Лабіринти

12

Жулі познайомилася з Калебом Траскманом минулого літа. Відомий автор детективних романів і трилерів приїхав провести кілька тижнів у Сагасі, містечку, розташованому в долині Арве у Верхній Савої. Під вигаданим іменем він оселився у маленькому готелі, де й працювала дівчина під час літніх канікул. Вона подавала їжу й опоряджувала його кімнату. Навіть бачила, як він за столом працював над рукописом.

Коли він зізнався Жулі, як насправді його звати — він, той, хто завжди зберігав таємницю і ніколи не показував свого обличчя публіці, — дівчина подумала, що це їй сниться. Вона ж була в захваті від його моторошних історій! А тепер вона втаємничена, і тільки вона єдина знала, хто цей чоловік насправді! Калеб пояснив, що не збирався надовго лишатися в готелі, мав намір переїхати в більш усамітнене місце, щоб спокійно попрацювати над новим трилером. Жулі була зовсім юною дівчиною і їй лестило, що він говорив про все це з нею — однією з найбільших його фанаток у світі.

Днів за десять Траскман виїхав із готелю і перебрався до шале на березі високогірного озера в горах над Сагасом. Навіть запросив Жулі приєднатися до нього, якщо вона виявить бажання — за умови, що вона буде дуже обачна. Там вони зможуть говорити про його творчість, вона матиме змогу питати про все, що лиш захоче. Звісно, вона виявить бажання! Більше того, цілий серпень вона була вільна. Звичайно, ніхто не мав про це знати, навіть її батьки. І вони ніколи не користуватимуться телефоном. Жодного сліду. Це буде їхній секрет.

Їй було шістнадцять, йому — сорок дев’ять, і він чітко зазначив: будь-яка помилка матиме для Жулі серйозні наслідки.

* * *

У її звуконепроникній в’язниці нічого не змінилося. Її мучитель так і не приходив. Жулі безпорадно повернулася до залізного ліжка. Калеб Траскман… Вона не могла в це повірити і водночас знала: цей чоловік достатньо божевільний, щоб зробити це. Його книжки настільки похмурі й жорстокі, що можна було тільки дивуватися, яка людина здатна вигадувати такі історії.

Збоченець. Хворий психопат. Ось хто він.

Минуло шість місяців від їхньої останньої зустрічі…

Шість місяців, протягом яких він, мабуть, облаштовував цю в’язницю, оббивав стіни поролоном… Він мав шість місяців, щоб продумати найдрібніші деталі й спланувати свою помсту.

Жулі вже відчувала вібрації, схожі на початок землетрусу…

* * *

Це було просто життя її мрії! Вона знала одного з найвідоміших французьких письменників. Ба більше, вона постійно з ним спілкувалася і мала нагоду спостерігати за його роботою! Ці моменти були насичені такою магією, що Жулі просто мусила все записати. Тоді вона й почала вести щоденник.

Батькам казала, що проводить дні з друзями. Насправді ж уранці вона сідала на автобус, їхала до зупинки «Сапіньєр» на самому перевалі, потім ішла вздовж Чорного озера й приходила до шале, яке орендував Калеб Траскман. Він, відомий письменник, знаходив час для неї! Відкривав їй двері до свого світу, ділився з нею свої­ми письменницькими хитрощами й ідеями. Вони грали в шахи — Жулі щоразу вигравала, — і розгадували словесні головоломки — тут сильнішим гравцем був Калеб. Романіст захоплювався паліндромами, словами, які можна читати в обох напрямках, як-от «Noyon», «Laval» або «Ressasser».

І от котрогось дня він почав її пестити. Подолавши страх, дівчина підпустила його до себе. Бо хоч їй і не дуже подобалися його дотики, те, що вона переживала, було таке незвичайне, яскраве й заборонене… Цей чоловік із густою сивуватою бородою, з незбагненним виразом очей, був старший за її тата, але це не мало значення: вона була готова на все заради нього.

* * *

Жулі мала справу з хижаком найгіршого ґатунку. У Калеба Траскмана була тактика удава. Спершу повільно обвивається навколо тебе красивими словами, жестами, обіцянками, потім досхочу розважається, потім доходить до крещендо, аж доки ти задихнешся. Він знищує тебе, руйнує. Цей чоловік — втілення диявола, такий самий жорстокий збоченець у реальному житті, як і в своїх романах. Доказ цього — він викрав її. Він перейшов усі межі.

А вона тримала їхні стосунки в такій суворій таємниці, що навіть найкращій подрузі Луїзі не виповіла свого секрету. Що ж до її щоденника, то він гнив десь у лісі, у залізній коробці, якої ніхто ніколи не знайде. Не кажучи вже про те, що тоді Траскман приїхав до Сагасу під вигаданим іменем і орендував шале неофіційно, без договору з агенцією нерухомості. Ніхто не звертав на нього уваги. Та й минуло відтоді пів року. Її ніколи, ніколи не знайдуть.

Дівчина була переконана: якщо вона не підіграє, то так тут і помре. Його совість не мучитиме. Бо він був за своєю суттю жорстокою людиною. Його історії були втіленням самої темряви, він був здатен невтомно на тисячах сторінок описувати найбридкіші знущання або повільну агонію персонажів. Треба хоча б дати собі шанс розгадати його загадку… Тоді вона, може, придумала б спосіб обдурити його, щоб за першої ж нагоди вибратися із цієї пастки.

Жулі знову потягнулася до дошки. Прямокутник, намальований на аркуші паперу, трохи клею. Схоже, за його задумом вона мала приклеїти всередину фігури щось відповідної форми. За це дістане винагороду. А що тут є у вигляді такої фігури, крім шматків газет на стінах?

* * *

Калеб не хотів фотографуватися, але любив малювати й фотографувати. Ось вона гола сидить на столі. Тут її зап’ястки прив’язані до билець ліжка. У ті моменти він не торкався її. Вона була його моделлю. І це їй чомусь подобалося. Як і те, що він читав її щоденник, існування якого вона не змогла приховувати від нього довго. Відтоді він залишив за собою право читати його і заборонив згадувати його ім’я. Калеб Траскман у щоденнику Жулі мав залишатися просто «він».

У принципі між ними не було нічого строго сексуального, але стосунки були вкрай дивні. То він розповідав їй, як розкладаються трупи. Іншим разом — який, на його думку, був би найжорстокіший спосіб померти. Розказував про розтини, місця злочинів, поліційні процедури, а ще зізнався, що якби не писав, тоді точно скоював би злочини. Навіть приклав руку до її горла і стиснув — ніжно, не завдаючи болю. Вона мало не знепритомніла. Жулі ненавиділа хтивий блиск у його очах, коли він таке робив або вимовляв слова типу «злочин», «насильство» чи «збочення». Ніби в такі моменти щось прокидалося у ньому. Щось справді жахливе.

Жулі ставало страшно. Вона регулярно казала собі, що більше не піде до нього, що це вже занадто, але… завжди поверталася. Присягалася, що більше не прийде, якщо це повториться. Як тільки знову…

Тривогу викликали й миті, коли вона відчувала, що він щирий. Коли він повторював, що без неї його перо висохне. Що коли її не буде поруч, він більше не зможе творити й нічого не буде вартий…

Аж до того дня, коли він сказав, що мусить поїхати. Це сталося десь за два місяці після приїзду. Робота над книжкою «Сенонес» — так звалося уявне місто, в якому розгорталися його сюжети — просувалася дуже добре, і невдовзі він уже мав її здавати видавцеві. Калеб хотів, щоб Жулі покинула все й поїхала з ним. До нього. На північ Франції. Вони жили б разом на його віллі біля моря, вона була б там вільна й щаслива…

* * *

Вона запам’ятала розмір прямокутника й підійшла до однієї зі стін. Обережно взяла шматок газети, який, здавалося, підходив за розмірами. Він більш-менш вписувався у рамку. Просто був трішки ширший і трішки коротший. І все ж вона приліпила його до дошки й повернулася у центр кімнати. Він спостерігав за нею?

— Хочеш знати, про що там пишуть? — закричала. — Про туристку, яка пролежала вісім днів у яру, вісім днів страждала від болю, перш ніж її знайшли. Ти цього хочеш?! Обговорювати жахіття, якими ти живишся?

* * *

Вона не наважувалася подивитися йому в очі й сказати, що не поїде з ним, що цього не буде, хай навіть не намагається вмовити. Вона просто одного дня не приїхала в шале, а решту літа просиділа в своїй кімнаті, боячись зустрітися з ним. Плакала ночами на самоті у ліжку. Вона ніби усвідомила все, що він з нею зробив. Усвідомила, як він грався з нею… З її тілом… Як вона могла дозволити йому таке? Як вона могла уявити себе поруч із таким чоловіком? Він був утричі старший за неї, і, передусім, їй слід було визнати: вона не кохала його.

Вона повернулася до школи, так і не отримавши від нього жодної звістки. Але щодня уявляла, як він гніває­ться. Дуже довго їй ввижалося, ніби Калеб Траскман спостерігає за нею, ховаючись за рогом чи на узліссі, що він спіймає її і змусить поплатитися за те, що покинула його.

Із часом вона перестала про це думати. Думала, що він назавжди пішов з її життя.

* * *

Нічого не вийшло, і вона знала чому: Калеб не терпів приблизності. Газетна вирізка мала точно вписуватися у рамку. Тож вона взяла свою вирізку й скористалася нею як мірилом.

Спробувала ще кілька разів. Розміри різних газетних шматків ідеально вписувалися у прямокутник, та все було марно. Жулі відчувала: завдання не може бути таким тривіальним. Траскман терпіти не міг пересічності й очікував від неї чогось більшого, ніж проста геомет­рична логіка. Розгадка мала бути лише одна.

— Ти хворий виродок, — пробурмотіла вона. — Кінчений психопат!

Жулі не могла зрозуміти… Якщо річ була не тільки в розмірі, це означало, що зміст не менш важливий. Але на що звернути увагу? Їй знову захотілося плакати, але вона напружила м’язи обличчя, щоб зупинити сльози. Зараз він, мабуть, спостерігає за нею, запустивши руку в густу бороду. І насолоджується.

Вона зібрала останні сили й заходилася шукати далі на стіні по лівий бік від ліжка. Її цікавили лише ті газетні вирізки, розмір яких відповідав зразку, який вона дбайливо зберігала. «Після вбивства дружини й дітей він направив пістолет на себе», «89-річну жінку побили за 5 євро», «Підпалив себе через звільнення з роботи». Заголовки ніяк її не чіпляли. На що звертати увагу? На місце події? На дату публікації?

Дівчина залізла на матрац. Витягнула шию, щоб роздивитися усе над собою. Уявила, як цей божевільний писака вирізає й прикріплює ці вирізки на стінах і стелі. Та на це, мабуть, пішли тижні, місяці! Він хотів, щоб Жулі прокинулася серед цих тисяч трагічних історій.

Вона стояла посеред ліжка, коли її погляд раптом упав на усміхнене обличчя. Жулі здалося, що під її ногами розверзлася прірва. Вона знайшла те, що мала знайти. Тремтячими кінчиками пальців узяла газетну вирізку. «Моторошне зникнення дівчини в Сагасі». На фото біля велосипеда позувала вона сама.

Жулі тримала в руках статтю, де розповідалося про її трагедію. З тексту випливало, що вона зникла кілька днів тому. Тобто весь цей час вона перебувала під дією наркотиків, адже нічого не пам’ятала. Викрадення, очевидно, відбулося в місці, яке вона добре знала, саме тоді, коли вона виходила з лісу до дороги…

Восьмого березня зникла сімнадцятирічна Жулі, яка живе з батьками в Сагасі. Дівчина не повернулася з велопрогулянки в горах, а її велосипед знайшли на узліссі, біля автостоянки на підйомі між Сагасом та Альбіоном. Батьки Жулі дуже хвилюються. Тато дівчинки звертає­ться до всіх, хто міг її бачити і може надати хоч якусь інформацію. Жандармерія, своєю чергою, відкрила розслідування за фактом зникнення.

У Жулі виникло моторошне враження, ніби вона побувала на власному похороні. Геть спустошена, дівчина впала на коліна. Вона нічим не відрізнялась від усіх інших жертв, яких спіткало лихо… Ось і про неї так само офіційно холодно написано на газетній шпальті. Просто ще одна новина серед багатьох інших. І Калеб Траскман хотів, щоб вона про це знала. Тут, у цих стінах, вона була ніхто й ніщо.

Вона думала про своїх рідних, про батька-жандарма, який напевно переверне землю й небо, аби повернути її додому. Жулі уявила їхній стан, їхній відчай. Ні, цього не мало статися! На що сподівався Траскман? Що вона буде його маріонеткою? Оце вже ні, виродку! І мовби на підтвердження цього дівчина вискочила на середину кімнати й розірвала газетну вирізку на клапті. Після цього кинулася до ліжка, сіла біля нього й обхопила коліна руками, не зводячи очей з коридору. Чи прийде він?

Почулося щось схоже на свист чи сичання, а потім вона зненацька відчула різкий біль у лівому плечі. Жулі щонайшвидше висмикнула дротик із червоним наконечником, зняла спортивну куртку й стиснула шкіру навколо проколу, щоб видушити речовину. Та було вже запізно.

Коли вона прийшла до тями, на стіні на тому ж місці висіла цілісінька газетна вирізка. Така сама, з її фотографією.