Лабіринти

32

Віра почула клацання кнопки магнітофона, який Андре увімкнув на іншому кінці дроту. Потім голос жандарма — глибший за голос її друга — який читав шістдесят п’яту сторінку «Відлюдників».

…вздовж ставка у формі вісімки. Це місце влітку, либонь, було дуже яскраве, відблиски танцювали на соковитій зелені, але взимку воно ставало мертвою зоною, небезпечною через сніг і лід, під оманливим покривом яких причаїлася вода, і варто лишень провалитись — за кілька хвилин холодна рідина відбере життя.

Тому я ішла дуже обережно. Після того, що сталося з моєю донькою, я боялася води. Я помітила характерний схил — то був берег озера. Рушила вздовж нього, віддаляючись дедалі більше від свого прихистку. Ішла кілька годин і вже наближалася до старого мисливського будиночка. Низька температура сповільнювала кожен мій крок, м’язи боліли. Але було вкрай важливо дати змогу інтуїції вести мене.

Нарешті я побачила на іншому березі хатину на високих дерев’яних палях. Мабуть, з її маленьких квадратних віконець було видно все навколо. Треба було обійти озеро… Виявлене там приведе мене до того, від чого я ­завжди намагалася втекти — до правди.

І знову клацання кнопки магнітофона.

— То як? Що думаєш? — спитав Андре.

Віра була шокована. Їй знадобилося кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Вона говорить про мене, про мою фобію води. Це означає, що вона знає про Емілі. Вона знає мене, як свої п’ять пальців. Жінка, яка йде по снігу і прямує до ставка — це не вона, це я. Я — головна героїня її роману.

Віра з болем втупилася в фотографію дочки. «Після того, що сталося з моєю донькою, я боялася води». Згадую­чи трагедію, яка сталася з її дитиною, вона почувалась так, ніби їй у живіт повільно встромляють ножа. Перед очима побігли образи… Вона побачила, як сидить на своєму пляжному рушнику, не зводячи очей з Емілі, що гралася в траві, прямо біля дерев’яного понтона. Сонце високо в небі. Безхмарне небо. Безтурботна атмосфера прекрасного літнього дня. І раптом із-за сосен позаду вийшов той семи-восьмирічний хлопчик, який плакав, бо загубив свого собаку, чорно-білого кокер-спанієля. Віра втішила його, мовляв, пес не міг забігти далеко, неодмінно знайдеться. Коли дитина пішла, вона обернулася. Тіло Емілі вже плавало біля краю понтона, коли вона кинулася у воду, вигукуючи її ім’я…

Вона струсонула головою, коли радіостанція затрі­щала.

— А ставок у формі вісімки, стара мисливська хатина? Це все за чверть години ходу від мого дому! Я теж є в її історії!

Віра розуміла, що він мав на увазі, тому що минулого літа він показував їй околиці.

— Я не розумію, звідки вона знає, — сказала вона.

— Я бачу тільки одне пояснення: вона приїхала сюди перед тим, як почала писати ці сторінки. Це так просто. Мабуть, спостерігала за нами, вивчала. Тільки забула тобі про це сказати?

— Ну… Вона поводилася так, ніби все це середовище їй невідоме. Коли б вона могла тут побувати? І навіщо їй таке робити?

— Хтозна…

— Можеш прокрутити запис іще раз?

Він так і зробив. І Віра зосередилася ще більше під час повторного прослуховування.

— Хатина… — потім сказала вона. — Чому вона про неї говорить? Думаєш, там можна щось знайти?

— Ні, там нічого немає, окрім мого стільця і деяких речей, які я залишаю, наприклад, сумки, ковдри… Ти обіцяєш мені, що будеш обережною до завтра, Віро? Зважаючи на хуртовину, тобі нема чого боятися того потенційного грабіжника. Але небезпека може бути всередині. Підіграй цій божевільній, доки я прийду. Якщо побачиш, що ситуація виходить з-під контролю, викликай мене. Я пришлю поліцію в будь-який час. Буду на зв’язку, доб­ре? Навіть не сумнівайся, я з тобою.

— Гаразд. Дякую, Андре.

Вона поклала мікрофон і зрозуміла, що її руки тремтять. Її ніч перетворювалася на кошмар. Чому Зофія Енриш не сказала їй, що вже бувала тут? Що ще вона приховувала від неї? І що містили інші сторінки її дивного рукопису?

Щойно вона виринула зі своїх думок, як зрозуміла, що її огорнула темрява. Останні вуглинки згасали. Вона забула підкинути дров. Уся ця історія так її схвилювала… Віра підвелася, взяла поліно з кошика, поклала в грубу й підсунула кочергою ближче до жару. Кочергу вирішила тримати біля себе. Про всяк випадок…

Коли Віра обернулася, серце мало не вискочило з її грудей. Біля навстіж відчинених дверей кімнати непорушно як стовп стояла Зофія Енриш.