Лабіринти

11

Віра закричала й підскочила в кріслі. Зірвалася на ноги, книжка з колін упала додолу. Здригнулася усім тілом. Серце калатало як на сполох.

— Старий Ведмідь викликає Віру!

Шале, піч, потріскування радіостанції, і голос Андре, який пробудив її зі сну. Кілька секунд їй знадобилося, щоб прийти до тями. Поглянула на порожню склянку біля крісла, чоботи перед дверима на килимі, на якому не було свіжих слідів снігу. Годинник показував лише 16:37.

Вона заснула. Всього на пів години. Приверзеться ж таке! Кошмар був набагато реалістичніший, ніж зазвичай. Ще один із тих клятих кошмарів, в яких вона бачила, як випльовує дивну речовину, і марилося, ніби вона десь ув’язнена — в клітці, печері, охопленому полум’ям будинку… Цього разу її в’язницею був лід. Вона не могла не зауважити, що кошмар має зв’язок з водою. З утоп­ленням.

— Старий Ведмідь викликає Віру! Ти там? Відповідай, будь ласка! Нічого не сталося?

Утоплення, утоплення, утоплення. Вона похитала головою і підняла книжку, одночасно усвідомлюючи, що рука тремтить. Віра досі ще чула слова, сказані пошеп­ки в темряві. «Твій монстр тут». Те саме, знову і знову. Що це означає? Чий голос? Їй треба заспокоїтися. У лісі не було ніякого монстра, ніхто не схилявся над її плечем і не шепотів на вухо.

Вона кинула книжку на крісло й пішла до радіостанції.

— Віра викликає Старого Ведмедя. Вибач, я… задрімала.

— Не хотів тебе турбувати, але невдовзі в тебе буде компанія.

— Компанія? Яка ще така компанія?

— Жінка, одягнена в усе червоне, від капелюха до чобіт. Сказала, що пішла навмання однією з тих маркованих стежок із хутора, опинилася біля моєї хати. Не знаю, звідки вона прийшла, рюкзак у неї чималий. Але вона шукає саме тебе. Сказала, що їй потрібна Віра Клейторн. Наскільки мені відомо, тут одна-єдина Віра Клей­торн.

З мікрофоном у руці Віра підійшла до вікна. Снігопад іще не дуже розходився, але вітер розносив дрібні пластівці, наче бджолині рої.

— А вона тобі сказала, як її звати?

— Ні, але я можу тобі її описати. Брюнетка, темні очі, коротка стрижка, не більше тридцяти років. Досить симпатична жіночка. Нікого такого не пригадуєш?

— Та ні.

Віра подумала про сліди на своєму номерному знаку і про те, що вона знайшла напередодні в старій пекарні. Невже це та жінка, що залишила там сміття і книжку? Якщо так, то що вона робила весь цей час? І як вона потрапила до хутора Бут-дю-Крок?

— І що, вона справді прийде сьогодні? — запитала Віра.

— Думаю, прийде. Я пропонував їй залишитися, адже невдовзі вже стемніє, а поночі в такий мороз небезпечно йти через ліс, особливо коли наближається хуртовина. Вона відмовилася. Утім, я можу її зрозуміти. Ночувати зі старим ведмедем гризлі в його барлозі — мабуть, для неї це занадто, — засміявся Андре.

Віра задумливо подивилася на шахову дошку. Вона не розуміла, хто міг аж настільки хотіти її відвідати, щоб наражати себе на небезпеку.

— Я не міг втримати її силою, — вів далі Андре. — Тож пояснив їй, щоб поверталася тією самою стежкою, якою дійшла сюди, а біля ставків звернула на стежку, позначену помаранчевим кольором, і нею до кінця, там вийде на позначену неоново-рожевим, яка й приведе до потрібної хати…

— Ти не показав їй найкоротшої дороги. І їй доведеться йти на пів години довше. Потемки…

— За чверть години однак уже стемніє. Дорога, яку я їй порадив, краща, ніж та, що через підніжжя гір. Вона могла заблукати, а її тіло знайшли б, аж коли розтане сніг. Сподіваюся, ти на мене не сердишся? Я не міг її послати тією дорогою. Вона дуже хотіла з тобою побачитися, і я сказав собі: якщо вже вона подолала такий шлях заради тебе, вочевидь, справа важлива.

— Ти все правильно зробив.

— У такому разі години за дві-три вона буде в тебе. У неї є ліхтарик, думаю, дістанеться без пригод. До твого відома: я сказав їй, що ти страждаєш від електромагнітної гіперчутливості, але вона про це вже знала, і не має при собі мобільного телефону.

— Вона про це знала?..

— Так, знала. Ну добре, мені треба доремонтувати дровітню, доки не розгулялася хуртовина. Тому мене не буде на місці. Я зв’яжуся з тобою пізніше, аби упевнитися, що все гаразд. Я собі не пробачу, якщо з тією жінкою щось станеться.

Віра подякувала йому за попередження і вже збиралася відключитися, як голос Андре пролунав знову.

— Стривай, дівчинко! Ти ж не сказала мені, який твій наступний хід!

— О так, справді! Ти, мабуть, уже розмріявся, але я не збираюся жертвувати своєю турою. Я ходжу пішаком на h6. Шах.

— Йосип драний!..

— Через три ходи — мат. Що ж, залишаю тебе поміркувати, як вибратися з цієї халепи. Мені так прикро…

Вона відклала мікрофон і стала ходити кімнатою туди-­сюди, не в змозі більше нічого робити. Віра вже десять місяців виживала в цій глушині, без мережі, без будь-­якого зв’язку зі своїм попереднім життям. Вочевидь, ця жінка — точно хтось із її знайомих, «колег» із гіперчутливістю. Віра казала про це всім навколо, але хто завдав би собі клопоту подолати такий шлях? Андре мав рацію. Схоже, ішлося про щось справді важливе.

Рознервована Віра сяк-так прибрала, викинула в сміт­тя дві порожні пляшки з-під горілки, що тижнями стояли в кутку, і врешті-решт усілась чекати біля вікна, мов кіт у засідці. Нічого вона там не побачила, тільки лапатий сніг, який ставав дедалі густіший і бився об шибку. Це ж чисте божевілля — пертися у цю дику місцевість, та ще й у таку погоду… Ба більше, Віра з власного до­свіду знала, з кожною годиною погода погіршуватиметься.

Вона пила каву чашку за чашкою. Це вторгнення в її прихисток викликало у неї занепокоєння. Їй подобалося, щоб усе було на своїх місцях. А новина від Андре була мовби піщинка, яка зненацька потрапила в добре змащений механізм її повсякденної рутини. Чого хоче та відвідувачка? Чому посміла порушити Вірине усамітнення?

Час спливав, напруження усе зростало. Уже й три години минуло, а досі ніхто не завітав. Віра думала знову викликати Андре, аж ураз помітила крізь стіну снігу тремтливий промінь світла. Жінка підвелася. Промінець швидко наближався. Фігура вийшла з темряви й упритул наблизилася до Віриної хатини. Схвильована Віра лише мигцем побачила зігнуту постать, яка зникла з поля її зору, коли невідома піднімалася сходами на її ґанок.

За хвилину в двері постукали.