Лабіринти

49

Отже, вона — Аріадна. Та, що малювала лабіринти, такі самі, які видно у фільмах Мельцера. Людина без походження, чия пам’ять була зруйнована травмою. І це не було випадковістю. Ці люди в масках свиней, мабуть, завдали їй такого болю, що вона втекла від власної особистості. Вона не знала, що сталося насправді, але вони зруйнували її життя. Сьогоднішній вечір був вирішальний. Вона зайде з Теобальдом так далеко, як тільки зможе, щоб змусити його розповісти правду.

Згідно з даними навігатора, автомобільне звалище цього Жеремі Теобальда було на околиці Нойзі, у кінці безлюдної промислової зони, тьмяно освітленої низкою недоламаних вуличних ліхтарів. Наближалася десята вечора. З неба падали великі холодні краплі. Між рухами склоочисників Аріадна побачила за напівзруйнованою бетонною стіною купи машин. Вона проминула хиткі зелені ворота, проїхала ще сотню метрів і припаркувалася на бічному проїзді біля якогось складу. Перш ніж вийти з машини, перевірила свій електрошокер, зняла з запобіжника й поклала в кишеню пальта.

Надворі вона спустила каптур і пішла відкрити багажник, звідки дістала велосипедний замок, який купила після візиту до психіатра. Вона засунула його під піджак. Пішла тротуаром. Підійшла до огорожі. Залізні прути ледве трималися, а подекуди просто стояли на землі. Вона пролізла між ними без проблем, але зразу опинилася перед бар’єром із ожини й колючих кущів. Змушена відступити, спробувала щастя з іншого боку, пробираючись між горами металевих відходів, через калюжі іржавої води.

Площа тут гігантська. Скрізь видно лише сталеві хребти й темні озера. Дощ бив по дірявих металевих листах зі зловісним бемканням. Перелізши через покручені двері й розтерзані крісла, вона дісталася автоцвинтаря, яким інколи зигзагами, як блискавки, пробігали тіні: щури. Хоч куди глянь, лежали автомобілі без дахів, коліс, вікон. З мулу виривалися сталеві прути, скляння, гострі шматки металу. Ліворуч підйомник тримав неймовірно велику кулю на ланцюгу. Там далі, у темряві, інший кран тримав у пазурах розчавлений фургон. Вона потрапила на ігровий майданчик Теобальда. На територію божевілля.

Аріадна завмерла, почувши собачий гавкіт. Звідки він долинав? Із центру звалища чи зі стоянки сусіднього підприємства? Вона не думала про те, що собака може напасти на неї. Стискала в долоні електрошокер. Він же одноразовий, подумалося. Якщо вона знешкодить тварину, не залишиться нічого, щоб протистояти господареві.

Слухаючи лише свою відвагу і свій гнів, вона рухалася вперед і розгледіла в темряві слабкий проблиск світла. Лігво жалюгідного звіра, який вимазав обличчя Ромі кров’ю, запхав їй до рота трусики і брав участь у її агонії… Вона негайно пірнула в паралельний провулок, не такий широкий, і зупинилася, коли чітко побачила велику машину, припарковану перед трейлером: чорний пікап з відкритим кузовом. Мабуть, це той самий, що проїжджав повз її будинок дві ночі тому. Це не сон. Зграя переслідувала її. Тож це лише питання часу, коли вони зловлять її.

Вона підняла болт, що валявся поруч. Попрямувала до основного житла Теобальда, біля якого в ящиках і на брезенті лежали усілякі інструменти, ящики, мішки з піском і цементом. Захищена сутінками й дощем, зазирнула у вік­но. Чоловік був сам, сидів на лавці, малював чи писав. На ньому була шкіряна куртка, розстебнута на голих татуйованих грудях. Пірсинг і макіяж навколо очей робили його схожим на дивну гібридну істоту.

Аріадна перевела подих. Те, що вона збиралася зробити, було божевільним, небезпечним, але це треба зробити. Зараз або ніколи. Вона притиснулася до листового металу ліворуч від дверей, у сліпій зоні на випадок, якщо він зазирне у вікно, і жбурнула болт у купу. Як і очікувалося, за брязкотом металу почулися важкі поспішні кроки по підлозі трейлера, а потім клацнув замок на дверях. Чоловік з’явився на порозі. За секунду Аріадна відступила назад, витягла електрошокер і вистрілила. Електроди встромилися прямо в груди Теобальда, перш ніж він встиг поворухнути пальцем. Пролунало сичання, м’язиста фігура впала на підніжку, вигнувши спину, вени на шиї набрякли, зуби стиснулися, щелепи звело судомою.

Аріадна думала, що він помре, але його тіло раптово розслабилося. Часу було обмаль. Вона кинула зброю і потягла інертну доки що масу в інший кінець трейлера, де стояв прикручений до підлоги стіл. Накинула йому на горло трос велосипедного замка, і мало не задушивши в’язня, пристебнула до ніжки столу. Швидко зачинила двері.

Була налякана до смерті. Вона пройшла точку неповернення і, щоб втриматися, щоб не здатися, мусила зосередитися на Ромі, Лізанні, на стражданнях, яких вони зазнали, і не думати ні про що інше.