Лабіринти

22

Віра намагалася зосередитися на читанні розділу з книжки «Дівчина, що вийшла з тіні». Але як тут зо­середишся? Щоразу, коли вона намагалася нишком глянути на гостю, натикалася на погляд цієї Зофії Енриш, прикутий до неї. З нерухомим, незбагненним виразом обличчя, як у воскової статуї. Зіниці яскраві, ніби у вовка в темряві. Що вона мала на увазі? Як, на її думку, вона може допомогти?

Колишня пацієнтка спорожнила кавник, додавши в кожну чашку астрономічну кількість цукру. На середині сторінки Віра швидко глянула у вікно: сніг далі шмагав по склу. Вітер шелестів верхівками сосен і свистів під дахом. Її відвідувачка не зможе знову вирушити в дорогу сьогодні ввечері, і сказати, що ніч з параноїдним шизофреніком викликала тривогу — не сказати нічого. На жаль, горілка в крові майже не полегшувала стресового стану.

— Старий Ведмідь викликає Віру!

Вторгнення цього знайомого голосу в свинцеву атмо­сферу шале зігріло її серце.

— Це Андре, — пояснила вона, підводячись. — Чоловік, який показав вам дорогу сюди. Ми регулярно обмінюємося новинами.

— Дідусь хвилюється. Як мило з його боку!

Віра взяла мікрофон.

— Старий Ведмедю, це Віра! Прийом!

— Ну що, та жінка вже дісталася?

Віра повернулася до Зофії, яка досі не зводила з неї очей і прислухалася до розмови. Вимкнути гучномовець не наважилася.

— Так, не хвилюйся, усе гаразд. П’ємо каву.

— Ти її знаєш?

— Поговорімо про це пізніше. Я дам тобі знати, коли буду вільна, добре?

Хвилина тиші. Потім знову озвався Андре:

— Тоді поспіши, будь ласка. Ти ж знаєш, я не можу заснути без солодкої мелодії твого голосу! Поки не забув: я ходжу конем на b5. Ти здивована, чи не так? Дружня порада від мене: не зводь очей з королеви.

Він відімкнув зв’язок. Віра уважно оглянула шахову дошку. Оскільки їхня партія закінчилася, Андре, очевидно, намагався передати їй повідомлення. «Не зводь очей з королеви». Коли вона вийшла зі своєї задуми, то побачила, що Зофія стоїть перед вікном, притиснувши одну руку до скла.

— Ви коли-небудь помічали, що в книжках, коли потрібно, щоб люди застрягли разом в ізольованому місці, письменники завжди вигадують стихію: шторм, хуртовину? Човен, який більше не може покинути острів через шторм. Група туристів застрягла в гірському шале через хуртовину. І такі історії незмінно закінчуються ­трагедією.

Вона схрестила руки й потерла плечі. Здається, навіть затремтіла.

— І ось ми обоє в пастці через хуртовину. Сподіваюся, з нами нічого поганого не станеться.

— Я закінчила розділ, який ви просили прочитати, — сказала Віра, не відходячи від радіостанції. — Ви не шкодували слів у розлогих описах. Але я досі не розумію, який стосунок усе це має до мене. Може, покінчимо вже із цим?!

Їй страшенно не подобалося те, що вона читала. Сюжету бракувало деталей для достовірності, авторка взялася писати про події, надто жорстокі для неї, про стосунки між катом-викрадачем і його поневоленою жертвою, що викликало відвертий дискомфорт. Вона розуміла, чому Зофії Енриш важко було знайти видавця.

— Ромі. Її звати Ромі, — сказала Зофія Енриш. — Ця бідолашна дівчинка поверталася з уроку музики й проходила через погано освітлений парк, як майже кожного вечора. Злочинець ударив її і викрав. Замкнув голою у темряві й холоді.

Вона говорила про героїню своєї книжки з непідробними емоціями в голосі, ніби та була реальною особою. Вірі вже доводилося чути історії про письменників, одержимих своїми творами, але щоб аж так…

Це ще більше її дестабілізувало.

— Вибачте, але що ви хочете цим ска…

— Ви ж помітили, — перебила Зофія, — що я там описала татуювання на її литці?

— Так, звичайно. У вигляді дракона.

— А ще я написала, що Ромі грала на скрипці…

Зофія Енриш підійшла до столу, запрошуючи господиню приєднатися. Порилася у своїй теці, вийняла аркуш і простягнула Вірі:

— А тепер прочитайте ось це.

На фото з газетної шпальти було зображено усміхнене жіноче обличчя з маленьким кирпатим носиком і вкритими ластовинням щоками.

У Ліможі зникла безвісти молода жінка

У вівторок, двадцять восьмого липня, увечері безслідно зникла 21-річна жінка. Вона була вдягнена в сині джинси, бежевий светр з високим горлом, на ногах мала білі кросівки. О 19:30 вона вийшла з музичної школи, куди ходить грати на фортепіано. Імовірно, додому йшла через парк Віктора Тюї. Відтоді її ніхто не бачив. Вона не повернулася додому, мобільний телефон перестав відповідати.

Поліція активно розшукує цю молоду жінку. Її прик­мети: зріст — приблизно 170 см, середньої статури, очі карі, довге каштанове волосся. Особливі прикмети: велике татуювання на лівій литці.

Згідно з інформацією, яку зібрали слідчі, дівчину люб­лять усі, хто її знає, проблем із законом чи оточенням не було. Її звати Ромі, живе з батьками, навчається на факультеті географії в університеті. Якщо ви маєте якусь інформацію про неї, щось бачили або чули, просимо негайно зателефонувати до найближчого відділку поліції.

Віра підняла голову.

— Гаразд, отже… Ромі — це викрадена дівчина з вашого роману. Я припускаю, що ви використовували цю статтю та інші новини для побудови сюжету. Мені здає­ться, що чимало авторів так роблять. Новини — це багатий матеріал для їхньої творчості.

Зофія Енриш відкрила свою книжку на останній сторінці, помітно засмучена.

— Ви не зрозуміли. Подивіться сюди, у вихідні дані книжки.

Віра насупилася, прочитала дату, надруковану внизу сторінки — і повернулася до газетної вирізки.

Книжка вийшла друком за чотири місяці до статті про зникнення жінки…