Лабіринти

53

Подорожуючи Опаловим узбережжям у своєму будинку на колесах від Булоні до Сен-Валері, Катріна Ламортьє любила ночувати в бухті Оті.

У неї був свій таємний куточок, далеко від популярних місць, де юрмилися тисячі людей. Її прихованим скарбом був крихітний порт Ла-Маделон, мало відомий мандрівникам. Пристань з трьома-чотирма невеликими рибальськими човнами. Вона ставила свій кемпер на окремій стоянці, розвантажувала фотообладнання й вирушала до заходу або сходу сонця в трав’янисті простори.

На жаль, її суботнє дослідження узбережжя, скель і мисів на півдні було зіпсоване погодою: цілий день лив дощ. Окрім хіба кількох знімків птахів і піщаних яхт біля Амблетеза, вона повернулася практично з порожніми руками. Але в неділю вранці небо було чисте, а перисті хмари вже рожевіли. Фотопрогулянка мала вдатися на славу.

У картузі кольору хакі, спортивних штанях і високих черевиках Катріна вирушила на світанку, близько 5:45 ранку, у цей нескінченний простір свободи. Можна було йти на кілька кілометрів у будь-якому напрямку, по піску, по багнюці, по воді й широких просторах рослинності. На найдальшій внутрішній ділянці, якої ніколи не сягав приплив, буяла морська лаванда. З кінця червня до середини липня палахкотіли тисячі фіолетових квітів. Надзвичайне диво природи. Видовище було ідилічне, коли перші промені сонця визирали з-за обрію.

Тут Катріна відчувала, що вона в цілому світі сама-­одна, в компанії мартинів, чоботарів та елегантних ча­пель. Подобалося це відчуття повноти життя, яке охоплювало щоразу, коли вона там перебувала. Вона знайшла чудову точку зйомки і зафіксувала це природне диво своєю фотокамерою «Pentax». Завдяки краплям конденсату, світлу, хмарам і лаванді пейзаж ніби виплив зі сну.

Вона саме встановлювала штатив для чергового кадру, аж тут надійшло повідомлення від її начальника: до наступного ранку мусила надіслати електронною поштою баланс. Клієнт був дуже важливий, і про те, щоб його підвести, не могло бути й мови. Засмучена, вона рушила назад, знаючи, що не встигне дійти аж до гирла Оті, як планувала, щоб подивитися на колонію тюленів.

Коли вона збирала речі, то все ще була в роздумах. Вона працювала щонайменше шість годин. Ось тобі й право на відпочинок! Навіть у цій глушині, в неділю, у її приватний простір увірвалися, щоб завдати їй клопоту. Вона швидко повернулася до свого будиночка на колесах, поклала речі на пасажирське сидіння і виїхала на дорогу, що слаломом пролягала через чарівні містечка, оточені затокою: Коншіль, Вабан, Гроффльє… Її гіркота розвіялася, і вона навіть трохи розмріялася. Якщо зможе собі це дозволити, то колись купить один із цих будинків. Вона уявляла, як насолоджується тут спокоєм на пенсії.

За пів години була вже на автостраді. День заповідався спекотний, а їй доведеться сидіти за роботою у квартирі. Вона не могла більше працювати. Все, про що вона могла думати — це про свою майбутню відпустку, під час якої вона цього разу буде досліджувати північне узбережжя Бретані.

Після півторагодинної поїздки вона зупинилася на заправці «Survilliers Est» за сорок кілометрів від Парижу. Пішла до каси, розрахувалася, і вже збиралася сісти в машину, як почула стукіт на задньому сидінні. Горло стисло переляком: здається, там хтось є…

Вона стала перед дверима, видихнула і взялася за ручку. Двері були відчинені.

Потягнула двері на себе й завмерла, зіткнувшись із таким самим здивованим обличчям, як і її власне. Витріщені очі ошелешено дивилися на неї. Незнайомка взувала один з її черевиків. В одному з кутків Катріна помітила купу мокрого одягу й махрових рушників, обсипаних піском. Пахло брудом. Молода жінка була в джинсах і футболці, що належали їй, Катріні. Коротке волосся незнайомки скуйовджене й брудне. Вигляд у неї був украй дивний.

Катріна відступила на крок:

— Ви в моїй машині. Негайно забирайтеся, інакше я викличу поліцію!

Незнайомка різко схопила другий черевик, кинулася вперед, відштовхнула Катріну й вискочила надвір, наче дика тваринка. Катріна швидко зачинила двері. Її серце шалено калатало. Злодійка, мабуть, прокралася під час її ранкової прогулянки. Але звідки вона взялася? З бухти?

* * *

Вона роззирнулася, але нічого не впізнала. Було гарно й тепло, мабуть літо. Але точніше — яка сьогодні дата? Що вона тут робить? Де вона? Нічого не знала, не пам’ятала. Навіть не знала, хто вона така. Пробігла між двома автомобілями, подивилась на себе в дзеркало, провела пальцями по відображенню, затримала погляд, налякана тим, що побачила. Вона напружувала пам’ять, намагалася повернутися в минуле, але марно. Єдиний образ, який з’явився: наскрізь мокра, вона тихо переховується в салоні автофургона.

Вона довго кашляла, згорнувшись калачиком, тримаючи руки на животі. Блювала чорнуватою сумішшю піску та солоної води. У неї боліли суглоби. Боже, що ж із нею сталося?

Чому з неї витікає така бридота? Жінка в картузі кольору хакі мала б допомогти їй, дати якісь відповіді. Треба тільки спитати її і повернутися на місце події: можливо, там щось з’ясується…

Вона побігла до бензоколонок, але було вже пізно: великий автомобіль віддалявся. Паніка стискала груди. Єдиний зв’язок з її минулим щойно було розірвано. Вона залишилася сама в місці, про яке нічого не знала. Заціпеніло дивилася на дорожні знаки. Автострада А1, напрямок — Париж. Отже, вона щойно приїхала з півночі.

— Мадемуазель!

Озирнулася. До неї підійшов чоловік, молодший за неї, одягнений у сині штани, білу сорочку й картуз з логотипом DHL. Високий і худорлявий, поверх картуза — сонцезахисні окуляри. Він показав на черевик, який вона досі тримала за шнурок.

— Щось не так? Не стійте серед дороги. Це небезпечно.

Жінка глянула на свою босу ногу на асфальті. Подивилася вгору.

— Так, щось не так. Я не знаю, де я. Не знаю, хто я… Нічого не пам’ятаю. Я нічого не пам’ятаю.

Він знизав плечима, не розуміючи, чим зарадити.

— Ну… може, зазирнути в магазин? Там має бути хтось, хто зможе вам допомогти. Якщо ні, можете зателефонувати в поліцію. Вибачте, я мушу йти. А ви хоча б перейдіть на тротуар.

Він розвернувся і пішов до свого фургона DHL, на якому блимали маячки. Вона підбігла ззаду й схопила його за зап’ясток.

— Будь ласка, допоможіть мені. Прошу, допоможіть.

Він роздратовано похитав головою.

— Я не можу. У мене дуже напружений день, купа доставок, і якщо я хоч трохи запізнюся, я… Слухайте, я бачу, що у вас не все добре, але я справді завалений роботою. Я ж вам казав, зайдіть у магазин.

— Куди ви їдете?

— У Париж. Я починаю з 11-го округу, з боку каналу Сен-Мартен. Але сумніваюся, що…

— Мені теж туди. Я поїду з вами.

Вона залізла на пасажирське сидіння. Чоловік мовчки завів машину.

— Який сьогодні день? — спитала незнайомка.

— Звідки ви впали?! Сьогодні двадцять дев’яте червня!

Жінка простягла долоню до крихітного павука, який гойдався на шнурку, прикріпленому до дзеркала заднього огляду, і ніби плив перед нею.

— А який рік?

— Що?! 2016-й. А ви думали який?

— Не знаю.

Маленький павучок прослизнув між її розчепірених пальців.

— Аріадна… Здається, мене звати Аріадна.