Лабіринти

23

– Орієнтир — годинник. Його можна побачити лише на ширших кадрах. Подивіться туди, вгорі праворуч. Можна припустити, що починається зйомка о восьмій ранку або вечора. Я схиляюся до восьмої вечора.

Генрі Кобб почав шукати інший файл у прихованих теках. Знайшов, увімкнув відтворення й майже зразу зупинив. На екрані була величезна кімната з підлогою, захищеною бездоганно прозорою поліетиленовою плівкою, задня стіна мурована зі старого каменю і частково вкрита малюнком лабіринту — такого, який вона бачила в Атіс-Монсі. Стеля, здається, дуже висока. У центрі на мотузці підвішена до балки величезна коров’яча туша, розрубана надвоє, як на бійні. На передньому плані жінка в синій сукні без бретелей, боса, прив’язана за зап’ястки до тієї ж балки, що й величезний шмат м’яса. Довге каштанове волосся, але не видно кольору очей. Вона не була налякана, її вираз обличчя був порожній. Її вочевидь одурманили якимись препаратами. На вигляд — мабуть, трохи більше двадцяти років.

— Незважаючи на подряпини на плівці, це одне з нечисленних зображень, де можна хоч якось роздивитися її обличчя, — зазначив студент. — Але ця сцена триває одну п’яту секунди й захована серед інших кадрів.

Він підсунув стільця і сів поряд з Лізанною, тримаючи бобіну в руці.

— Це не зовсім восьмиміліметрова стрічка, це супервосьмиміліметрова. Чіткість краща, і фільм знімається зі швидкістю двадцять чотири кадри за секунду, а не шістнадцять. І хоча в цьому фільмі звуку немає, супервосьмиміліметрова стрічка може навіть підтримувати звук.

Він розгорнув край стрічки і повернув його до світла.

— Я довго вивчав його, перш ніж оцифрувати. Але через те, що плівку змонтовано, неможливо дізнатися харак­теристик фільму, зокрема — де його було знято. Не залишилося ніяких даних для ідентифікації. Проте цей матеріал швидко псується, і з огляду на загалом хороший стан, я вважаю, що плівку знято недавно. Не більше кількох років тому. Але зараз така плівка вже не використовується. Тому я думаю, що ми маємо справу з людьми, які ностальгують за старими форматами, для кого важлива зернистість.

— А ці смужки?

— Вони зустрічаються майже скрізь. Як на мене, їх зроблено зумисне.

— Але навіщо?

— Думаю, щоб закарбувати жорстокість контенту на самому носії. Символ мізансцени. Просто дивлячись на цю бобіну, на це розрізання і монтування, розумієш, що маєш справу з чимось ненормальним. Цей фільм — як рана, об’єкт, який мучить свого власника. Хіба ви не відчули цього, коли вперше відкрили коробку?

— Так, трохи.

— Фільм триває рівно п’ять хвилин тридцять чотири секунди, але складається з шістсот десяти сцен, перемішаних і склеєних докупи. Шістсот десяти! Розумієте? Деякі півторагодинні повнометражні фільми містять заледве сотню сцен.

Якусь мить він дивився на неї, щоб переконатися, що вона розуміє значення його слів, а потім мовив далі:

— Я ніколи не бачив такої кількості відрізів плівки. Не знаю… Стан цієї бобіни, навіть якщо винести за дуж­ки її вміст, справляє враження, що її зробила вельми специфічна, абсолютно хвора на голову людина.

— Здається, фільм саме на тему, яка цікавила Лізанну-самозванку. Вираження насильства у мистецькій формі…

— Саме так. Ось чому вона так захопилася цим фільмом. І є ще одне, що впадає в око. Коли ми зустрілися, Лізанна згадала про картини, виставлені в галереї. Вона натрапила на них в процесі роботи над своїм дослідженням, за кілька місяців до того, як я знову з нею зв’язався. Вона стверджувала, що ті роботи мали очевидний зв’язок зі змонтованим фільмом, оскільки їх об’єднували два мотиви: лабіринт і людина з головою бика.

Лізанна показала хлопцеві фотографії, зроблені в Атіс-­Монсі.

— Такі картини?

— Вона мені тільки розповідала про них, я їх не бачив. Але вони цілком підходять під її опис.

— Вона назвала вам ім’я художника? Наприклад, Аріадна… Це ім’я вам ні про що не нагадує?

— Ні, зовсім нічого.

— У якій галереї вона їх знайшла?

Здавалося, він порпався в пам’яті, перш ніж визнати поразку.

— Не пам’ятаю. Вибачте. Не можу згадати.

Незважаючи на розчарування, якого не змогла приховати, Лізанна попросила Генрі Кобба далі розповісти свої міркування про фільм.

— Сцени, які ми зараз побачимо, розтягнуті на тринадцять годин. На одній бобіні можна відзняти близько години матеріалу. Тобто це компіляція зі щонайменше десятка бобін, які знадобилися, щоб відзняти цю, з дозволу сказати, «вечірку».

Лізанна утрималася від коментарів. Усе це видавалося їй таким нереальним! Тринадцять годин, стиснутих у п’ять хвилин. А для тієї дівчини, яка стала жертвою психопатії купки божевільних, без сумніву, то були тринадцять годин нескінченних мук.

Генрі знову натиснув кнопку відтворення, а потім пау­зу. Наступний кадр показував вхід до кімнати, де з десяток чоловіків і жінок нерухомо стояли по обидва боки від великих різьблених дерев’яних дверей. Усі в ошатному вбранні — вишукані костюми, вечірні сукні. І на кожному була та сама маска, яка надавала їм одночасно гротескного і моторошного вигляду: огидна свиняча голова, схоже, латексна, одягалася на голову, наче балаклава, гарантуючи повну анонімність.

Генрі Кобб промотав ще трохи. Пауза. У кімнаті стояв довгий стіл, вкритий червоним оксамитом. На ньому лежали різні предмети: боксерські рукавички, балончик дезодоранту, вогнегасник, щітка для пилу, блендер, наперсток, електричний кабель, чашки з кольоровими рідинами — червоною, чорною, сірою…

— Якесь божевілля… Я не бачила всіх цих предметів, — сказала Лізанна.

— Сцени надто короткі, мозок не може всього зафіксувати. Але насправді ви їх чітко бачили, і, якщо все розмістити по порядку, то це має такий вигляд. І тоді ми чудово розуміємо, що сталося тієї нескінченної ночі. Зараз я покажу вам усе… Я вставив у відео примітки, де вказав реальний час, щоб дати уявлення про те, скільки часу минуло. Це досить приблизно, та все ж…

Він запустив відтворення. Послідовність кадрів була така ж хаотична, як і в оригінальному фільмі, чергувалися масштаби, але хронологічний порядок давав змогу заповнити пробіли і простежити загальну канву вечора. Чоловік із величезною головою бика переступив поріг і постав перед гостями в білому костюмі-трійці. Він підійшов ближче до дівчини й провів пальцями по її шиї. Його чорна морда обнюхала її, а великі вирячені бичачі очі блищали, мов скляні кульки. Він став розмахувати руками і, здається, щось казав присутнім. Деякі приєдналися до нього, один штовхнув тушу ногою, щоб вона гойдалася, інші пішли до буфету по шампанське. Так минула година.

О двадцять другій десять з’явилися кадри, на яких довга тонка рука бере з червоного оксамитового столика гребінець. Жінка, також у гротескній масці, делікатно розплутувала волосся зв’язаної дівчини, яка навіть не протестувала: її голова хиталася.

«Вона зовсім одурманена», — подумала Лізанна й мимоволі здригнулася. Образи, кадри, маски змушували її нервуватися. Усе це було таке патологічне…

Чоловік полоскотав дівчину пір’яною щіткою. Та засміялася. Потім з’явилася свиня у лівреї, наповнила келихи шампанським і піднесла на таці мисочки з білим порошком. Присутні «свині» випили і відійшли в куток понюхати порошок. Лізанна відчула, що пристрасті розпалюються. За масками легко було уявити хтиві погляди. Але хто ці люди?

Приблизно опівночі хтось стягнув ліву бретельку сукні й оголив груди дівчини.

Потім хтось інший — кадр вхопив чоловіка без вказівного пальця — ножем відрізав шматок м’яса від туші й вимазав ним дівоче обличчя. Здавалося, що жертва прийшла до тями. Вона почала жестикулювати. Без сумніву, бідолашна кричала, оскільки та сама особа зняла з неї трусики й запхала їй до рота. Жест, який сповістив про початок ночі абсолютної розпусти й жахіття.

До другої години ночі дівчина вже була зовсім оголена. Її тіло прикрасили гірляндами й оббризкували фарбою.

Поступово всі приєдналися до танцю, заохочувані цим своєрідним Мінотавром, який, очевидно, був ведучим церемонії. Один з учасників роздягнувся догола, надягнув боксерську рукавичку і почав бити тушу перед очима кількох збуджених глядачів. Невідома жінка розсунула ноги дівчини й стала грубо порядкувати біля її геніталій, рвучко проникаючи пальцями у вагіну.

Лізанна здригнулася в кріслі й подивилася на Кобба, який стиснув кулак біля губ. Їй хотілося втекти, повернутися до Руану й забути це жахіття. Але Генрі мав рацію: вже надто пізно.

Потім вона стала свідком жахливої вакханалії, несамовитої оргії і подальшого вбивства. Ці особи, спершу так розкішно одягнені, наприкінці були практично голі, купаючись в огидній суміші рідин. Мінотавр змішав шматочки плоті, які раптово розбризкав за допомогою потужного вентилятора на тіла, переплетені в розпалі коїтусу, по двоє, по троє, по шестеро. Потім він сипнув пір’я, яке прилипло до тіл. Пізніше він вчепився в тушу й довго розгойдувався на ній, закинувши назад свою важку бичачу голову. Його попервах білий костюм став схожим на фартух м’ясника.

Після усіляких знущань, принижень, побоїв і переломів, жертву розв’язали й передали на поталу цим тваринам. У хід пішли всі предмети на столі, навіть викрутка й щітка із залізною щетиною. Камера не пропустила жодного моменту, рухаючись вперед і назад у скаженому танці, від якого глядача нудило. Дівчина лежала напівпритомна, волосся прилипло до обличчя, з рота текла кров.

О дев’ятій ранку Мінотавр у вже багряному костюмі прив’язав дівчину мотузкою до туші. І перед очима брудних «свиней», що стояли поряд або захекані лежали на долівці, перерізав їй горло. Ось так, одним байдужим жестом.

Простим механічним рухом.

Кадр, де з порізу б’є кров, був останній у фільмі.

— Вони вбили її, — прошепотів Генрі Кобб майже нечутно. — Катували, а потім убили…

Він сидів непорушно й важко дихав. Його слова були сповнені жалю та гніву.

— Вони зафіксували на плівці всі ці жахи. І я тримав це в собі… Знаю, я мав звернутися в поліцію. Можливо, їм вдалось би вистежити цих збоченців.

Лізанна довго не могла оговтатися від того, що побачила. Варварське вбивство, якому передувало безкінечне пекло. Не маючи жодного сумніву в тому, що побачила, вона все ж запитала:

— Є хоч найменший шанс, що це постановка?

— Ви вірите, що це може бути постановка?! Я про­аналізував послідовність кадрів, де дівчині перерізають горло. Сцена триває більше двох секунд, і на цьому місці на плівці немає жодного розрізу. Близько п’ятдесяти зображень, які йдуть одне за одним у режимі реального часу.

Лізанна довго мовчала, а потім запитала:

— Ви вже вивчали це питання? Вам знайомий такий стиль фільму? Є режисери, здатні зняти щось подібне?

Генрі Кобб похитав головою.

— Ні… Мені дуже прикро. Це так безсовісно з мого боку! Але я не хотів далі в цьому порпатися, я хотів забути про все! А потім від Лізанни не було жодної звістки, і я злякався. Я не міг спати, не міг зосередитися, став одержимий цією історією. Боявся виходити на вулицю. Ця банда вбивць була прокляттям, якого я мусив позбутися. Я навчаюся в університеті, половина навчання вже позаду, мені треба думати про майбутнє, розумієте?

Лізанна кивнула. Кобб поклав бобіну назад у футляр і віддав їй.

— Цей фільм — можливо, єдиний доказ того, що сталося, і саме тому вони прагнуть його знайти. І тепер він — у ваших руках. Я не буду звинувачувати вас, якщо ви підете з ним у поліцію і все розповісте. Особливо якщо відчуваєте, що ваше життя у небезпеці. Я готовий взятися за…

— А якщо я не піду в поліцію? Який тоді мій план?

В очах співрозмовника молода жінка побачила справжнє полегшення. Той факт, що вона розглядала інші варіанти, крім візиту до поліції, очевидно, заспокоїв його. Потім він повернувся до свого комп’ютера, скопіював файли відео на флешку і віддав Лізанні.

— Прошу вас, бережіть її як зіницю ока.

— Можете на мене розраховувати.

— Якщо не повідомляти в поліцію і розслідувати самотужки, як на мене, найперша зачіпка, яку слід перевірити — дівчина з фіолетовим волоссям. Хлопець, із яким вона була, сказав, що знайшов плівку на горищі будинку своїх батьків. Поспілкувавшись із ними, ви неодмінно наблизитеся до розв’язання загадки походження фільму. Можу надрукувати її фото, так буде простіше, ніж показувати з мобільного. Думаю, вона кінчена наркоманка й тусується десь у бараках на пагорбі, де продають крек. Але будьте обережні, якщо підете туди. Там справді небезпечно.

Навіть не дочекавшись її відповіді, він увімкнув принтер, вставив папір, натиснув кнопку й за кілька секунд пристрій видав портрет дівчини. Віддавши його, Генрі завагався, а потім додав:

— Я… можу дати вам ще одне фото.

Він знову відкрив приховану теку, клацнув правою кнопкою мишки на файлі зображення і запустив його на друк.

— Я вибрав з усього фільму кадр, на якому найчіткіше видно риси обличчя дівчини, і покращив його за допомогою різних програм. Прибрав шуми, підвищив контрастність…

Він не встиг закінчити свої пояснення, як Лізанна уже з болем у серці дивилася на обличчя жертви. У неї були темні очі, ймовірно, карі, пропорційний ніс і хвилясте каштанове волосся. На правій щоці слід жовтої фарби, а на підборідді — синьої. Очі сповнені страху, рот за­ткну­тий трусиками. Тієї миті вона, мабуть, чітко усвідомлювала долю, яка на неї чекала.

Голос Кобба звучав мовби звідкись дуже здалеку… З коридору долинав гомін інших студентів… Коли Лізанні вдалося виринути зі своєї задуми, студент простягав їй зелену течку на гумці. Дівчина поклала фотографії всередину і підвелася. Надворі вже стемніло.

— Будьте дуже обережні, — ще раз повторив Генрі й заховав руки в кишені, наче йому було холодно. — Ще раз вибачте. Я так шкодую про все це і… Якщо знадобиться допомога, ви маєте мій номер.

— Не хвилюйтеся. Ви вже мені дуже допомогли. Якщо хочете, я триматиму вас в курсі.

Хлопець кивнув на знак згоди. Лізанна попрощалася і повернулася до своєї машини. Щойно опинилася у безпечному просторі, не змогла втриматися — розгорнула теку й уважно подивилась на невинну красу дівчини, яку «свині» замордували протягом довгої тринадцятигодинної ночі. Усе це не піддавалося ніякому розумінню. Поряд поклала другу фотографію, яка мала вивести її на новий етап розслідування.

До повернення на роботу в «Нормандський вісник» залишалося ще чотири дні.

Чотири дні, щоб максимально наблизитися до істини в цій заплутаній справі з плівкою і не зациклюватися на тому, що відбувалося у її власній голові.