Лабіринти

27

Через дві-три ночі після випадку з фотографією Калеб Траскман знову навідався до Жулі. Щойно він увійшов до неї, засліпив дівчині очі лампою.

— Не рухайся!

Спершу вона відсахнулась і вклякла на матраці, як насторожений павук перед загрозою небезпеки. Витріщилася на Траскмана, який підійшов до дошки і, не зводячи з неї очей, зробив там щось, чого вона не могла розгледіти. Тоді вона наосліп узяла фотографію і газетну статтю, які ретельно зберігала біля себе.

— Це не може бути правдою.

Абсолютно незворушний, він не відреагував і мовчки пішов геть, залишивши її напризволяще. Жулі з криком побігла в темряву, а двері вже грюкнули.

— Скажи мені, що ти цього не робив! Скажи мені, що ти не викрадав цієї дівчини і що… що ти не робив цього з нею!

У тій газетній статті, знайденій на стіні за ліжком, писалося, що Ноемі Клуруа зникла неподалік від Реймса за рік до того, як викрали її саму, Жулі. Після вечора, проведеного з друзями, вона не повернулася додому. Жулі була майже впевнена, що саме ця дівчина, чиє фото вона бачила в публікації, і є та бідолашна жертва, з якої знімали шкіру. На фото, яке вона мала, тільки обличчя залишилося неушкодженим. Її тіло було підвішене на тонких тросах у приміщенні, схожому на операційну. Руки широко розкинуті, як у ляльки-маріонетки. З тулуба, плечей і ніг знято шкіру, м’язи оголені.

Жулі ще ніколи не бачила нічого настільки огидного. Проте вона вірила, що все це відбувалося насправді. Тим паче, Калеб Траскман уже розповідав про цей процес в одній зі своїх книжок, вона не могла згадати, в котрій саме. Їй спало на думку ім’я Фрагонара{14}, анатома, який багато років тому знімав шкіру з трупів, щоб вони могли стати зразками для анатомічних досліджень. Але зараз… Хто був здатен на таке? Хто увічнив це звірство? Що це означало? Що Калеб Траскман викрадав і катував молодих жінок? Що за маскою письменника ховався жорстокий серійний убивця?

Вона провела ніч на самоті зі своїми думками, не склепивши очей. Коли увімкнулося світло, вона зрозуміла причину цього нічного візиту. На великому аркуші паперу був намальований лабіринт. Чорний маркер лежав у жолобі дошки. Нова головоломка від Калеба Траск­мана.

Психопат! Спершу він змушує її дивитись на жахіття, а тепер вимагає грати в інтелектуальні ігри! Як раніше. Наприклад, коли вона зустрічалася з ним в орендованому шале біля Чорного озера, а він вигадував для неї різноманітні задачки. Поки письменник працював над своїм романом, Жулі годинами шукала розгадку. Коли ж їй не вдавалося розв’язати його задачку, він виганяв її, охоплений дивним гнівом. Калеб Траскман належав до тих людей, настрій яких міг змінитися за мить.

Жулі взяла маркер, зняла ковпачок і сп’яніла від запаху його кінчика. Одразу згадалася школа, вчителі, друзі… Усе це здавалося їй лишень далеким спогадом про світ, до якого вона більше не належала.

Вона роздивлялася лабіринт. Він займав усього чверть аркуша і не здавався надто складним. Звичайно, про правила можна було тільки здогадуватися, але Калеб Траск­ман не пішов би на компроміс: лінія має бути ідеальна, ніяких закреслень. Одна лінія від входу до виходу. Жулі знала, що не може дозволити собі помилки, особливо в такому, здавалось би, простому завданні. Вона розчарує свого ката, він покарає її, знову позбавить їжі. І то в найкращому разі. А в найгіршому, можливо, вона закінчить, як та дівчина, підвішена на тросах з оголеними м’язами…

Спершу їй довелося візуалізувати маршрут подумки. Невдовзі вона зрозуміла, що їй приємно думати — відчувати, що її нейрони досі працюють, незважаючи ні на що. Вона не поспішала: ці хвилини настільки відрізнялися від інших, що вона насолоджувалася кожною з них. Переконавшись у правильності свого маршруту, вона почала малювати. Потім повернулася і стала чекати, сподіваючись, що має щось статися. Аж ось у тиші почулося, як відчинилися дверцята. Жулі кинулася у коридор, схопила книжку, що з’явилася на підлозі. «Сенонес». Ім’я автора великими літерами: «КАЛЕБ ТРАСКМАН». Вона кинула книжку перед собою, ніби та обпікала їй руки, і повернулася до дверей.

— Це і є твоя винагорода?!

Потім Жулі стала ходити по кімнаті.

— Що я маю зробити? Прочитати й сказати, що книжка мені сподобалася? Що мені сподобалася книжка того, хто тримає мене в полоні? Хто змушує дивитись на всі ці жахи? Що ти за людина?! Що ти за тварюка?!

Розгнівана, вона схопила книжку і жбурнула нею об дошку. Потім відсахнулася і гарячково кинулася на ліжко. Голоси кричали в її голові, голоси наказували їй негайно піти підняти книжку. Тому що другого шансу не буде. У глибині душі вона хотіла не вставати, протестувати, опиратися, але врешті-решт узяла ту кляту книжку до рук. Це був найкращий вибір. Щоб вижити, вона мусила підкоритися волі свого ката. Вона була гвинтиком у хворій уяві цього божевільного, і якби механізм заклинило, машина Траскмана вибухнула б.

— Вибач. Я не хотіла. Я… Це… Це твій останній роман, який ти почав писати в шале біля Чорного озера, так? Він важливий для тебе, я знаю. Пам’ятаєш, я спостерігала, як ти там працювала? Іноді ти махав руками, сам того не усвідомлюючи, жив своїми героями. Пам’ятаєш, яка я була щаслива? Це чудовий подарунок… Дякую.

Чи вдалось їй його зворушити? Зрештою, чи мав він серце? Вона чекала, тремтячи всім тілом, коли почнеться буря. Але нічого не сталося. З полегшенням вона сіла на свій матрац.

Книжка була новенька, щойно з друкарні, ще пахла фарбою. На обкладинці довга пряма лінія асфальту перетинала сосновий ліс, такий ворожий взимку. Анотація на звороті обіцяла пекельне полювання на лейтенанта Бернара Міньє від Альп Гайлендс у Шотландії.

Подумати тільки!.. Вона обожнювала Калеба Траскмана! Вона прочитала всі його книжки, перш ніж зустрілася з ним. І вона часто задавалася питанням, що змушує людей писати такі книжки, переповнені жорстокістю і стражданнями. Вони вели нормальний спосіб життя? Можливо, у них було важке дитинство, яке породило в їхній голові такі жахіття? Чи їхні твори були лише виявом їхніх найтемніших думок? Тепер вона знала. Вона знала їхніх демонів, і вони були жахливими.

Якби вона прочитала цю книжку, то за кожним словом, кожним виразом обличчя, у жестах і описах персонажів вона побачила б тінь Калеба Траскмана, що нависла над нею. Він ніколи більше не відпустить її. І все ж вона розгорнула книжку й здригнулася, коли прочитала написану рукою присвяту: «Присвячую Жулі. Примірник мого найгіршого роману, який щойно побачив світ». Епіграфом до книжки стояло дві цитати, прочитавши які, вона відчула, мовби її відшмагали. Перша — з Френсіса Бекона: «Помста — це жорстока справедливість». Друга — з Джона Драйдена: «Остерігайся гніву терплячої людини».

Вона відразу переконалася: Калеб Траскман адресував ці слова їй, Жулі Москато. Відтоді, як він поїхав із Сагасу, вона, либонь, стала предметом його одержимості. Раптом вона відчула страшну нудоту й похитуючись пішла до унітазу. Він ніколи не дасть їй спокою. Ця книжка — не подарунок, а ще одне покарання. Калеб Траскман хотів, щоб вона усвідомила, як зруйнувала його життя. Якщо його новий роман не матиме успіху, це буде її провина. Він перекладав відповідальність за провал на неї. Він був божевільний. Зовсім божевільний.

А потім їй сяйнуло… «Примірник мого найгіршого роману, який щойно побачив світ». У вихідних даних має бути дата, коли книжку видано. Вона побігла назад до ліжка й заходилася шукати в книжці.

Побачивши в кінці книжки вихідну інформацію, вона пережила справжній шок. Червень. Її викрали на початку березня.

Вона пробула замкнена тут щонайменше три місяці.