, пояснили їй, як дістатися до хутора гіперчутливих. Очевидно, вона потім деякий час блукала поблизу пекарні і навіть мусила там переночувати, перш ніж наступного дня прийшла до мене.

У печі потріскувало останнє поліно. Віра дивилася на вугілля. Сьогодні її ніщо не зігріє.

— Я не розумію, що тебе так насторожило в цьому, — відповіла вона.

— Кілька речей. Почнемо з того, що твоя машина зламалася. У тебе ніколи не було з цим проблем. І — який збіг! — машина більше не заводиться, коли ця Зофія Енриш падає з неба…

— Я думала про це. Але вона каже, що не була біля машини. І я схильна їй вірити.

— Гаразд. Але… — вів далі Андре: — Мене непокоїть стан, у якому вона покинула готель. Дегріми прийшли прибирати кімнату, побачили справжній хаос. Вона розбила дзеркало у ванній кімнаті на друзки. І, найголовніше, у ванні на стінках і на дні намалювала чорним маркером величезний лабіринт!

— Лабіринт?

— Так. За їхніми словами, на це їй, мабуть, знадобилося кілька годин. У лабіринті скрізь були намальовані ялинки. А в центрі — будинок, біля якого великими літерами було написано «ШАЛЕ БІЛЯ ХУТОРА». Очевидно, що це твоє шале, Віро.

Кам’яне мовчання зустріло ці одкровення.

— Ти ще там?

— Так, так, я тебе слухаю… Це… щось неймовірне.

— На мою думку, це радше моторошно, ніж неймовірно. Дегріми — тихі люди, вони поговорили про це з Крістіаном Ноланом, щоб він прийшов глянути, але не хотіли висувати звинувачення. Ба більше, що малюнок змився, коли потерли, а дзеркало було вже старе. Але твоя Зофія Енриш божевільна. Треба бути геть несповна розуму, аби зробити щось подібне.

Колишня лікарка задумалася. Шале в центрі великого лабіринту… Прихисток, захищений мереживом стежок, щоб збити з правильної дороги відвідувачів…

— Я не думаю, що вона хоче завдати мені зла, — тихо відповіла Віра. — Мені здається, вона від чогось тікає…

— Від чого вона може тікати?

— Я прочитала першу сторінку роману, який вона зараз пише. Вона носить рукопис із собою. Там вона розповідає про свою поїздку до лісу, щоб урятуватися від монстра, який її переслідує. Монстра, який завжди знаходить її, хоч би куди вона пішла. Може, це пояснює сліди навколо мого котеджу? Може… я не знаю… її переслідували тут?

Віра задумалася.

— Зізнаюся тобі, я трохи розгубилася, але, можливо, в цій історії є й психіатричний контекст. З погляду символіки лабіринт часто уособлює підсвідомість. Царина нашої голови, яка залишається загадковою, складною та важкодоступною. Лабіринт, як і підсвідомість, може звести з розуму будь-кого, хто прагне його пройти, навіть може призвести до загибелі.

Андре, здавалося, розмірковував за мікрофоном, очевидно, не дуже переконаний гіпотезами співрозмовниці.

— Рукопис роману в сумці, кажеш… Це пояснює той аркуш, який старий Дегрім знайшов під ліжком. Рукописна сторінка номер 65… Тексту на ній близько двадцяти рядків. Очевидно, це кінець розділу. Мабуть, сторінка непомітно випала з теки. І це дуже, дуже дивна річ.

— Що ти маєш на увазі?

— Ось побачиш. Я хотів передати тобі все, що мені розповів Крістіан Нолан, тому все, що він мені зачитував, записав на магнітофон. Старий касетний магнітофон. Як добре, що я його зберіг! Ось послухай, Віро, зараз я тобі увімкну. Це більш ніж моторошно…